Дмитро Іванович знав звичаї старовірів-кержаків, отже, на порозі попередив, що і посуд мають свій, не курять і не п'ють.
Господареві це сподобалось.
— Посуд — дурниця,— сказав він.— А от куріння ні до чого.
Дмитро Іванович цілком погодився з ним, бо сам давно покинув курити і ніколи вже не вертався до цієї згубної звички.
Увійшли до кімнати всі троє. Великий, як ведмідь, коли на задні лапи стане, лисий, бородатий господар сів на ослоні, загородив собою все вікно і з-під насуплених крислатих брів почав безцеремонно оглядати своїх гостей. Цікавив його Дмитро Іванович; Єгорова знав раніше. Враження, як видно, було не погане, бо з лиця йому не сходила усмішка.
— Звідкіля забрели в наші краї? — спитав, гладячи бороду. Довідавшись, що Дмитро Іванович із Москви, додав: — По налоговій часті?
— Ні,— заперечив Смирнов.— Цікавимось, як на Алтаї люди живуть.
Для Арефи цікавість такого роду була мало зрозуміла, і він просто не повірив тому, що сказав гість.
— Для чого воно, прим'єрно? — спитав він знову, пильно стежачи за обличчям співбесідника.
Дмитро Іванович пояснив, як умів, для чого потрібна історія.
— Усі ми повинні знати свій край,— говорив він,— повинні знати його мешканців, як живуть і чим займаються, його багатства, його славне минуле. Такі люди, як я, збирають матеріали, друкують їх у сотнях тисяч книжок, а ті книжки читають мільйони школярів і дорослих. Вчаться по них.
Старий кержак прийняв з недовір'ям і це пояснення. Щоб перемінити тему, він спитав, що таке колгосп. Тоді колективні господарства тільки почали народжуватись, до них малосвідомі люди ставились з недовір'ям, тим більше, що багатії по селах агітували проти них. Отже, і до заїмок доходили про колгоспи вісті невірні, більш того — нісенітні, безглузді.
Дмитро Іванович розповів господареві у доступній формі, що таке соціалізм, чому до нього прямує молода Радянська держава, якими шляхами йде вона, розповів про важку промисловість, про Дніпрельстан, про велетенські металургійні заводи і закінчив про колективну обробку землі.
Під час його оповідання в кімнату непомітно увійшов молодий парубок, середнього росту, худорлявий, з великими синіми мрійними очима, одягнений у військову літню гімнастьорку і такі ж штани, кольору хакі. Він сів біля порога і уважно слухав пояснення. Дмитро Іванович тим часом закінчив їх і, помітивши здивований погляд господаря, спитав:
— Розумієте тепер, що таке колгосп?
— Розумію,— відповів, хвилину затримавшись з відповіддю, Арефа.
— Пішли б до колгоспу? — поставив друге запитання Дмитро Іванович.
— Ні, — відповів Арефа, не задумуючись, і усміхнувся.
— Чому? — здивувався оповідач.
— Не пішов биг та й годі.
— Але ж чому? Арефа подумав.
— Коли б усі люди були рівні,— сказав він,— коли б, прим'єрно, усі однаково працювали, а зароблене по-рівному ділили, може, пішов би.
Він на хвилину замовк і раптом закінчив:
— І тоді не пішов би. На чужого дядю працювати не згоден.
Він махнув рукою і встав, щоб закінчити цілком зайву, на його lt;думку, розмову, одначе, побачивши парубка, додав:
— Он синові моєму, — він показав рукою на парубка, що сидів біля порога,— йому, бачите, колгоспи до вподоби, з ним і потолкуйхелл. Хоч...— він подумав хвилину,— хоч мені здається, що й він більше наперекір батькові, ніж з власного розуму. Кому може таке життя подобатись?..— Старий вийшов із хати.
Парубок усміхнувся.
Дмитро Іванович підійшов до нього і привітався за руку.
— Недавно з армії? — спитав приязно.
— Уже скоро рік, як удома, — відповів парубок.— А все воюємо з батьком. Не подобається йому нове.
— А вам?
— Я комсомолець, як мені може не подобатись? Це було сказано так щиро, що не залишило ніяких
сумнівів.
— Батько знає? — спитав Дмитро Іванович.
— Про що?
— Що ви комсомолець? Хлопець хмикнув.
— Знає,— сказав.— Але не сприймає цього серйозно, думає, що це так собі, мода пішла, що молодь у комсомол вступає, та й не розуміє гаразд ні того слова, ні його значення.
— А ви б роз'яснили.
Парубок безнадійно махнув рукою.
— Ви ж зараз роз'яснювали,— сказав він.— Допомогло? Не слухає, куди там! Спершу погрожував, що відречеться від мене, позбавить майна тощо, а переконавшись, що я про це не дбаю, махнув рукою, упевнений, що з літами все перемелеться і борошно буде.
Дмитро Іванович думав про долю цього молодого розумного хлопця, закинутого в далекий, глухий закуток для того, щоб дати себе безповоротно втягнути в середовище, в якому перебуває.
— Ви не думаєте звідси виїжджати? — спитав він співчутливо.— Вік думаєте вікувати на заїмці?
Парубок заперечив.
— На заїмці ми живемо тільки влітку,— сказав він.— Батько пасіку тут тримає, а ми з жінкою сіно косимо, худобу пасемо.
— Тільки вдвох? Батраків нема? — спитав Дмитро Іванович.
Парубок почервонів по самі вуха. Хотів приховати, що батраків держать, бо соромно було признатись, але вони крутились якраз по подвір'ю, і замовчати цього не можна було.
— Батько держить двох батраків-ойротів,— сказав він,— Самим не упоратись. Коли б у колективі — батраків не треба б,— додав, ніби виправдуючись.
Відчинились двері, і в кімнату ввійшла поважно стара жінка з самоваром на підносі — дружина Арефи Артемовича, за нею вродлива молодиця з великим білим короваєм хліба — його невістка, а похід замикав сам господар з сотами меду на тарілці.
— Не знаю, чого я там набрав,— сказав він, входячи в хату, — меду чи вощини з червою, у темряві не розбереш, а хотілось почастувати вас алтайським медом.
Всі ці люди внесли в хату запах пасіки: старої вощини, меду, димку від горючого трута, якихось сухих трав. Травами запахло, певно, від жінок, від їхньої святкової одежі, що лежала в коморі, де зберігались цілий рік квіти чебрецю-материнки, безсмертників, центурії, божої крівці, дягелю та інших лікувальних трав.
Господар поставив миску на стіл, а сам засвітив лампу. Світло розсіяло його сумнів щодо якості сотів. У мисці лежали важкі шматки білої вощини, переповнені вщерть свіжим гірським, янтарного кольору, пахучим медом. За вечерею, у якій жінки не брали участі, йшли розмови про сучасне і майбутнє Алтаю і затягнулись до пізньої ночі.
Наступного ранку гостя виряджала вся сім'я, з якою Дмитро Іванович за кілька годин заприязнився.
— Заїжджайте з поворотом,— запрошував старий Арефа Артемович,— не минайте нашої пустелі.
Він і дружина кланялись мандрівникам у пояс. Дмитро Іванович подякував за гостинність і обіцяв приїхати.
Син Арефи сів верхи на свого коня і провів гостя далеко за оселю, розпитуючи про Москву, про те нове, що діялось там, далеко від його відлюдної, самотньої заїмки.
— Як ви після армії почуваєте себе в цій глушині? — спитав Дмитро Іванович.
— Як вам сказати,— відповів молодий чоловік,— Тут я народився, тут минуло моє дитинство, тут моя вітчизна. Знаю, що мені треба щось робити. Нові часи, нові люди, нові пісні. Так, як батько, я вже жити не буду і не можу. Хотів перебратись в Елікмонар ще з весни, туди закликав мене аймацький комітет комсомолу на роботу, я кандидат в члени айкому комсомолу,— сказав гордо,— і я піду на роботу, хоч жаль покинути старих батьків. Вони потребують моєї допомоги. Погляди у них старі, та що з ними зробиш, і самі вони старі.
На повороті в ліс розпрощались. Мандрівники поїхали далі, а син Арефи Артемовича ще довго стояв на місці, проводжав їх очима, поки не сховались у гущавині.
Опівдні подорожні в'їхали в Елікмонар. Звідси до Немала рукою подати. Коні не втомились, на заїмці їх добре нагодували вівсом і сіном, можна було їхати далі, але Дмитро Іванович вирішив зупинитись, щоб оглянути це гірське містечко та й побувати в районних, ай-мацьких по-тутешньому, організаціях.
Зупинились в Будинку селянина. Тут був притулок людям і коням, тут можна було і самим харчуватись, і коней годувати.
Єгоров залишився біля коней, а Дмитро Іванович пішов у місто. Розкинулось воно в широкій долині над Катунню, в мальовничій околиці, саме мало цікаве. Житлові будинки були порозкидані безсистемно, неначе велетень який сипнув ними, як зерном, і вони де впали, там і вросли в землю.
Виділялись з-поміж них тільки школа-семирічка, ай-мацький комітет партії, аймацький виконком, лікарня. Пошта, клуб, дитсад містились у звичайних будинках, нічим не примітних. Виділявся ще базарний майдан з довгими рядами складів та інших торговельних установ. Загалом же все місто не справило ніякого враження.
Дмитро Іванович зайшов спершу в айком, познайомився з першим секретарем, показав йому свої документи, розповів про мету поїздки, розпитав про людей, з якими слід було зустрітися, щоб зібрати потрібні відомості про цікаві місця. Секретар підтвердив, що саме Чемал є найцікавіша місцевість щодо становища і складу людей, які проживають там: він вказав на цікаву фігуру тамтешнього вчителя Токпака Івана Макаровича, лікаря Теміра — завідуючого амбулаторією, художника Гуркіна в селі Аносі, учня великого Шишкіна, й інших, більш або менш цікавих людей.
(Продовження на наступній сторінці)