— А я в пророки не пнусь. Не пророкую, а так мені здоровий глузд мій підказує. І віра непохитна моя в мудрість партії. Але, звичайно, наївними дурниками були б ми, коли б думали, що все вже буде іти гладенько. Ні, ще буде всього... Бо першими за всю історію людства зробили ми в себе соціалістичну революцію, першими в світі створили свою робітничо-селянську державу. Тож нема з кого прикладу брати. Своїм розумом доведеться доходити до всього, та своїми руками...
Отак розмовляючи, вони і незчулись, як опинилися на узліссі, зачудовані химерною ілюзією виходу з ночі, яка щойно облягала їх в гущавині лісу,— не вперед, а назад в часі — в ясне надвечір'я отут, на узліссі.
— Не вгадав трохи: ранувато вийшли,— сказав Грицько.— Доведеться почекати. Сідаймо.
Вони посідали під кущем глоду на зеленім валу широченного рову і геть-чисто обмілілого за яких, може, й сотню літ і закурили мерщій, бо комарі ще лютіше напали на них, просто не було відбою.
А ніч і справді тільки ще надходила — прегарна і урочиста. Захід іще палав загравою, і відблиски її золотили краї темної нерухомої хмари, що гірським пасмом простяглася навскоси через півнеба. Села в пітьмі вже не видно було — самі вітряки бовваніли на белебні, але у надзвичайній тиші, поглибленій комариним гудінням, долинали сюди по-святковому лагідні^ечірні звуки і мовби аж запашні — та клечальна ж неділя !— і такі знайомі й милі серцю. Але чогось не вистачало серед них — для цілковитої гармонії,— збагнулось: не чути пісень. Колись в отаке свято аж бриніло б село з усіх кутків різноголоссям пісенним. А зараз німує село. І тільки знизу ліворуч, десь за луками, мабуть, у Ліщинівці, тихий, як відлуння, чувся, а, може, лише вчувався до болю журливий спів...
— Ну й що ж ти думаєш робити тепер, порвавши з Кан-дибиним загоном?— нарешті зламав досить тривалу мовчанку Артем.— Після того, що ти сказав Кушнірові про окуповану Україну, уявити тебе мирним хліборобом — за плугом чи з косою просто в голову не лізе. Бо слова — не полова!
— Авжеж!— згодивсь Грицько.— Тому й кажу тобі, найближчому другові,— плюнь мені межи очі, падлюкою назви привселюдно, коли я випущу зброю з рук, перше ніж останнього німчуру-нападника витуримо з України. І до того часу немає в мене іншої турботи. І немає доти, як то мовиться, ні домівки, ні жінки!.. Оце моя остання ніч в селі. Не в тім розумінні. Не думаю, щоб ото був він такий оперативний...
Артем догадався, про що йдеться, бо Грицько вже розповідав йому про свою прикру зустріч із Гусаком у Підгірцях та про запобіжні заходи в зв'язку з цією пригодою, вжиті Кандибою. Тільки не дуже щось вірилося в дієвість тих заходів. Бо такому "комерсантові", як Гусак, самого господа бога обшахраювати — раз плюнути. Що для нього та клятьба?! Та ще й вимушена. Тому з приємністю, не вдаючися в подробиці, розповів Грицькові про арешт Гусака.
— Сидить під вартою! Можеш спати спокійно сю ніч. Грицько з цікавістю вислухав, проте великого вдоволення
чомусь не виявив. І здивований цим Артем не втримався, щоб не сказати йому про це: в чім справа?
— Та це ж найбільший мій козир. Перед ївгою. Довелось-таки йому сьогодні відкритися їй, що зв'язаний
з лісовиками-партизанами; що й цієї ночі не де ж був,— у Підгірцях. І розповів про Гусака. Навіть трохи згустив фарби, щоб переконливішим для неї став його висновок і рішення вийти самому з села в ліс, а їй вернутися до батьків у Славгород. І то — негайно. Бо лишатися їй на селі заради випадкових зустрічей... Та ні, вона й сама цей варіант відкинула, запропонувала свій: піде й вона з ним у ліс. І далебі, було це цілком щире її поривання. В усякому разі, довелося поморочитися, немало страхіть усяких нагородити. Пам'ятаючи добре її весняні одвідини його в Зеленім Яру, коли жив у чинбаря, найбільше наполягав тепер саме на побутових труднощах. Бо хоч тепер і не буде потреби в отакій смердючій хижі, як тоді але й курінь — споруда не вельми затишна. То тільки в піснях!.. А в дійсності та ще день у день,— од самої комарви та мошки на додачу до нужі здуріти можна. А головне, що доведеться ночі нерідко самій в курені тому коротати. І навіть не бувши певною кожного разу — вернуся з нічної вилазки чи, може,— поминай як звали!..
— А скільки ж у тебе, коли не секрет, хлопців зараз у сотні?— спитав Артем, бо мова про ївгу вже трохи дратувала його і хотілось перевести розмову в інше річище.— Про які вилазки мова?
— Небагато,— охоче відповів Грицько.— Але я навіть і з цих трьох десятків хіба що половину візьму з собою в ліс. Найзавзятіших. Не кількістю будемо бити їх, а умінням та сміливістю. А далі — видно буде. В разі потреби, у того ж Кандиби переманю найсміливіших хлопців. А з вітробалчан-ської сотні вже завтра цілий взвод Луки Дудки перейде до мене... Ну це так говориться,— спохвативсь раптом,— завтра мені ще не до того буде. Завтра ще тільки повезу ївгу до міста. Оце того й прийшов сюди до тебе сам, а не прислав когось.
Артем здивований вкрай глянув на Грицька, не розуміючи, при чому тут він. Але самий факт поїздки Грицька в місто його зацікавив, звичайно. Та, перше ніж спитати — в який спосіб має — поїздом чи кіньми і чи не знайшлося б місця (якщо — кіньми) для його Христі, вирішив з'ясувати-таки:
— А я ж тут при чім? Чи не в бояри часом думаєш запросити?
Після вранішньої їхньої розмови — щирої і одвертої (по дорозі з Підгірців до полустанка), під час якої Артемові багато що прояснилося в недавній любовній плутанині-колот-нечі двох найближчих його друзів та рідної сестри, він вже не почував до Грицька (та навіть і до ївги) ніякої неприязні. Бо вже зрозумів, що йдеться не про розпутне жирування, а таки про любов, хоч, як видно, і з деяким відхиленням од норми. ("А втім, яка ж вона є, ота норма? Коли ж, як відомо, кожен по-своєму з ума сходить!") І тому зараз оце в його жарті нічого не було образливого для Грицька, просто — незла іронія — натяк на їхнє аж занадто тривале зволікання з одруженням. Грицько його так і зрозумів, відповів у тон йому:
— Е де ж ти був раніш? Для цієї формальності мені й одного боярина досить. З яким уже й домовлено. І це не жарт. Якраз для цього я й збираюсь завтра раненько в Славгород. Не можна далі зволікати.
Приголомшений цією звісткою, Артем цілу хвилину мовчав, не знаходячи, що сказати, врешті озвався, і в голосі його звучало обурення.
— Чудасія, та й годі! Але ж ти сам сказав тільки-но, що немає в тебе "ні домівки, ні жінки, аж доки...". То як же це у тебе в голові вкладається?!
— А отак і вкладається!..— У згусклих присмерках вже не видно було гаразд Грицькового обличчя, і, може, то лише здалося Артемові, що на ньому застиг вираз утоми й відрази. Та ось він провів долонею по своєму виду, мовби стираючи з нього той вираз, і мовив тепер вже спокійніше, без всякого роздратування, а тільки з жалем:— Що ж маю робити, Артеме, коли це єдиний спосіб одірватись мені зараз од неї!? Щоб — без шкоди для неї, та ще й чиюсь біду щоб запобігти, може... Я не сказав тобі, що вона ж мені прямо заявила: "Або повінчаємось зараз, іще до розстання, може, й на ціле літо, або вже твердо знатиму — через кого, заради кого надумав здихатись мене! Але знатиму і що мені робити!" Здуріла жінка. Зучораша. Та я й сам винуватий: в отакий момент повз ворота проїхати, удавши, що не помітив її. Цього й на врівноважену жінку досить цілком.
То оце він того, власне, й прийшов. Правильно Кандиба тоді, на обіді, картав Захарка, що залишив Орину в селі. Волосну варту мав на увазі. Але тепер вже і невгадно — звідки, з якої сторони небезпеку ту скоріше чекати.
— Забери ти Орину з собою в Підгірці. Сьогодні ж. Хоч поки з'ясується, чи не поставить їй пастки ївга ще до свого від'їзду з села.
Артем подякував Грицькові за пересторогу й сказав, що так і зробить — забере сьогодні ж. І вже хотів звестися з місця, бо добре вже споночіло — можна було йти, але Грицько затримав його ще на хвилинку. Щоб за одним разом покінчити ще з одним ділом. Просив Антон Теличка розпитати докладно про всі обставини провалу Тимоша. Чи не викрито водночас і всю "механіку" тієї операції та головніших учасників.
— А йому що до того?— скипів Артем.
— Таж він і є один із тих головних учасників. Ти що, не знав?— здивувався Грицько і, зраділий нагоді сказати добре слово за свого приятеля (у якого з Артемом — про це він знав — були досить напружені стосунки), став розповідати, що це ж Теличка якраз і "знюхався" з отим німчурою-маро-дером з карального загону, котрий потім допоміг зв'язатися Каидибиним посланцям з начальником складу трофейної зброї,— ще більшим мародером. І якщо з ними трапилося щось, то вже німецькій комендатурі напевно все відомо й про Теличку... А тут саме їхати припадає йому в Славгород і відмовитись ніяк. Від самого пана Погорєлова наказ такий управителеві: негайно відправити в місто хуру з продовольством і кінний виїзд — найкращу пару з фаетоном. І неодмінно під Теличчиним наглядом. То оце і я з ним, щоб своїх коней не гнати.
Артем замислився. Власне, дивного нічого не було. Надокучило паничам у Князівці, то й надумали в місто — розважитися. Не Київ з його злачними місцями всякими, але й у Славгороді при бажанні знайти можна собі розвагу. А може, й старий Погорелов — весь час, либонь, прихворює,— щоб ближче до лікарів. Не для Власа ж із Горпиною хура та харчів, а тим більше кінний виїзд!
(Продовження на наступній сторінці)