Ониська завела пісні сумної тихим голосом. І Зінька їй вслід без слів, без голосу, а всім тілом співала молодим. Очі замарені — забула, що тіпає плоскінь у чужій повітці, не бачить костриці очима затуманеними. Чує — шелестить під ногами, так це ж—сухий бур’ян.
...Бреде ним, а ось і теля видно, пробігло — і, капосне! — зірвалась із прутом за ним, побігла в двір. А біля муру—ой, як не налетіла: стояв у шинелі, в будьонівці... І не пізнали одне одного.
Уже в хаті потім згодом хвалилась матері:
— Якийсь червоноармієць ходив у дворі.
А мати з тривогою:
— Може, що думають з економією зробити.
Пауза. А потім рушила-загуркотіла прядка одна. І згодом материна. В сутіні, на лаві, за гребенями, з мичок, які думи обидві тягли нитками довгими, безконечними й на шпульку навивали?
Прийшли з кузні батько з Серьожею. Мив руки старий біля помийниці, а мати прядку за колесо рукою спинила:
— Ти чув, старий? Он хтось приходив, якийсь червоноармієць у двір. Чи не Матюшине, бува, це діло?
— Та то ж Давид Мотузка йшов додому з станції. Зіньчина прядка — мов шнури на ній спали. Тихо в хаті й сутіні—хто бачив, що тремтіли руки в дівчини,—одна на гребені, одна на прядці?
...А потім — як же стало на хуторі сумно. Що не робить, а вся думками на село так і лине. День, два, а на третій рано збиратися стала. Мати:
— Куди ти, дитино?
— А піду ж до Матюхи строку добувати,— і зашарілася. А згодом сміялася матері: — Ви ж боїтесь, що вижене з хати, як не добуду.
Очі блищали у неї, а мати й рада, і зітхнула:
— Бережися ж там, дочко!
— Пхи,—така весела була,— прощайте! — хряп дверима. ...Сонце тільки-тільки зійшло, як вона вже була в Обухівці. По вулиці йшла швидко. Ще за кілька дворів почула — в Мотузки гупали ціпи в дворі — удвох молотять. Ішла повз двір схвильована, кинула очі на тік, а вслід їм "здрастуйте!" — та якось чудно, мов не своїм голосом.
— Здрастуй! — їй з току з-під ціпій два голоси. Ай не спинився: у два ціпи — гуп-гуп, гуп-гуп... Уже ззаду.
Де ділась і радість у дівчини. Так хотілося і ждала: може, "Зінько!" — гукне. І, дурна отака!.. А може, не впізнав?
Хряпнула хвіртка від вулиці за купками плосконі. Цеповий собака по дроту метався від хати до комори, загавкав до воріт. Кинулась Зінька. А Ониська з-за купи виглянула — хто воно, і до жінок у жарт, урочисто:
— Теща їдуть!
— Сама?
— Самі, з наймитом. Трр-ах... так-так...
— Це ж, либонь, завтра у вас гульби,— звернулась до Зіньки.
За Зіньку баба Середиха:
— Та вже не на що б же Хома три шаплики вигнав учора. Казав, предсідателевого наслідника будуть купати.
— Хіба тільки Хома? Он і Огирі на хуторі цілий тиждень гнали. Це ж не день, не ніч гулятимуть, а тиждень цілий, не одриваючись, питимуть.
Трр-ах... так-так...
— А їй-бо,— Ониська це,— повен кургон теща везе!
У двір уже в’їхали парою добрих коней і фургоном. На фургоні, в колисці, сиділа Огириха — маленька стара жінка. Ззаду, за колискою, щось писастим рядном накрито.
Ілько зачинив за собою ворота, а тоді взяв коні в повід і під’їхав до хати. Біля ганку спинив. Цеповий собака аж нестямиться — гаса по дротові. З хати хазяїн простоволосий вийшов у самій жилетці.
— Пішо’ вон!—на собаку гаркнув. Той не вгавав. Тоді схопив біля огради цеглину й шпурнув на собаку — трах! — аж об комору рублену. Підійшов до фургона потім, поміг на землю "мамі" встати. І вже з крильця Ількові кинув:
— Коні ж постав до ясел. А те в хату позносиш.
Пішли в хату. Ілько, не випрягаючи, поставив коні до ясел, що біля повітки на дворі стояли. Гукнув до жінок "здрастуйте" під повітку. А сам узяв якийсь клунок і поніс у хату. Потім іще приходив — барильце, бутель одніс.
— Та годі вже тобі носити!— гукнула Ониська весело.
Глянув і збив шапку на потилицю:
— Хай п’ють! — оглянувся й тихше додав: — Може ж таки, ригачка нападе!
— Та їм...
Він поправив наритники на сірій, тоді зайшов під повітку. Привітався зблизька, ще й "боже поможи" сказав з усміхом.
— Е, "боже"! Ти ось якби хоч жменю стіпав,— Зінька йому весело.
— А ось покурю.
Ілько сів на ступі близько біля Зіньчиної терниці, витяг з кишені куриво й почав цигарку крутити. Та не аби ж яку, а з книжечки "Прогресу", з лавочної махорки. Хотіла Зінька щось у жарт — та змовчала. Спитала замість того, чи в старих у її не був оце коли — оре ж там, а в хуторі воли напуває. Був у старих. Старі живуть: батько з Серьожкою в кузні, мати пряде. А її, Зіньки, дививсь-дививсь, аж мусив спитати, а батько: "Пішла строку добувати". Дядько Клим хмурні: жаліють, що дома саме не було їх — нізащо, каже, не пустив би був. Пробі: "хочете дівчину занапастити".
Змовк. Трахкотіли терниці, сипалась костриця на землю, і на Ілька летіли легенькі біленькі трісочки. Він ще затягся цигаркою, а потім рукою за руку дівчину, тихо:
— А це добре, що ти тут.
Зінька глянула, не розуміючи, на парубка. Тоді він знов пошепки:
— Завтра у вас тут, мабуть, цікаві збори будуть. Так ти того... може, почуєш що. Прислухайся. Вроді як за спостережний пункт будеш у мене.
Зінька аж головою йому до голови.
— А хіба що?
— Та... нічого. Тіпай собі, он бачиш — четверо вух.
— Не почують.
Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... І Ониська, і баба Середиха. Притихла баба. Витіпувала жменю, а до них:
— І що то — молоді: шу-шу, шу-шу.
— А що б же нам іще? — Ілько обізвався весело.— Наговорились, як чого доброго наїлись. Та хіба ж ви дасте? Тіпайте собі.
І як затрахкотіли знов обидві терниці, прихилились обоє, Зінька й він, до битки і заговорили пошепки, скоса дивлячись на тіпальниць.
— От що: з тюрми од Кушніренка письмо получено. Діло, брат, таке одкривається.
— А як ти...
— Тсс!..
...На оранці вчора став він закурювати. Одірвав на цигарку, скрутив, лежить, попихкує. А любить він — от що не є, що курить,—хоч газета стара, хоч слов’янське, все одно читає. Отак і це — взяв і чита. Коли ж — лист. "Любезний Данюшо,—— це Огиренкові, що то був у банді в Христового,— страдаю в допрі за решоткою, а ви на волі і ніяк за мене не стараєтесь. Та передай і Корнюші — адже він власть, хай старається, бо хіба не вкупі й фінагента, й коні... хіба ж не брав паю? А то як пропадать мені одному, пришию всіх до діла, і Сахновського за учотні карточки..." Ще там було понаписувано, а кінець на цигарку саме одірвав, якраз де його прізвище було підписане.
І зараз Ілько жалів. А Зінька:
— Хіба не видно, кому пише й хто: Данюша, Корнюша.
— Та вже ж. І саме перед тим за день жінка Кушнірейкова приходила на хутір, як з міста приїхала. Щось там балакала з Данюшею й листа ж ото, видно, передала. А він — чи, може, з кишені як випало? Оце вже сьогодні, як їхати зібралися, кинувся він та таку паніку зчинив — усе догори дном перекинув, а листа нема. Питає в мене — чи не знаходив листочка отакого. Ні, кажу. "Ну, якщо знайдеш, не кури (ще й усміхнувся, мовби так — байдуже, а я бачу!),— папір товстий курити, мовляв, а потрібний". Добре, кажу, що мені, раз він товстий.
Засміявся Ілько:
— Дав на "Прогрес" семигривеника.
— Тим же ти й куриш куповане…
— А ти ж думала.
Він затягся востаннє цигаркою — аж зашкварчав недокурок у губах — і кинув. Потім із ступи підвівся й до дівчини пальцем, застерігаючи:
— Тільки ж ти гляди. Це не шуточне діло: узнають, що в мене той лист,— уб’ють, гади, і не писну. Щоб ні душа не знала.
— Ну от! Що ж я, маленька? — і задумалась Зінька. А потім тіпати почала. Ілька гукнули з ґанку. Він виткнувся з-під повітки й до Зіньки ще раз:
— Гляди ж мені!
Пішов він. З крильця Огириха щось йому наказувала довго, потім щось передала і звеліла їхати. А через хвильку сидів на фургоні вже й рушив із двору. Зінька побігла ворота відчиняти.
Як проїздив — "прощай?" — до дівчини і підморгнув хитрувато. Вона мовчки хитнула головою й тихо зачинила за ним ворота узорні — чирвою.
VI
Десь за селом, на гонах далеких, гасло сонце. Вилізли тіні з садків, з-під стріх, із-за повіток. Поповзли попідтинню вулицями, затьмарили село легенькою млою. Лише на димарях та на вершках дерев ще промінь останній. За річкою погасав ліс осінній жовтавий, догоряло верховіття червонясте. Догоріло і згасло. На дзвіниці бовконув дзвін до вечерні, ще... Мов хто випускав по одному жовтих птахів, і летіли вони один по одному понад хатами на ліс. І там десь, може, збивались у ключі. Понад хатами ж із степу летіло гайвороння в ліс на ночівлю. З шумом мостилось по дубах. А з гущавини вийшли тіні на узлісся, як табун чорних волів, і лягли вздовж берега понад річкою.
На цім боці, близько мосту, важко дихав паровий млин. Біля нього як ярмарок — возів, возів. А біля ярем воли ремиґають. Біля шарабанів — коні в хомутах. Сновигають люди, стоять купами, сидять під млином на мішках, гуторять. Це все черги ждуть. На піддашші біля комори — вага. І біля неї купа людей, мішки. Руденький, моторний дідок пише квитки й ваги доглядає. А темно — летять селянські фунти мірчука в артільську комору. Тільки потилицю сердега який почухає.
Вісім-п’ятнадцять, клац. Знімай мішки,— пише квиток Гнида старий: вісім-п’ятнадцять,— вираховує,— тридцять п’ять фунтів мірчука виходить,— став гирку — три, а сам на вагах підганяє — п’ять — треба. Ну, воно трохи більше, на фунт який там, що там той фунт? — Давай, хто там іще є!
Давид Мотузка поклав два мішки на вагу й дивиться. Ні, фунт у фунт, "як в аптеці",—знає Гнида, в кого можна: ще й за мішки сам нагадав і скинув шість фунтів, А до Давида лисицею:
(Продовження на наступній сторінці)