— Чудний ти чоловік, Артеме! Таке зморозиш: ув одній кошарі. І тут, під хатою,— з очей не спускай! Чи, думаєш, мало невдовольствія буде?! Не полізе один до одного в двір?! Ну, та дарма! Ще разів кілька обіллю стіни водою — саме на мороз береться!— і тараном не проб'єш. А на двері — залізний прут з гвинтовим замком. А ні — залізним путом на ніч путатиму!
Коли вийшли з Вухналевого двору, Тимоха похмуро сказав:
— Виходить, Оверко за Антона руку підійме.
— Виходить. Та, певно, і не він один. Недарма ж і батько твій... Доведеться, мабуть, на ходу перестроюватись. Хоч би робочу худобу врятувати від розподілу. А з вівцями та коровами... Воно, звичайно, можна б і з цим: скотарі, доярки — є. А молоко б сім'ям по кількості дітей.
— Не з нашим це народом!— махнув рукою похмурий Тимоха.
Як вони й гадали, Омелька ще не було вдома. Уляна, Омелькова жінка, щойно вернулась з корівника після вечірнього доїння. Вона, коли хлопці зайшли до хати, уже й не відпустила їх: ось-ось і Омелько надійде. А тим часом, підпаливши в печі, пораючись по хаті, частувала гостей, щоб не скучали, всякими дворовими новинами.
Артем добре знав Уляну ще дівчиною, бо кілька років разом робили в економії. При ньому вона й заміж вийшла за воловика Омелька Хріна, неабияк здивувавши не лише увесь двір, а всю Вітрову Балку. Перша красуня на ввесь двір, біля якої упадало немало гожих хлопців, навіть і хазяйських синів із села, вона обрала собі до пари немолодого вже (років на десять старшого за неї) парубка, наймита з ді-да-прадіда, до того ще й кульгавого. Але твердої вдачі, дуже сумлінного і не по літах поважного. І, як видно з усього, не каялась. Народивши за ці сім років трьох дочок (найменша в колисці), лишилась такою, як і дівкою була, веселою, до всього цікавою. Артем з приємністю слухав її. Потім і сам з охотою розповідав, на її розпити, про славгородське життя. Так непомітно минула, може, й година, коли нарешті вернувся Омелько.
Але раніш прийшов Лаврін Тарасович. Почувши розмову у зятя в хаті, він тільки роздягся в себе та й мерщій сюди, на посиденьки, поки стара з церкви, од вечерні, прийде. З дуже цікавою новиною. Оце разом з конюхом Микитою ішли з села. Викликав Пожитько у волость. Відновив на роботі. І Рябокляч був при тому. Видно, ревкомом вирішували.
— А як же тепер із забастовкою буде?— перша не витерпіла Уляна.
— Та яка ж тепер забастовка?! Для чого?— відповів батько.— Раз Микита знову при місці.
І ось на цій мові до хати увійшов господар. Навіть не давши йому роздягтись, Уляна спитала:
— Ти чув, Омельку?
— Чув.
Він скинув свиту і став над помийницею мити руки, Уляна зливала йому. Мовчки. Бо не було такої у них звички — тягти за язик. Сам усе скаже, як прийде час. Ось він витер руки рушничком і, вішаючи на ключку, крутнув головою й сказав з посміхом:
— Ну, братеник у тебе, Артеме! Оце через нього на воловні цілу годину гибів: нема та й нема. Уже поночі привів воли. І їм дав випити, ну й сам хильнув! Аж слоняється. І що за чоловік! Та ще й на завтра хотів. Неділя, кажу. "А на війні?
То за це й поготів бог простить". Та чи про це мова! Ніхто не буде возити в неділю, а ти сам. Як більмо всьому селу будеш ув оці. Мороки потім не обберусь через тебе! Насилу на понеділок одговорив.
— Не вийде. У понеділок на інше діло воли потрібні будуть,— сказав Артем.
— На яке?
— Нехай поговоримо потім. Ну, а про новину з Микитою що скажеш?
— Обоє рябое!—сказав Омелько. Потім, уже закуривши й собі, роз'яснив свою думку:— Антон аж труситься Пожитька з земельного комітету зіпхнути. Щоб — самому. Спить — і в сні бачить себе на його місці. Ото й забастовку придумав, думаєте, заради Микити? Щоб авторитету серед селян набути. А Пожитько, не будь дурак, ніжку й підставив. Та ще перед самими зборами.
— Цікаво, що ж тепер Антон?— спитав Лаврін Тарасович.
— З Микитою оце як зчепились!
— Так забастовки, значить, не буде?— знову Уляна. • — А невідомо: Як більшість скаже. Микита відпав, зате інша знайшлася причина. Сам пан Погорєлов і підказав. Зайшов оце, розказують, з управителем до хлопців у людську. А там і Антон якраз був. І саме в печі топилось — диму! Ото й зрізався Антон з управителем при панові: якщо завтра не буде піч перекидана, з понеділка вся економія забастовку об'являє. І про харчі зайшло.
— Одним словом, не здає позиції,— зауважив Лаврін Тарасович.— Заповзятий!
— На язик. Демагогію розводити,— сказав Артем.— Шкурники, вони всі заповзяті, коли йдеться про власну шкуру.
— Та й у полковому комітеті таки наламавсь. Отож давай, жінко, вечеряти. Роздягайтесь, хлопці. Та й підемо.
Хлопці подякували. Сказали, що Горпина запросила їх на вечерю. А тут і Горпина якраз. У свиті наопашки, у святковій терновій хустці, рум'яна з морозу.
— Он вони де! А ти — шукай їх!— Тоді до Уляни з веселим жартом:— Ой, несовісна! Мало тобі свого Омелька, ще й хлопців у нас одбиваєш!
— Та чи вам мало своїх?!— в тон їй Уляна, трохи здивована: "Що це з нею? Як підмінили дівчину".
— Е, то не такі!— Тоді над вухо щось зашепотіла їй.
— їй-право, не знаю,— знизала плечима Уляна.— Десь було дві.— Вона заглянула у мисник.— Ось є одна. Тільки іржава. Та що ж там у вас таке, що неодмінно виделкою треба?
— Вареники.
— З чим? З картоплею? Та ще й житні, мабуть?
— А які ж?! От і гаразд, якраз одну й треба. Для пана. Влас каже, збирається на вечерю до нас прийти.
— Он як!
Артем з Тимохою переглянулись.
— То, може, ми, Горпино, іншим разом якось?
— Ось не вигадуй. Дуже нам пан потрібен! Заради вас затіяли! Ходімо, хлопці.
XV
У людській, коли Артем з Тимохою в супроводі Горпини зайшли туди, майже всі наймити-одинаки були вже в зборі. Чоловіки, як парубки на вечорницях, сиділи покурюючи, перемовляючись, на двох довжелезних лавах, що розходилися від покуті — одна аж до порога, а друга до дощаної перегородки, за якою в дверний отвір видно було піл, застелений писастою рядниною,— місце для спання куховарки Векли та її наперсниці Ониськи. Звідси був і лаз на знамениту теплу черінь, що зажила (і не без підстав) такої гучної слави на селі. Решта — троє дівчат — спали на лавах у кухні. Зараз вони на краю величезного столу доліплювали вареники. А куховарка Векла поралася біля печі — вибирала з чавуна у макітру ті, що вже зварилися.
Артем привітався до всіх від порога, а потім ще й обійшов усіх, ручкаючися з чоловіками, серед яких було й кілька не-знайомих молодих хлопців. І замкнулося коло якраз на Вла-сові.
— Ну, а з тобою, Власе, ми вже бачилися допіру,— сідаючи біля нього на звільнене парубійком місце, сказав Артем.— Ти на мене дуже сердишся? Підвів, мабуть, трохи! Перепало?
— А перепало. Он ба, яку сигару курю, гаванську. І все через тебе.
— Ти, Власе, хоч би частіш заходив до нас,— кокетливо проказала од печі Векла несподівано тоненьким для такої дебелої молодиці голосом.— Ну просто наче піп ладаном накадив. Не те що наші — смердючим самосадом!
— А чого — через мене?— поцікавивсь Артем.
— За коломбур. Нащот прикурити.
Та як ніхто не зрозумів його, став розповідати, що це ще під японську війну, тоді ще полковим командиром бувши, пан Погорелов, тільки-но Влас заступив денщиком у нього, ото й завів з першого дня такий звичай: за кожен дотеп чи кренделем ловко закручений вираз ("коломбур" по-їхньому) видавав у премію сигару. Бо дуже полюбляв гостре, ловке слово. Ото і його, Власа, заохочував. І хоч би раз за всі роки порушив цей звичай. Оце чи не вперше сьогодні.
— А ти ж куриш!
— Бо студент заступивсь. Отак ти його,— повернувсь до Артема,— розстроїв сьогодні. Що й коломбур йому вже не ко-ломбур!
— Чим саме?
— Він ще питає! Такого наговорив, таку картину перед ним нарисував, що лягай та й помирай!
— Ну, Власе,— нарешті озвалась од печі Векла,— іди вже, клич своє превосходительство. Вечеря готова. Ось годі вже тобі, Горпино, виделку ту чистити. Витри лаву гарненько на покуті.
— Кумедія!— засміявся Влас.— Та чи ж він сяде за стіл?! Навстоячки, як це на фронті бувало, біля похідної кухні, зніме пробу.
— Ну, коли ж так, коли навстоячки,— навіть обурилась Векла,— то я вже й не знаю. Дивіться, хлопці, самі: чи будемо ждати?
— Та доки ж?! Коли той обід був!
— І так уже їсти, аж шкура болить!— невдоволені почулися голоси.
— Ось що, Векло,— озвався дід Свирид.— Насип йому в горня, що ти там зварила, поклади й вареників у мисочку, нехай собі знімає пробу, коли хоче. А нам воно ані до чого Бо не він уже розпоряджається тут.
— Сідайте, хлопці,— загадала Векла.— Ти, Артеме, як гість сідай з Тимохою на покуті.
— Ні, на покуті місце діда Свирида,— сказав Артем, бо пам'ятав іще з того часу, як сам робив в економії, оцей неписаний закон, продиктований повагою до найстарішого з наймитів, вівчаря діда Свирида.— Залазьте, діду.— А сам сів поряд. Примостився й Тимоха серед хлопців.
(Продовження на наступній сторінці)