Але придивляйся, поки не пізно. Мені здається, що я весь перед тобою. Нема в мене ні хитрощів, ні лукавства. Такою і ти мені здаєшся. Думаю, що це так? Але ми зайшли в такі філософські дебрі...
Вона пригорнулася до нього. Її каштанове волосся, уста і вся вона пахла медом, лісом, сонцем, чимсь неповторним, притаманним тільки їй одній, як запах фіалки притаманний ніжній синій квітці, запах троянди — колючій королеві квітів, як дух конвалії — білим травневим дзвіночкам.
— Скажи, чому це так? — почав захоплено.— Чому одну людину полюбиш і здається, що не існує для тебе нікого більше на світі? Хай мені стануть зараз до вибору всі красуні світу, і я не гляну на них. Ти заслонила їх собою. Ти моє щастя, моя мрія.
Вона затулила йому рота рукою.
— Тсс, не говори. Бачиш, дві пташки?
— Ні.
— Он там,— показала пальцем,— на гілочці, бачиш?
— Бачу,— всміхнувся Іван Іванович.— Зяблики збираються, видно, закласти нову родину вдруге в цьому році.
Зяблики полетіли. Зірка похнюпилася.
— Коли ми поженимося? — спитала докірливо.
— Скоро, моє сонечко, скоро,— почав заспокоювати її,— Днями одержу квартиру, будинок вже готовий...
Раптовий телефонний дзвінок перервав плин думок професора.
— Кому там чого треба? — промовив невдоволено сам до себе. Зняв трубку. Почулися гудки. Хтось помилився.
Професор склав пожовклі листочки щоденника в папку і поклав її у скриньку, де зберігалися його реліквії. Хотів уже не думати, але той день так ясно стояв перед очима, що не згадувати його було неможливо. Зрештою, згадувати було приємно.
— Як же я її любив!..— зітхнув.
У хаті не було нікого, заговорив сам із собою.
— Це було щастя, справжнє, найбільше в житті. Стільки ж то літ, а все, як учора.
Знов поринув у мрії.
Образи линули у нам'яті один за одним і створювали суцільну стрічку, мов кадри у фільмі про чисте кохання.
Пригадує: в озері сплеснулася рибка і наче нагадала про воду.
— Скупаємося? — спитала Зірка. Заперечень не було.
Вона швидко роздяглася і, поки він опам'ятався, була вже у воді.
— Ходи швидше., чого ти там так довго? — нетерпеливилася.
— Лови! — крикнула і попливла на середину озера.
— Вернися! — заволав, злякавшись.— Вернися! Зірка знала, що Іван не з важних плавців, тому повернулася.
— Ти бачив рибалку? — спитала, показуючи очима в бік лозини з правого боку від них.
Сказав, що не бачив.
— Он там, у кущах. З середини озера його видно, А ось він виплив зі свого сховку.
Неначе за командою дівчини рибалка покинув своє місце, сховане в прибережних кущах, і попрямував на середину озера, де недавно плавала Зірка.
З кожним порухом весел до берега бігли жмури, відливаючи золотом. На середині озера рибалка зупинив човен, вийняв з води весла, обережно поклав їх на борти, закинув свою вудку і терпеливо почав чекати клювання. Раптом над його головою, мов вогняна кулька, пролетів пернатий рибалка — зимородок. Він кинувся у воду, розбив своїм зелеио-золотистим тільцем водяну шибу і виніс з неї рибку.
— Оце рибалка! — майже в один голос промовили молоді на березі, а рибалка на воді аж бриля скинув.
— Він тобі кланяється,— пожартував Іван Іванович.— Бриля скинув.
— А може, це тобі кланяється? — не погодилася дівчина.
— Він кланяється красі.
— Думаєш, що всі, як ти, закохані?
— Не думаю.
— Рибалка старий, йому не до краси, — сказала Зірка, все ще стоячи по коліна у воді.
Іван Іванович задумався над її словами. —. Чому ти так сказала? — спитав.
— Бо й ми будемо колись старі і чи будемо тоді захоплюватися красою так, як зараз.
— Красивим будемо захоплюватися до смерті — така моя думка.
— Цікаво, які бажання у цього старого? — задумалася Зірка.
— Мабуть, щоб рибка ловилася.
— Може, золота рибка.
— Йому не зловити, бо я вже зловив золоту рибку — мою чудову Зірку.
— У нього, певне, сварлива жінка,— сказала, ніби не чуючи його слів.
— Чому сварлива?
— Так мені здається.
— А як ми з тобою поженимося, ти будеш сварлива?
— Усе залежатиме від тебе.
— Добре, виходь з води, бо простудишся. Вода не дуже тепла.
У купальнику вирисовувалася її граціозна фігурка. Не міг відірвати од неї очей.
— Яка ти гарна,— промовив захоплено.
— Ось що, Телесику,— попросила,— відвернися або краще піди он туди в лісок, — показала рукою,— а я викручу купальник і одягну плаття.
Іван Іванович пам'ятає, що він пішов тоді далеко, щоб не бентежити Зірки своїм поглядом. Вернувшись, застав її уже в платті.
— Ти одягла плаття на мокрий купальник?
— На вогкий. Тепер літо, не простуджуся. Пасемце мокрого волосся спало вниз, і личко було
таке привабливе, що він не міг стриматися, щоб не поцілувати його. Вони обоє були щасливі.
Посідали знов на траву, але вже на сонці, яке поволі хилилося до заходу. За озером, вдалині, жовтіли поля. Звідти линув бій перепелів. Ліс, набравшись за день сонячного тепла, віддав його тепер озерові. Густіше запахли трави, перебиваючи в'язкий запах дубової кори.
На узлісся вийшла козуля, за нею — самець.
— Бачиш, пара, як ми з тобою,— шепнула Зірка ледь чутно, щоб не злякати красивих тварин. Та вони не чули. Спокійно підійшли до озера, напилися води і так само повагом подалися у ліс.
— Щасливі,— зітхнула Зірка.
— Ми щасливіші, принаймні я,— промовив він.— Чому ти так важко зітхнула?
— Вони вже разом, а ми...
— І ми будемо. Не журися, кохана, вже скоро будемо.
Десь недалеко, здавалося, заграв свою пісню деркач і відвернув увагу дівчини від сумних думок.
— Люблю я цю пташину, її нескладну пісню, хоч самої ніколи не бачила,— промовила сумовито Зірка.
— І не дивно.
Іван Іванович пояснив, чому деркача так рідко можна побачити. Живе він у травах і посувається, ніби плаває, серед них, як риба у воді. Рідко підлітає — завжди пішки. Його голос чути далеко. Ось і зараз наче близько, а насправді він хтозна-де.
— Але все-таки колись перелітає, адже це перелітна пташка? — заперечила Зірка.
— Маєш рацію, перелітає, але вночі, коли менше ворогів.
Дівчина задумалася.
Заговорили про вічну боротьбу за існування, про те, що відбувається вона і в світі тварин, і в світі людей.
— Нехай тварини нерозумні,— промовила по хвилині Зірка,— там ідеться про збереження власного життя, а люди? Хіба вони не могли б жити без цієї боротьби?
— Могли б, та, на жаль, не хочуть або ще не доросли?
— А може, колись воєн не буде? — промовила Зірка.
— Колись...— повторив слова дівчини її коханий.— Чи за нашого з тобою життя — не знаю...
Швидко минали години. День кінчався, уступаючи дорогу вечорові, що вже ховався у довгих тінях дубів, серед кущів ліщини, наче соромлячись сонця. У лісі починалася нова пісня: затужила сова, задеркотів дрімлюга, заграли в сто голосів розніжені спекою цвіркуни, низько над землею з тоненьким писком пролетів кажан.
Зірка встала й, очистивши плаття від прилиплих до нього листочків, сказала:
— Гляньмо ще раз на це чудо природи — ліс і озеро, на місце, де нам було так добре. Чи доведеться ще зустрітися тут?
Довго стояли мовчки, вдивлялися очима душі І сердець у чарівну далеч, у сріблясте озеро, що вже починало вкриватися серпанком сивого туману. Оглянулися на ліс, та й він уже був не такий, як удень: став загадковим, таємничим, наче готувався до якогось нічного таїнства.
— Ходімо тепер до мене, — перервала мовчанку Зірка.— Покажу тебе моїй матері. Я сказала, що приведу тебе. їй цікаво побачити майбутнього зятя. При швидкій ході за півгодини дійдемо додому, посидимо там годинку, а потім на вокзал. Я проведу.
Іван Іванович згадав гостинний прийом у матері Зірки. Мати благословляла його, як рідного сина, і її йому вже не довелося більше бачити. Скільки лихих пригод чигає на людей.
Тоді на станції вже сіріло небо, падала роса, світло ліхтарів було наче в ореолах. У чистому небі ще де-не-де блимали зорі. На заході раптом наче загриміло. Але на це не звернули уваги ні він, ні Зірка. Підійшов поїзд.
— Прощай, моє щастя, моє божище. Люблю тебе безмежно.
— А я більше, — повторила з усмішкою свою улюблену фразу.
Востаннє почув він тоді ці милі слова.
Минули роки, а пам'ять зберегла все, що було, до подробиць. Бачить усмішку, пам'ятає кожен порух уст, сіяння очей і чує цю милу фразу чудової дівчини.
Поки доїхав до своєї станції, був день. Вийшов з вагона все ще під впливом щасливого дня і ніжного прощання. У вухах бринів її милий голос, ввижалися веселі ласкаві очі, чудові брови. Очуняв від незрозумілої метушні на пероні. Люди кричали, кудись поспішали. На їх обличчях був незрозумілий переляк.
— У чому справа? — спитав робітника, що біг кудись повз нього.
— Ви що, з неба звалилися? — спитав грубо.
(Продовження на наступній сторінці)