«Кам Кабир» Володимир Гжицький

Читати онлайн оповідання Володимира Гжицького «Кам Кабир»

A- A+ A A1 A2 A3

Санал уже зважився було на такий крок, але, побачивши серед каміння зламану сосну, змінив свій план. У нього назрів інший, безпечніший. Він швидко скинув торбу й рушницю і, поклавши їх обережно па землю, розмотав мотузок, що тужавів навколо його стану. Взявши один його кінець у руки, почав рачки підповзати до стовбура. Санал зайшов вище від нього, сів на рінь і з'їхав з камінням до пня. Правда, скеля з розгону зламала сосну навпіл і крону знесла в провалля, але друга її половина, обсипана довкола камінням, глибоко і твердо стояла в землі. Він міцно прив'язав один кінець до зламаної сосни, другим обв'язався сам і, намотавши зайву частину мотузка на руку, почав перелазити через насип. Торбу й рушницю він не брав з собою, бо коли вдасться перейти раз, то вернутись назад вже неважко. Попробував ще раз, чи добре закріплений мотузок, і скочив на рінь, щоб швидко перебігти. Але другого кроку він уже не міг зробити. Рінь тікала з-під ніг у долину, і поки він підносив одну ногу, друга пливла вниз із кам'яною масою. Санал втратив рівновагу і впав. Руки чіплялись за каміння, мотузок вислизнув з рук; підхоплений кам'яним потоком, юнак з шумом перелетів берег і завис над проваллям.

На нього сипалось каміння. Він закрив голову руками і заплющив очі. Каміння болюче било по всьому тілу. Як тільки воно перестало сипатись, Санал відкрив очі. Він не втратив надії на спасіння. Страшне було тільки каміння, що сипалось за кожним рухом мотузка. Треба зібратися з силами і по мотузку можна вилізти на берег. Подивився вниз. Там чорну пащу відкрила безодня. Але з гори знову посипались камінці. Глянув уверх. З берега дивився па нього маленькими очима аю.

Саналові почорніло в очах, і він знепритомнів.

Кам заснув коло діжки з аракою і лежав, як труп. Дивлячись на його вишкірені великі жовті зуби і смертельну блідість на обличчі, можна було гадати, що це справжній мрець, коли б не те, що його груди піднімались і опускались від глибокого дихання та за кожним подихом щось у них свистіло. Тюлькенек подивилась на нього з огидою і тихенько побігла до дверей. Двері дуже зарипіли на дерев'яних завісах, і вона злякалась, що він почує. Але кам спав твердо. Не закриваючи дверей, вона швидко побігла до стайні, тобто до огорожі, накритої корою, де стояли коні. Вибравши найкращого коня, вона накинула на нього вуздечку, сідло, що висіло на колі, скочила на коня, проїхала тихо попри юрту і помчала щосили понад потоком. Дівчина шмагала коня повідком, і він гнав що було духу. їй хотілось якнайдалі втекти, поки прокинеться її страшний чоловік. Боялась тільки, щоб він не догнав її, поки вона не добереться до Чорного бому. Там уже не страшно. Там Санал. Коли б він був знав, що вона в камовій юрті! Чому вона не вибігла, не крикнула? Вона хотіла кричати, але зомліла від несподіванки, а може, то зачарував її кам? Коли б крикнула, він, певно, жив би, а так десь уже впав зі страшного бому, може, вже на дні чорної яруги лежить його тіло, розвите об слизьке каміння? Вона знала, що зробить. Життя з камом страшніше від смерті.

Тюлькенек жене коня, він сопе, шерсть вкрилась піною, пара бухає з ніздрів, він летить, як казковий крилатий кінь, усе вгору і вгору...

А по слідах Тюлькенек летів кам Кабир.

Він прокинувся від холоду, що йшов через відчинені двері, і глянув на постіль. Пуста. Кабир підійшов ближче, помацав рукою. Холодна. Кам безпорадно забігав по юрті.

— Тюлькенек! Ніхто не відзивався.

Він вилетів прожогом надвір. Перед юртою на вкритій інеєм траві виднілися кінські сліди.

— Тюлькенек! — заревів він скажено.

— Тюлькенек! — відповіли гори.

Кам кинувся до стайні. Не було найкращого коня, не було сідла.

Заревів од болю. Сів охляп на другого коня і як вітер погнав по слідах.

Тюлькенек прив'язала перед бомом коня і побігла понад проваллям. Холодний вітер шарпав, як пес, її сорочку, розвівав волосся.

"— Санал! — крикнула вона у відчаї.

Вітер затулив їй рота.

Добігши до насипу, стала. На стежці лежала торба й рушниця.

— Санал!..

Ніхто не відзивався.

Її погляд упав на мотуз, прив'язаний до пня, що врізався в рінь. Нахилилась і побачила Санала, повислого на мотузі. Очі заплющені, обличчя бліде, руки опущені.

— Санал! — заверещала Тюлькенек, аж здригнулись гори.

Обличчя його ожило, і він розплющив очі:

— Ти живий, любий, ти живий!..

— Хто ти? — почула вона тихий голос із долу.

— Ти не пізнав мене? Я Тюлькенек, ти забув?

— Ти аю, я бачив його тільки що, він перетворився в Тюлькенек, він чигає на мене.

— Санале, що ти говориш? За мною Кабир женеться, кажи, що робити? Санале! Я боюсь Кабира, він купив мене. Санале, я була в юрті, як ти був у нього, я роздерла йому обличчя. Він буде скоро тут. Я приїхала, я мчала конем за тобою. Я гналась, щоб врятувати тебе; Кабир послав тебе, щоб ти тут загинув.

— Тюлькенек! Ти...

— Я! Кажи, що робити?

— Де кінь?

— Перед бомом.

— Кинь мені повід і витягнеш мене.

Тюлькенек побігла до коня, але тільки вона звернула за гору, як побачила, що з долу гнав на змиленому коні кам Кабир.

Вона розгубилась, перелякалась і кинулась назад. Санал дивився на неї з долу благаючими очима, він втрачав поволі сили.

— Санале! Ми пропали! Кабир женеться, він уже тут.

Санал не міг уже говорити, він показав рукою на рушницю. По бомі мчав на коні кам. Побачивши скеровану на себе рушницю, він почав стримувати спіненого коня.

— Стій! — закричала грізно Тюлькенек. Кабир спинив коня.

— Ти мені грозиш? Ящірко! Ти мені грозиш? Він витягнув ніж з піхви і почав під'їжджати.

— Стій! — повторила Тюлькенек.

— Ти на мене рушницю? Мене куля не бере. Кинь рушницю! Кинь, бо перекину тебе в гадину.

Він ударив коня і, піднявши вгору кістляві руки, сунув уперед.

Пролунав постріл.

Як підстрілений угорі яструб, кам опустив руки і звалився з коня. Посипались камінці — і мале горбате тіло, відбиваючись по дорозі від кам'яних виступів, покотилось у провалля. Тюлькенек чула, як зашуміло каміння і як щось сильно задзвеніло в ушах.

1928 р.