Аж раптом від стаї зірвалися собаки й, люто гавкаючи, кинулись у бік лісу. Звідти почулись людські голоси. Федір одразу ж відкликав собак назад, а за кілька хвилин до вогнища підійшли опришки. Вівчарі одразу ж пізнали Довбуша й Пугача, що їх оце недавно стріли на дорозі. Але трьох інших не всі знали. Був знайомий з усіма тільки Федір Штола та старший вівчар Данило Вовк-Устеріцький. Обидва тепло привіталися з опришками. Крім Пугача, прийшли з Довбушем ще й Палій, Мир та Крига, Останній був з усіх най-кремезніший. Приніс щось у мішку за плечима. Коли Штола запросив гостей до стаї, Крига скинув мішок і витряс з нього живого зв'язаного барана.
— Може, з цього кошеняти яка вечеря вийде? — сказав, передаючи барана нічникові.— Я його позичив на княжій полонині, колись віддам.
Пастухи зареготали. Дивилися на Кригу з шанобливою заздрістю. Особливо молоді.
Всю ніч проговорили опришки з Федором. Усю ніч раду радили, плани складали. А надворі, перед стаєю, старий нічник Юринга готував їм вечерю, і до нього долітали іноді обривки слів, а часом і цілі фрази. З почутого старий міг зрозуміти, що отаман просить у Што-ли людей на кілька днів, причому старших і добровольців, та й щоб володіли зброєю.
"Замишляє, видно, велику виправу",— думав старий.
Багато літ жив він у горах, то знав, що опришки під час більших виправ не раз набирали собі на допомогу вівчарів, які мали потім про що розказувати своїй рідні цілий рік. Жалкував старий, що нездужає і не зможе погуляти з таким славним ватажком, як Довбуш.
Аж на зорі зварилася вечеря. Поки гості попоїли, трембітанники заграли вже на вставання. У стоїщі почався рух. Одначе ніхто опришків уже не побачив. Відійшли непомітно, прикриті передранішнім мороком.
На полонини часто заходить туман, як там кажуть,— негура, а того дня вона так густо застелила гори, що на десять кроків перед собою не видно було. Та поки пастухи видоїли маржину, знесли молоко й поснідали, чорногорські вітри розігнали мряку й відкрили людським очам блакитне небо. Але Данило Вовк казав, що сьогодні погоди до полудня не буде. Звичайно, ніяка негода не може затримати пастухів у стаї, і тому вони почали виганяти худобу. Спершу висипали з кошар вівці, і їх погнали знайомими стежками у чегир, де багато брундушу, храбусту, молочаю, від якого вівці дають більше молока. Вели всю отару два вівчарі, а решта підганяли її. Раз у раз чулися вигуки: гість! бир! — аж луна йшла горами.
Корів та волів погнали гайдеї в інший бік,— на поля, ріжі, на заломи в лісі, де добра, м'яка паша. Коні пішли верхами, де гострі трави, добрі тільки для них, а шкідливі для іншої маржини.
Кожний пастух знав місця своєї худоби, а крім того, щовечора ватаг чи старший вівчар говорили, куди, у який кут виганяти.
Юрчик почекав, доки вівці сховаються в лісі, і тоді випустив із загороди свої кози, бо вони любили мішатися з вівцями і потім важко було їх вилучити. Його стадо було невеличке, і він сам з ним справлявся. Пас у згарах — вигорілих лісах, посеред каміння, з-між якого видно було тільки козячі голівки та чути було, як тріщить під ратичками сухе ломаччя. Юрчик був задоволений із своєї долі ї на самітність не нарікав. Сирота, одинак, він звик змалечку до самоти; друзів заступала йому флояра, з якою ніколи не розлучався. Коли грає, бувало, аж гори заслухуються. Любив Юрчик і свої місця для випасу кіз, бо були на вершечку гори, з якого далеко видно на всі боки. Він бачив не раз і орла, як той, кружляючи у піднебессі, виглядає здобич; бачив одного разу, як сусідніми кичерами проходили поважно цілі стада оленів, бачив і вовків. Та він не боявся. Від вовків мав пістоля, сокиру за поясом, ще й за-кляття від них знав.
Загнавши кози на місце, Юрчик виліз на найвищий камінь, щоб бачити все стадо. Так минуло кілька годин. Кози паслись. Юрчик завертав тих, що далеко заходили, грав на флоярі, співав собі. Коли це раптом в повітрі почало швидко холоднішати. Сонце, наче злякавшись чогось, хутко сховалось за хмари, що їх тепер цілими табунами, мов сполоханих коней, звідкись нагнав вітер. За Говерлою загриміло. Раз і другий. Ішла злива з громами, котилася вже по горах грізна луна. Кози злякались, особливо козенята, збились у купу, поглядаючи раз у раз своїми немов скляними жовтими очками на грізне небо. Гнати на полуднє було ще рано, сховатись від бурі ніде. Юрчик вирішив відвернути од себе лихо заклинанням. Робилося це досить просто. Треба було тільки виговорити навиворіт увесь "Отче наш" та "Богородицю" — і буря мусила пройти стороною. Юрчик, правда, ніколи ще таким чином бур не одвертав, але старі пастухи запевняли, що це надійний спосіб.
Хлопець скинув крисаню і почав вимовляти ті незвичайні слова:
— Ні оченаш, ні іже єси, ні да святить си... ні амінь.
Таким способом переказав і "Богородицю" і почав хреститися. Знав, як і це робиться. Хрестився наліво і, замість звичайного "в ім'я отця..." говорив:
— Ні раз, ні два, ні три... ні дев'ять, ні один не бий тут, але бий он там, камінь! (Це замість амінь).—Таким способом він посилав бурю й град на кам'янисті груні, де ніщо не пасеться.
Одначе заклинання не помогло. Буря швидко наближалася, і на сусідній кичері почав уже падати дощ. "Запізно взявся відвертати",— подумав Юрчик. Сумнівався він, правда, ще й чи все проказав як слід, але перевірити вже не було часу. Оглянувся ще раз, чи нема місця, де б перечекати бурю, і раптом побачив, що з сусідньої кичери, де вже лив дощ, щось велике й дивовижне майнуло в долину. Здалеку видалось Юр-чикові, що це дикий кіт вчепився пазурами коневі в шию і переляканий кінь летить чимдуж в марній надії урятуватись. Дощова стіна закрила на якусь мить від Юрчикових очей те дивне видіння. Але ось вітер роздер водяну завісу, і хлопець побачив, що то на коні не звір, а щось ніби людина, але моторошно потворна з вигляду. Ясно було також, що та проява прямувала просто на його кичеру. Тепер уже Юрчик не сумнівався, що то якась нечиста сила, нетленний чи лісовик у людській подобі. Забувши вмить про все на світі, про кози і свої обов'язки, він кинувся утікати до стоїща. Біг, розбризкуючи постолами воду в калабань-ках, спотикаючись об каміння й корені дерев, обливаючись холодним потом. А дощова вода стікала з його одежі й струмками збігала з тіла, змиваючи той піт. Здивовані кози хвилину стояли нерухомо, тоді найстарший цап — проводир стада — мекнув тривожно і скочив убік. Постояв так ще з хвилину, немов міркуючи, що ж робити, потім повернув і рішуче поскакав за своїм ко-зарем. Кози, що пильно стежили за кожним рухом цапа, не роздумуючи, погнали за ним.
Юрчик уже добігав до стаї, коли почув зовсім близько за собою хрускіт ламаного хмизу і кінський тупіт. Панічний страх не давав оглянутись. До стаї залишалося ще кілька десятків кроків, бачив уже її, але добігти не судилося. Упав зомлілий. До нього добігли кози і, як на команду, зупинилися над ним.
А за кілька хвилин у стоїще на мокрому, спіненому коні влетів Фока. Помітивши по дорозі зомлілого, він гукнув зі стаї Федора, і вони вдвох заходилися приводити до тями молодого козаря. Дивувалися та все гадали, що це таке з ним скоїлось.
Тим часом буря вщухла, і вмиті зливою верхи освітило радісне, мов скупана дитина, сонце.
Пробув Фока у Довбушевому таборі три дні. За цей час придивився до життя опришків, а найголовніше, його помітив славний отаман.
Помітив і полюбив. Довідався випадково, що Фока вміє писати, і це зв'язало його з горбанем навіки.
— Де ж ти навчився цієї штуки? — якось спитав його Довбуш.
І Фока розповів, що навчив його писати Йоганн Шульц, німець, який утік колись від панщини зі свого краю в ці місця і став за коваля у княжий двір.
Тоді вийняв з ватри чорного вуглика і на шматку дошки, що лежав біля вогнища, вивів великими літерами: "Довбуш".
— Оце таке "Олекса Довбуш"? — спитав недовірливо отаман. Уперше-бо в житті бачив написаним своє ім'я. Придивлявся з усіх боків до великих літер, що чорніли на дошці.— Таке "Олекса Довбуш"?
— "Олекси" тут немає,— сказав Фока,— є лише "Довбуш".
— А "Олекси" не вмієш, чи як?
— І "Олексу" вмію.
— То напиши.
І Фока почав знову водити вугликом по дошці.
— Треба, Фоко, щоб ти навчив мене хоч підписуватись,— сказав повагом Довбуш.— Без цього зараз не можна й опришкові!
Фока радо погодився. Серце мало не вискакувало — яке щастя! Хотів зразу ж приступити до навчання, та Довбуш почав розпитувати про того німця-коваля. Як же то він, ні землі, ні маржини не має, живе тим, що молотом заробить? Просив Фоку передати тому німцеві поклін від нього.
Погостювавши в Довбуша, Фока з великою неохотою вертав на доли. Мусив вертати, бо раз, що коня взяв у Дзвінки і вона, певно, вже там турбується, а друге — він тепер ставав зором і слухом Довбуша при дворі, він, малий, непомітний, мав зіграти важливу роль в нечуваній і зухвалій грі, що її замислив славний опришок.
(Продовження на наступній сторінці)