Ломову пробігли мурашки по спині. Слово "смерть" отверезило, і настирлива цифра вилетіла з голови. Він боявся смерті, і саме слово було йому вже страшне. Тим більше, що він не чекав такої відповіді. Він почав заспокоювати засмучену дівчину, таку тепер чужу, таку далеку.
— Ти хвора! Що ти говориш? Хіба можна так піддаватись хвилинним настроям? Кого тобі боятись? У тебе ж є батьки, нарешті.
Він знав, що цим не заспокоїть, але радий був, що може сказати хоч таке.
— Ти не можеш знайти інших слів розради, як тільки ті, що в мене є батьки? А ти? Чого ти про себе нічого не скажеш?
Ломов нервово поліз до кишені за цигарками, і, хоч вони лежали на звичайному місці, він не міг знайти їх і нервувався ще гірше.
Таня перестала плакати і, як дитина, подивилась йому в очі.
Відіпхнув очима її погляд. Він казав їй вже, що поїде до Москви, влаштується, а тоді приїде.
Але Таня не вірила. її не переконували більше його слова.
"Значить, вона не любить, коли не вірить",— навіть обурювався художник.
Таня жалісно поморщилась. Коли б він любив, то не шукав би таких слів розради.
— Ти ще дитина, тільки дитина, нічого ще ти не розумієш,— сказав Ломов.
Усе вона розуміє, усе, більше, ніж він гадає.
Ломов почував страшенну нудьгу. Що він дав би за те, щоб увійшов хто до хати і звільнив його від цієї неприємної сцени! Йому стало жаль себе.
Чого він тут? Чого він приїхав сюди? Він зітхав і мріяв про той бажаний час, коли він сидітиме у вагоні, а паровоз везтиме його все далі звідси, і він ніколи більше не почує ні плачу, ні нарікань, не бачитиме цієї нудної провінціалки, що приховує щось чи просто хоче своїми нехитрими маневрами витягти від нього якусь обіцянку. Він цікавився, що вона йому скаже, хоч боявся, щоб не сказала чогось неприємного, бо і так має досить цих неприємностей.
— Чого ти боїшся? — запитав він ще раз.
— Сорому,— вимовила вона тихо.
— Ха-ха-ха! — засміявся щиро художник і зітхнув полегшено.— Так ось чого? Сорому?
І він відчув раптом дику ненависть до цієї дрібної істоти, що так безнадійно плакала, скрутившись калачиком, як песик, у куті канапки. Глянув на її голову, і побачив крайчик червоного від плачу, мокрого від сліз обличчя, і відчув непереможну огиду. Він скривився і відсунувся від неї. Йому хотілось вдарити її, зігнати з канапи на землю, як собаку.
— Перестань плакати,— сказав він сухо.— Хтось може увійти. Нічого страшного ще не трапилось.
— Нічого?!
— Нічого.
Таня одразу перестала плакати. Вона підвелася. Обличчя зблідло, в очах запалали вогники, яких він давно не бачив, хіба ще тоді, як вони тільки познайомились.
— Я дозволяю вам більше не турбуватись моєю долею,— сказала вона гордо.— Від сьогоднішнього дня ви вільні.
Художник не чекав такого. Він гадав, що вона проситиме, а тут такий грізний тон збив його одразу з пан-телику. Дістати відставку від жінки першому — не належить до приємних ситуацій.
— Що ви, Таню?
Він почав виправдуватись, але Таня стукнула кулаком по столу. Вона розмову скінчила.
Художник встав. Він не міг дивитись їй в очі. Вони палали вогнем.
Зігнувшись, він заходив по кімнаті, шукаючи капелюха, що висів у передпокої.
— Ви, може, зле мене зрозуміли? — спробував він ще раз, але холодний погляд Тані зупинив його.
— Зробіть мені ласку,— сказала вона,— залишіть мене саму.
— Коли так, я, звичайно, піду, але...
— На все добре! — крикнула голосно.
— Чого ж так, Таню?
— Чи ви хочете, щоб я виплигнула через вікно?
Цього було забагато. У художника заговорила гордість самця. Як вона сміє проганяти його, Ломова, гордість столичних салонів, славетного художника, чиєї ласки запобігали всі, дорожили його знайомством?
Він випростався на весь зріст і зміряв її холодними очима.
— Цим ви мене ще раз не впіймаєте,—сказав він зухвало.
Таня зірвалась, як поранена кішка. Вона вхопила мідний свічник, що стояв на столику біля канапи, і несамовито крикнула: — Геть!!!
Крик Тані приголомшив художника. Він стишився, позадкував до виходу і, грюкнувши дверима, зник за ними. В ушах ще довго дзвенів її крик.
Спинившись надворі, він машинально поправив капелюха і пустився додому, але раптом спинився, бо на вулиці побачив Івана Макаровича, що розмовляв з селянами. Зустрічатися з ним тепер художникові не хотілось нізащо. Він різко звернув ліворуч і пішов через майдан у поле.
Танина хата стояла на краю аїлу, перед широким майданом, де звичайно паслися комі і вівці. Стояв чудовий осінній вечір.
Сонце зайшло, повіяло прохолодою. На небі красувався блідий місяць і переморгувався з самотньою поки що блідою зіркою.
"Кінець прийшов швидше, ніж думав,— міркував художник не без задоволення,— Скажена баба".
Він шкодував, що нема під рукою інженера, якому можна б розказати цю історію. Він почав навіть усміхатись, уявляючи, як то він буде розповідати. А хотілось неодмінно поділитись з інженером. Правда, він не скаже всього, бо це... просто якийсь хворобливий стан цієї баби. Інакше вона б собі такого не дозволила.
А може, він лаятиме? Та чорт з ним. Тепер треба якнайшвидше рушати з цього проклятого місця, з цього зачарованого кола.
Він ішов швидко вперед, гнаний найрізноманітнішими настирливими думками, що хмарами сунули в голову. Фінал розмови таки мучив. Страждало самолюбство. Як то? Погнала!
"Прошу мене залишити саму!"
Така може й ножакою штрикнути! Найкращий доказ — свічник. От і Алтай! Усі в змові! Да-да!
У своєму запалі він не стямився, як опинився на бомі, що круто вився над Катунню.
Дійшовши сюди, він зупинився й глянув перед собою. У тумані, що підіймався з ріки, побачив, що з протилежного горбка хтось спускається на коні, прямуючи до нього. У Ломова забігали по спині мурашки. Його взяв страх. З кожним кроком коня страх збільшувався.
Перед очима промайнув привид смерті. Невже це можливо? Невже можливо, щоб він так нагло вмер? Він завжди вірив у свою долю, але ж фортуна сліпа. Скільки ж то убивств на світі? Чому саме він має бути застрахований від них? Це ж Натрус! Це той страшний кам, що накликав на нього гадюк, що заприсягся йому помститись, це він або хтось з його спільників, а тут, як на те, нема ні револьвера, нічого! І треба ж було одному йти вночі в поле!
Оглянувся. Села не видно. Коли б хащі які — сховався б. Страх охоплював його дедалі владніше. Кинувся назад і почав утікати щосили, але, пробігши невеличкий шматок дороги, став. Утікати було недоцільно і смішно — цим можна було тільки показати своє боягузтво і заохотити вершника до рішучої акції.
Сів при дорозі і вирішив чекати. Тим часом вершник виїжджав уже на горбок, бо через хвилину захитались над горбком конячі вуха, потім кінська голова, потім з'явився весь кінь і його господар.
Виїхавши на горбок, господар підігнав коня, і вже до вух художника долетів кінський тупіт.
Художник почав пильно приглядатись, і страх поволі відлягав від серця. Це їхала жінка.
Художник встав. Утікати вже не треба було. Жінка наближалась швидко і через кілька хвилин, порівнявшись з художником, стримала коня. Чорні очі її впились у нього. Ломов придивився і крикнув...
Радість його не мала меж.
— Ійнечі? — спитав він.— Ти це?
Із вдячності, що це вона, а не кам, хотів поцілувати їй руку, але вчасно стримав його її серйозний тон.
— Слухай,— сказала по-алтайському Ійнечі,— утікай звідси швидше.
Вона оглянулась навколо. Усюди було порожньо й тихо.
Він уважно ловив її слова.
— Я їхала до Тані,— казала вона поволі, щоб він розумів,— їхала просити, щоб вона тобі переказала, але ти тут — так краще, Я вже не поїду, щоб ніхто не бачив мене в селі. Ти розумієш мене?
Художник стояв, глибоко зворушений.
— Ти їхала так далеко з тим, щоб мені сказати?
— Так.
— Ійнечі, добра моя, хороша! Кого мені стерегтись, може, скажеш?
— Усіх стережись, і добре стережись! Утікай! Кажу тобі ще раз! Утікай, бо — смерть!
— Добре, Ійнечі.
— Скоро поїдеш?
— Скоро.
—— Будь здоров! Прощавай!..
Вона повернула коня назад. Художник ухопив її руку.
— Що ж я тобі на пам'ятку залишу?
— Нічого не треба. Таню не забудь.
— Ійнечі!
Поки Ломов опам'ятався, Ійнечі була вже далеко. Стояв здивований, розгублений. Маса вражень, що звалилась так несподівано цього вечора на його голову, гнула своїм тягарем додолу.
"Таню не забудь!" Навіщо вона це сказала? Чи знає вона що? Що робити? Куди іти тепер?
Не знав, куди податись. Та, в чиїх очах горіло щастя при появі його, погнала його, як підлого зрадника, як боягуза. Побачення з нею були заборонені. При самій згадці про цю ганебну сцену обличчя йому пашіло соромом.
"Не забудь Таню..." — дзвеніло в ушах.
"Куди податись? — думав він,— До тієї бідної хатки, де живе безконечно щире кохання, чиста душа; упасти на коліна, благати пробачення чи втікати туди, в столицю, де чекає холодна, владна пані, страшна в своїх ревнощах, мстива й нелюбима?"
Стояв посередині... Перший раз у житті стояв на роздоріжжі.
(Продовження на наступній сторінці)