Провалюючись по пояс у кучугурах снігу, він попід парканом побіг до воріт казарми, наміряючись одного з вартових послати в заставу Рябошапки. Але тільки встиг добігти до них, як до воріт учвал підлетіла група вершників. У темряві, в метелиці навіть не можна було визначити, скільки ж їх. Душ п'ять, мабуть. Трьом справитися з ними не під силу було.
— Ворота! Мерщій! — залементували вони.
Артем кинувся і відчинив ворота. Для нього вже ясно тепер було, що це саме по них, не зумівши затримати, й стріляли в заставі.
Вершники влетіли на подвір'я казарми. Але, замість звернути до стайні, як думав Артем, вони підлетіли до самої казарми і під вікнами почали стріляти, зчиняючи тривогу.
Артем старанно, на всі запори, зачинив ворота. Вартовим наказав: як тільки кинуться гайдамаки з казарми до воріт, не ув'язуватись у бій, а тікати, тільки не по Полтавській вулиці, а в протилежний бік, до центру міста, і якомога більше зчинити шуму стріляниною, щоб привернути увагу гайдамаків на себе. А сам мерщій кинувся до саней.
Тут все вже було готово. Навіть дошки в паркані були приладнані на місце.
— Рушай! — хрипнув Артем, підбігши до передніх саней.— Риссю!
А коли рушили, пропустив повз себе перші й другі сани і побіг рядом з останніми, тримаючись рукою за рожен. Решта бійців бігли біля інших саней, в кучугурах допомагаючи коням, щоб не стишуватись.
Поки переїздили площу, було тихо. Але ось неподалеку ззаду ударив постріл, другий. Потім біля воріт казарми знялась безладна стрілянина. В цей час валка із зброєю виїздила вже на Полтавську вулицю. Із завірюхи виринули біля коней постаті бійців із застави. Тільки по голосу і пізнав Артем Рябошапку.
— От прошиб! — крикнув він Артемові у вухо.— Не треба було й паніки зчиняти.
Артем не став говорити про це. Не до того! Наказавши Валдісу їхати якомога швидше, Артем залишився в заставі, перебравши на себе командування цією групою.
— Поволі будемо відходити й ми.
Артем був певен, що гайдамаки кинуться принаймні до цього місця, де було обстріляно їхній роз'їзд. За це свідчили і кулі, що пролітали над головою, і стрілянина, що все наближалась. А стикатися з ними без крайньої потреби не було рації. Все завдання застави полягало в тому, щоб дати валці з зброєю доїхати до патронного заводу. Чверть години риссю було цілком досить для цього. Отже, навіть ніде не затримуючись, отак повільно відходячи назад, застава цілком забезпечувала цю операцію.
Але затримка несподівано сталась. Не одійшли вони й сотні кроків од місця сутички застави з роз'їздом, як наткнулись на сани, біля яких метушились Невкипілий з своїм напарником-їздовим та два охоронці. Куля влучила в коня. Падаючи, він зламав дишель. Зараз уже обрізали посторонки і відтягли забитого коня обіч. Але одним конем, та ще без дишля, їхати майже ніяк було. З великими труднощами протягли сани на кілька десятків кроків. А стрілянина ззаду все наближалась. Тоді Артем вирішив рятувати зброю в інший спосіб.
Це трапилось в тому місці Полтавської вулиці, де яруга, клином розсунувши будиночки передмістя, підходила до самого шосе. Підтягши сани до урвища, забитого снігом, вони просто вивалили з саней гвинтівки в яр. Потім одтягли сани з цього місця на середину шосе і випрягли коня. Гармаш наказав Невкипілому догнати і розповісти Валдісу, в чім справа. (А то, може, помітили, що треті сани відстали, то й піджидають).
— Нехай не марнують ні хвилини! Стривай! — схопив Артем за повід коня і крикнув Тимосі:— А як тільки заїдуть у ворота заводу, нехай зразу ж подадуть знак. Заводським гудком.
— Ясно! — сказав Невкипілий і з місця пустив коня галопом.
Це вже був певний вихід. Бо відходячи з боєм до самого заводу, як думали, і не дати зім'яти себе за цих умов, що склались, було неможливо. Це раніш можна було сподіватись, що, пробігши кілька кварталів по вулиці і не натрапивши на щось підозріле, гайдамаки заспокояться і повернуть назад. Але зараз це було виключене. Забитий кінь серед дороги, покинуті сани — все це неминуче мало заохотити гайдамаків до погоні. А якщо, крім піхоти, тут були і вершники, то, прорвавшись крізь заслону, вони ще встигли б наздогнати валку і накоїти лиха. Тим-то за всяку ціну треба затримати їх, хоч би на чверть години, до гудка, одним словом.
Артем одвів своїх бійців кроків за півсотню від залишених саней і наказав залягти впоперек шосе. Отут він і вирішив прийняти бій.
Як і раніш, над головою дзижчали кулі. Стрілянина, щоправда, трохи стихла, але все наближалась. Уже видно було навіть спалахи пострілів у сніговій каламуті. І раптом стрілянина вщухла зовсім. Артем зрозумів, що це вони наткнулись на забитого коня.
— Приготуватись! Без команди не стріляти. Передай по цепу! — неголосно подав команду Гармаш. І знову став прислухатись. Але в хуртовині нічого не було чути. А може...
У Гармаша вже навіть ворухнулась несмілива надія: може, облишили погоню, не дійшли до коня? І раптом зовсім поблизу на весь голос гукнув один з гайдамаків: — А ось і сани! Хлопці, сюди!
Чути було, як до нього шумливою юрбою підбігли гайдамаки. По гамору знати було, що їх тут не один десяток. "Диви, рожнаті!" — сказав один. (Голоси було виразно чути, мовби це було всього за кілька кроків). "Якийсь дядько потрапив у перепльот!" — докинув другий. "Та ні! — заперечив молодий тенорок.— Не дядько це. Он ба, посторонки обрубані. Видно, бував уже в бувальцях. Лови його тепер!" Це, мабуть, і нагадало старшому серед них, за чим вони тут. Став наглити: "Давайте, давайте, хлопці!" Але "хлопці", як видно, до погоні вже прохололи. Почулося ремство: "А що ми, хорти? Він же на коні!" Тоді той самий тенорок обурено: "А де ж наші? Перша чота? Чи й досі коні сідлають?!"
"Ага, кіннота таки буде,— майнула думка в Гармаша.— Иу, держись, шапко, на голові!"
І в цю мить на оголеній вітром од снігу латці шосе в шаленому кар'єрі зацокотіли кілька десятків підків. І зразу ж стихли: з голого бруку в'їхали на сніг. Потім, чути, спинились біля піхоти. Запирхали коні, гайдамаки жваво загомоніли. Піші розповідали прибулим кіннотникам про обстановку. І раптом знову той самий хрипкуватий голос, що наглив козаків у погоню, обірвав балачки: "Давайте, давайте, хлопці! Гайда!"
Залп ударив по гайдамаках як грім з ясного неба, не давши їм навіть рушити з місця. І зразу ж — другий. Від несподіванки біля саней зчинилась паніка. Очманілим натовпом всі кинулись назад. Кінні топтали піших. Лемент знявсь на шосе.
Коли б того хотів Гармаш, він би міг за ці кілька хвилин паніки перебити немало гайдамаків. Але зараз це не входило в його плани. Він волів би зовсім обійтися без пострілу. Бо не варто було давати будь-яку підставу їм виставляти себе перед славгородцями як жертву, а свої репресії як самозахист. Одразу ж після другого залпу він наказав не стріляти більше, підняв своїх бійців і став швиденько відходити з ними. Якраз оце, поки оговтаються гайдамаки та почнуть пальбу, можна було одірватись від них, хоч би на сотню кроків іще наблизитись до Слобідки. А там уже легше буде потім і зовсім вийти з бою, як тілька мине потреба.
Кроків сотню відходили справді спокійно. Потім зацокали кулі об брук, зацьвохкали над головою. Мусили залягти і, вже відстрілюючись, перебіжками відходили поодинці. Були вже й поранені серед них. Один навіть тяжко, в груди. Довелось відрядити двох бійців, щоб віднесли його в Слобідку, додому.
Поранено було й самого Гармаша, в руку. Зопалу був і не звернув уваги, думав — дряпнуло. Але, падаючи після перебіжки на землю, хотів спертись на ліву руку, а вона і підломилась,— ткнувся плечем у сніг. І навіть не міг випростати її вперед, щоб тримати гвинтівку. Так і стріляв одною рукою, доки були в магазині гвинтівки патрони.
Потім довго морочився з нозою обоймою. І таки заклав. Але стріляти вже не довелось: на патронному заводі раптом загудів гудок.
Гармаш схопився на ноги і, перекриваючи виття хуртовини, крикнув товаришам, як то бувало на військовому навчанні з ними:
— Відбій!
Вони збігли з шосе вниз. Бредучи по пояс у снігу попід парканом помацки, в темряві, добрались до першого провулка і завернули за ріг. Стрілянина на шосе не втихала. Але за будівлями їм уже це було байдуже. Спинились передихнути. Артем спитав, чи немає мотузочка в кого. І поки робили на руку жгут, полічив, чи всі. Всі були тут, семеро, а він — восьмий. Тільки ще один, крім нього, був легко поранений.
— Ну, це ми дешево одбулись! — озвався котрийсь.
— А не знати ще, як там ті двоє,— сказав Артем, маючи на думці Макайду та Гришу Іваненка, які стояли вартовими на воротях казарми.— Та й Серьога... Лікаря йому треба, Михаиле,— звернувся до Рябошапки.— Але такого лікаря, щоб можна звіритись цілком на нього.
— Та де ж його? Та ще об цій порі! — забідкавсь Рябо-шапка.-— Хіба що Таню Клочко?
— Та вона ж акушерка,— зауважив хтось.
— Неважно,— сказав Артем.— Для першої допомоги згодиться. Хоч перев'язку зробить по всіх правилах. А там... "Утро вечера мудренее". Ну, і все. Розходьмося, хлопці. Та з оглядкою.
Сам він пішов з Рябошапкою до нього додому. Тут же, на Слобідці. Тихо, як тіні, йшли попід парканами, щоб випадково не здибатися з ким. Поза парканами в садках шуміли дерева, проте стрілянину на шосе й сюди було чути. І навіть чимдалі — чутніш.
(Продовження на наступній сторінці)