Одного разу, проходячи через площу Дзержинсько-го, він зустрів Тараса Івановича Лебеденка, якого вже дуже давно бачив. Тараса Івановича довго не було в Харкові — виїжджав на Кавказ лікувати своє серце і високий тиск крові.
Від останньої зустрічі, яка відбулась, як встановили друзі, більше року тому, Тарас Іванович дуже змінився. Він постарів і ще поповнішав. Перехід від безпосередньої праці біля верстата на керівну роботу, переважно сидячу, негативно вплинув на стан здоров'я Лебеденка, і зараз, при зустрічі з Миколою, він поскаржився на це.
— Знав би, що таке зі мною скоїться, не пішов би з заводу, — говорив він.
— Може, не так сидяча робота, як ви кажете, а війна, окопи, голод і ота іспанка підкосили ваше здоров'я,— сказав Микола.— В уряді тепер багато колишніх робітників, та не всі ж вони хворі тому, що перейшли на "сидячу" роботу.
— Хто його знає, — махнув рукою Тарас Іванович,— Але це не так важливо, тягнемо якось. Як ти? Мені цікаво, які у твоєму житті зміни/
— Як вам сказати...
— Чекай, чекай,— перебиз Лебеденко,— то вже або будемо тикати, або викати. Колись, як ми познайомились, один з нас був ще хлопчиськом, тоді Інакше це виглядало, а тепер із хлопця став літній чоловік і відомий письменник.
— Та це не має значення, Тарасе Івановичу, — промовив Микола.— Хочете, будемо на "ти", а щодо відомого письменника, то чи не забагато цим сказано? Я сам досі не знаю, чи взагалі я письменник?
— А хто ж ти?
— Таж не знаю.
— Ну, ти не дурій, пробач мені на слові.
— Правду кажу, щиру правду. Над цим часто думаю. Я не створив досі нічого гідного нашої епохи, нічого великого, я — так собі, посередність.
Тарас Іванович був іншої думки. Він уже прочитав майже все, що написав Гаєвський, і мав підстави не погоджуватись з ним в оцінці його творів.
Тарас Іванович любив Миколу і завжди був йому вдячний, адже, коли б не цей хлопець, петлюрівці розстріляли б його, а Микола пішов, бач, на риск і врятував від смерті. Лебеденко згадав зараз ту пам'ятну ніч, коли два солдати підійшли під тюрму з папірцем із підробленим підписом слідчого чи прокурора і зажадали випустити ув'язненого Лебеденка на допит. Це вже був другий виклик того вечора, і Тарас Іванович був певний, що цього разу його ведуть на розстріл. З яким важким серцем він вийшов тоді з освітленого коридора вахти в густу темряву холодної ночі! Незнайомий голос скомандував іти вперед. Він ішов і роздумував: куди втікати. Але дула рушниць торкались спини. Найменший рух — і кілька куль пронижуть його тіло, більше він не побачить сонця...
Та раптом такий несподіваний кінець! Як у казці...
Тарас Іванович був захоплений вчинком молодих людей, що на фальшивого папірця витягнули його з петлюрівської катівні, його, революціонера-більшовика, і пустили на волю. І одним з цих двох сміливців був Микола Ґаєвський.
Уся ця картина промайнула в свідомості Лебеденка. Але він повертається до дійсності.
— Так, так,— повторює він уже машинально, бо думки пішли іншими шляхами.
— Про що ти? — питає Микола, бачачи, що Тарас Іванович зараз далеко звідси.
— Ага,— наче прокидається зі сну Лебеденко.— Та так, про різне думав.
Заговорили про політичні справи. Тепер усіх тривожило становище Німеччини, де розперезалась партія фашистів на чолі з Гітлером і добивається влади.
Лебеденко був поінформований з йерших джерел, і йому захотілось поділитесь думками з Другом.
— В країні терор,— опрвідав він,-г— Робітничий рух по-звірячому подавлено, заборонено Комуністичну партію, розігнано профспілки. Знаєш, чим це пахне?
— Здогадуюсь,— зітхнув Микола.
— Гітлер проголосив расистську теорію: німці понад усе! Уявляєш, що з цього може вийти?
— Погроми, не інакше.
— На погромах не закінчиться. Там уже утворено нові каральні загони, формуються нові й нові дивізії.
— Значить, війна? — промовив Микола.
— Неминуче.
— Проти нас, звичайно?
— А то ж проти кого? Ясно, що проти нас. Ми їм більмом в оці. Не дадуть нам жити спокійно, не дадуть,— закінчив Лебеденко свою сумну інформацію.— Одна надія на наш народ,— додав він.— Зараз завдання письменників — підготовляти народ до смертельного бою за наші здобутки, за волю.
— Я буду про це писати,— сказав запально Микола, — буду писати.
— Ось тут і треба показати, чого ти вартий,— промовив Лебеденко.— І коли твої твори будуть будити дух у народі, виховувати патріотизм, любов до Батьківщини, тоді ти сміливо зможеш сказати, що ти справжній письменник. Питання не в кількості книг, а в їх якості, користі з них народові. Ще одне,— додав він по хвилині,— тобі відомо чи ні, що в Німеччині існує так званий український уряд, який утворено для того, щоб його посадити в Києві, якщо 6 німцям вдалось захопити Україну? Це були б німецькі холопи, що, як і в вісімнадцятому році, викачували б хліб і багатства нашої землі для своїх панів. Так от, про це також треба писати письменникам, роз'яснювати, чого прагнуть ті ворожі покидьки.
Микола задумався. Він почав розуміти щораз краще зв'язки між духом українських націоналістичних недобитків за кордоном і нечаями, розісланими ворогами Радянської влади по Україні і всьому Союзу.
Керівникам партії поступали вісті з фронту боротьби з внутрішнім ворогом, і вісті грізні. Лебеденко приблизно в таких тонах представив Миколі суть справи.
Приятелі вже давно дійшли до будинку Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, звідти повернули на Університетську гірку, посідали на лавочку, щоб продовжити розмову, яка їх обох цікавила і яку ніяк не вдавалось закінчити.
Думаючи про стан справ у країні і в світі, Гаєвський аж ніби надто патетично заговорив:
— Я радянська людина в повному значенні цього слова, і майбутнє свого народу бачу в чудесній славі. У моєї Вітчизни протягом останніх кількох літ на руїнах відсталого старого ладу виросла велика індустрія. Харківський тракторний завод, побудований два роки тому, дає сто тракторів на добу. Наш Дніпрельстан в найбільшою гідроелектростанцією в Європі. А що буде через десять років? Яке у нас буде сільське господарство, які у нас перспективи, надії!
— Ти напиши про це,— пожвавішав Лебеденко,—і хоч статтю в газету.
Гаєвський з великою ніжністю глянув на друга.
— Напишу, якщо тобі так треба.
— Коли?
— Та хоч і сьогодні, чого відкладати. Лебеденко зрадів.
— Добре,— сказав поспішно,— завтра принесеш мені, я дам у газету "Вісті". Виклади там свої перспективи, свої великі надії виклади.
Гаєвський обіцяв зробити все, що зможе.
— Тоді прощавай, мені пора,— промовив Лебеденко встаючи.— Засиділись ми. Та й холодно чомусь стало. Нездужаю. До побачення.
Приятелі потиснули один одному руки і розійшлись. Тарас Іванович до ВУЦВИКу, а Микола — до музею, на черговий сеанс.
З
Тарас Іванович ішов і думкою вертався до Гаєв-ського.
"Його видно наскрізь, того Миколу,—думає Лебеденко.— А от чому він самотній і чому ні з ким не дружить, крім земляків-галичан? Він дає пояснення — не п'є, а люди здружуються за чаркою. Це неправильна думка. За чаркою сходяться пияки, а дружба родиться на полі бою, в спільних інтересах, в біді. Зрештою, Микола сам каже, що в пияцьку дружбу не вірить,— розвиває свою думку Тарас Іванович,— Добре, але хто ті галичани? Чи чесні люди, чи, може, його оплутують і втягують у якусь халепу? Треба буде довідатись",— вирішує Тарас Іванович, входячи у двері свого кабінету.
Тут тепло і затишно, незважаючи на те, що кабінет великий і не дуже добре умебльований. Секретарці, що ввійшла за ним, каже, щоб нікого до нього не впускала і сама не заходила, поки не покличе. Він має термінову роботу.
Тарас Іванович сідає за свій робочий стіл у вигідне глибоке крісло і відкидається на його спинку. Він почуває зараз велику втому. Перш за все, він втомився, розмовляючи з Миколою. А втомився, вже старий...
"Як швидко підкралась старість,— думає він зі смутком.— А мені ж лише п'ятдесят. Це ж тільки половина людського віку. В п'ятдесят літ люди ще женяться, мають дітей і виводять їх в люди..."
За дверима в його канцелярії якийсь шум, хтось до когось добивається, чути голоси — чоловічий і його секретарки, але він сприймає це, як крізь сон. Він сам собі дивується, що вся оця суєта канцелярська йому чомусь зараз цілком байдужа. Він має "термінову роботу", і зараз йому хочеться помріяти...
Заплющує очі і бачить себе солдатом під час війни. Він живий, рухливий, моторний, легкий. Пригадує окопи над Стрипою, де доводилось зимувати. Зима була люта того року. От сидять солдатики, дрижать, замерзають. Були й справді замерзлі. Тих уже ніщо не рятувало, але більшість тільки мерзла, а не вміла і не хотіла, лінива була порадити собі. Він, Лебеденко, ніколи не куняв, коли холод. Брав у руки саперну лопатку і копав землянку або поправляв бруствер; завжди щось робив, господарював, рухаючись, грівся. І не було випадку, щоб обморозився або простудився...
(Продовження на наступній сторінці)