Не чекаючи, поки кінчать обідати всі, він виліз із-за столу, кинувши й Серьозі, щоб ішов за ним. А від порога кликнув "на хвилинку" Кандибу. І коли вийшли в сіни, сказав йому про своє відкриття. Кандиба навіть не дослухав. "Дурниця! І як можна на чоловіка отаке страхіття зводити! Та й потім — яким би то побитом міг він!.. Коли це було? У четвер, кажеш. Ну то як би ж він міг водночас бути і в Полтаві, і в Славгороді. Навіть того ж дня, у четвер, і додому вернувсь. Артем не добрав, при чому тут Полтава, то Кандиба пояснив, що якраз у Полтаві мешкає його тесть із тещею, у яких досі жив його Андрійко. І все ж таки Артем наполягав на своєму. Бо не могло статися, щоб і очі й вуха отак його підвели! (Не траплялося ще з ним такого!) Та й сама поведінка Гусака, коли оце зіткнулись були поглядами, отой страх у його очах цілком підтверджував це: він! А щодо Полтави, то, може, трапилась помилка. Може, таки не в четвер? Ні, нема ніякої помилки. Добре пам'ятає, бо хлопця ж привіз йому. Таки в четвер діло було. Пізненько, правда. Ну та не на крилах летів, а поїзди тепер відомо як ходять, повзають. Та ще й на Ромодані півдня просиділи, чекаючи поїзда на Хорол. От і виходить, що з Полтави вирушив ніяк не пізніше, як уранці. То яким би то чудом міг би він снідати в Славгороді!? "Та й потім — ти ж сам кажеш, що прізвище того Пашко".—"А Гусак же і є Пашко, бо Павлом звати. А писок його я добре запам'ятав, точно кажу: він! Через те й треба його взяти негайно". Категоричний тон Гармашів образив Кандибу: "Ну, це вже коли ти будеш отут командиром, замість мене, отоді... А поки я тут хазяїн, то ти з своїм уставом не сунься!" І пішов до столу.
Артем вирішив діяти на свій розсуд. Тим більше, що й Кушнір із Гудзієм, котрим Кандиба змушений був розповісти про свою з Гармашем розмову і, звичайно ж, не себе, а його представив у невигідному світлі як хлопця гарячкуватого поставилися до Артемової вимоги негайно заарештувати Гусака досить стримано. Власне, Кушнір і не проти був: не підтвердиться — можна буде й випустити; нічого з ним за ті кілька днів не сталося б. Але Гудзій категорично заперечував. І як аргумент навів отой крилатий вислів, що краще десятьох винуватих залишити без покари, аніж засудити одного безневинного. Отож, мовляв, нам — борцям за справедливе суспільство — сам бог велів триматися цієї гуманної засади. На зауваження Кушніра, що йдеться поки що не про суд, а тільки про арешт як запобіжний засіб, щоб не втік, Гудзій порадив інший спосіб: взяти його під таємний нагляд на той час, поки вдасться або незаперечно довести, що це саме він є отим підлим типом, або ж навпаки — з'ясується, що насправді він був того дня в Полтаві, а, значить, не міг бути у Славгороді. Але про те, як саме це можна буде здійснити, роздумувати зараз ніколи було, відклали на потім, як вернуться з Байрака. А тим часом наглядати за ним Кандиба наказав вартовому біля комори. Для проформи, скоріш. Бо цілком певен був, що все це — прикре непорозуміння. Яке через якусь годину гляди й розвіється. Еге ж, коли б то дав бог Гармашеві впізнати отого гада серед Пашків із Журбівської сотні. Хоч як це було дивно, але Кандибі зараз хотілося саме цього. Та, власне, що ж тут дивного! У загоні понад півтисячі народу. Хіба ж кожного взнаєш! А це — сусіда. Через тин. І отаке падло? То як же міг за три місяці не розпізнати його. Мало того, три місяці користувався його послугами. І навіть сьогодні оце... Та ще й надала морока звернутись до нього при всіх майже по-друзьки: Павлухо! А хіба ж кожен зрозумів, що це тільки, щоб піддобритись та більше заохотити його. Ні, нехай вже краще буде це котрийсь із загону! Тому несподівана відмова Артема їхати з ними в Байрак дуже знепо-коїла його.
— Та ти ж хотів на Пашків глянути!
— Немає вже зараз потреби,— сказав Артем.— 3 мене досить і одного Пашка. Якого нам якраз і треба.
І не поїхав, залишився з Серьогою в Підгірцях.
XXI
Артем мав, безперечно, підстави не покладатися на вартового біля комори в ролі наглядача за Гусаком. Бо як надумає тікати, то, звичайно ж, не сунеться в ворота і навіть навряд щоб вийшов із хати в двері, які добре видно від комори, скоріше за все вилізе в напільне вікно — в густий вишняк за хатою, далі — городом поміж соняшниками прокрадеться до річки, а там — на човен і — в лісі. Лови тоді його! За якісь дві години буде вже у Вітровій Балці, під крильцем у волосної варти. Тому, залишивши Серьогу, про всякий випадок, на колодках під Гусаковим тином, сам подався Вухналевим подвір'ям та садком аж у берег, щоб заступити шлях Гусакові до річки.
Отут, на стежці, несподівано й зустрівся з Мирославою.
Ішла з Харитиною Данилівною, щоб, пообідавши скоренько (тоді, з усіма, вони не спромоглися), знову вернутися в третій барак (клуню), де один із хворих потребував оперативного втручання. Про це й вели проміж себе розмову. І заклопотана дівчина, може, й поминула б Артема, який, щоб дати їй пройти, зійшов із стежки й стояв у тіні під старою грушею, коли б він сам не похопивсь:
— Мирослава?!
Дівчина мовби спіткнулась на рівній стежині, примружено глянула в тінь і враз зашарілася.
— Артем? Боже!— мовила тихо й ступила зі стежки йому назустріч.— Боже, яка я рада, що бачу вас Нарешті!
— Дуже радий і я, Мирославо. Страшенно!— тиснучи її маленьку тугу руку, сказав Артем, жадібно припадаючи поглядом до милого обличчя.
— О, навіть "страшенно"! Так я й повірила вам!— силувано посміхнулась дівчина.
— Та як вам не гріх, Мирославо. Чи ж я коли-небудь дурив вас! Навіть і отоді...
— Ні, про "тоді" ми не будемо. Це не так у моїх, як в ваших інтересах. Краще розкажіть, де ви пропадали півроку?
Що він живий, Мирослава узнала тільки вчора від Кушніра; що у Славгороді і мав би вже сюди прибути. А то ж півроку нічого не чула про нього. І коли ще жила у Славгороді, і три місяці в Князівці...
Сама-то звістки од нього, звичайно, й не чекала. Знала ще тоді, взимку, що зійшовся з Христею; жив якийсь час у неї в Попівці до від'їзду в Харків. А невдовзі по тому і з самою Христею познайомилась — у Бондаренків. А коли та перебралася з Троїцької вулиці до них на Гоголівську (ближче до роботи та й до нових, по Артемовій лінії, родичів), то майже щодня доводилося їм зустрічатись коли не в дворі, то на вулиці. Чемно віталися і, не спиняючись бодай на двоє слів, розходились. Часом зустрічались у тих же Бондаренків. Та це було вже згодом, як трохи вгамувала в собі почуття ревнощів до Христі. І допомогою їй в цьому, хоч як це, здавалося б, дивно, стало оте живе втілення Христиного з Артемом кохання, що звалося Васильком. (Зразу ж як перебралися на нову квартиру, Христя й забрала його од матері, скориставшися з ласкавого дозволу Бондаренчихи приводити малого до них на весь час, поки сама на роботі). Дуже схожий на свого батька — і не тільки лицем, а й вдачею,— він одразу ж, з першої зустрічі, прихилив Мирославине серце до себе. І, певно, ще тим, що був, як і вона сама, сповнений любов'ю до свого татка та тривогою за нього. Аж кинеться, бувало, зачувши в розмові його ім'я. А як видавалась щаслива нагода, що можна було й самому встрянути в розмову, ото вже було тоді втіхи для всіх: мав-таки хлопець що розповісти про свого татка!.. Навіть диву давалася дівчина, як це зумів Артем за якийсь тиждень життя з ним під одною стріхою отак заповнити собою його дитячий світ, отаку зворушливу викликати синовню любов до себе. І Мирославі часом аж моторошно робилось од самої думки, що всього цього могло і не бути в житті малого. Ну певно ж! І якраз — через неї. Бо саме їй випадало знедолити хлопця. Досить було тільки їй з Артемом упередити отой сліпий віипадок на Полтавському вокзалі (зустріч його з Варварою) і, не відаючи навіть про саме існування Василька, віддатись наосліп своїм почуттям... Але ж це було б просто жахливо! Бо коли не тепер, то згодом, а таки виявилося б, що є Василько на світі. То що б же мали робити тоді? А коли б ще до того відкрилося, що і Христя не є і не була ніколи отією нікчемою, за яку мав її Артем впротяг всіх отих років; і що заміж за іншого вийшла тоді не через свою легковажність, а зовсім з інших причин, серед яких не на останньому місці була і його тодішня дурна поведінка унаслідок отого страшного непорозуміння. Тож повинен був хоч тепер спокутувати свою тяжку перед нею провину. І якраз вдовує молодиця який вже рік. (Що чоловік передався до полону, Христя нікому, крім Артема, не хвалилася). Тому цілком можливо, що й тоді — за інших умов і куди складніших (може, були б уже одружені)—Артем так само залишив би її заради своєї сім'ї — Василька та Христі. А може, й ні. Бо не міг би ж він, справді, не рахуватися з нею! А як вона поставилася б до цього? Чи змирилася б з такою перспективою? Мусила б! Інакше — все життя потім зневажала б себе. За свій егоїзм. За те, що ради свого особистого щастя зважилася навіть на отакий ганебний вчинок: осиротити Василька і цим самим на все життя знедолити його. "Ну а коли б і в нас уже була своя дитина? Чи свою можна і сиротити, і знедолити!? Ні, це було б, дійсно, жахливо!"— вдесяте, всоте повторювала собі, намагаючись переконати себе, що все склалося якнайкраще для всіх. В тому числі й для неї особисто. Тож і нема чого нарікати на Артема, скоріше має бути вдячною йому за те, що одним ударом розрубав вузол. І так само нема чого їй принижувати свою жіночу гідність безглуздою ревністю до Христі, не маючи на те ніякого морального права...
(Продовження на наступній сторінці)