Інженер і тьотя Груша, покинувши своїх супутників над озером, пішли правим, доступним берегом і, пройшовши до болотистого місця, де вже не було проходу, звернули нагору: вони вирішили добратись до снігів, що білими плащами вкривали вершини. Здавалося знизу, що вони недалечко, але, вийшовши на перший ступінь гори, переконались, що це багато дальше, ніж здавалось. Тьотя Груша стомилась і сперлась на руку інженерові. Цей тягар був інженерові не дуже приємний, зате тьотя Груша від близькості його почувала себе прекрасно.
Прибережна смуга лісу давно скінчилась, лиса гора ощетинилась карликовою берізкою, що ледве на десять-двадцять сантиметрів визирала з землі. Де-не-де росла карликова ялинка, стелячись своїми довгими колючими вітами по грубезних килимах мохів, у яких грузли ноги по кісточки.
Дорога стомлювала дедалі більше, та наші подорожні не зупинялись, щоб швидше дійти до мети. Мета ж була ще далеко.
Небо прозоре, чисте, сонце всміхалось, немов дивуючись, чого сюди забралися люди, коли тут ніхто не ходить, тільки орли літають, бродять вітри і кочуюіь хмари.
Подорожні не знали цього. Вони йшли, як серед царства снів, залишивши далеко за собою світ. Ще кілька кроків — скінчиться дорога і почнеться невідоме...
Коли б швидше переступити поріг невідомого...
Інженер ішов замріяний. Йому було так легко і радісно на душі, що він ладен був простити тьоті Груші й те, що вона некрасива, і що йде з ним, і що так немилосердно спирається на його руку.
А тьотя Груша була цевмолима. Вона ніби ненавмисне тулилась головою до його плеча. її біле веснянкувате обличчя розчервонілось, цасемця волосся поприлипали до приплюснутих скронь. Вона часто зводила очі на свого супутника, але він вдавав, що не бачить.
— Ви довго будете мовчати? — промовила вона нарешті.
Він здригнувся і байдуже подивився на неї.
— Вам хочеться говорити? — спитав по хвилині.
— Хочеться,— закапризила вона.
— То говоріть.
Тьотя Груша ображено надула губи, але руки інженера не випустила, розрахувавши, що це було б невигідно.
— Ви сердитесь? — спитав інженер.
— Серджусь.
— Не треба сердитись.
Він вийняв її руку з-під своєї і, завагавшись, поцілував.
— Тепер вже не сердитесь?
— Ще трішки.
— А що треба зробити, щоб зовсім перестали?
— Не знаю.
— Скажіть!
Він взяв її під руку так, що його рука притулилась до її грудей. Вона не боронила.
— Я стомилась,— сказала, часто дихаючи.
— Ще трішки. Ось на цей горбок — і спочинемо.
— А там скажете — ще на один.
— Ні, не скажу.
Вони почали підніматись швидше. Надія на спочинок додала сили, і, переваливши кам'яний осип, вони стали нарешті на горбку. Стояли хвилину мовчки, як уві сні. Краса, що з'явилась перед їхніми очима, відбирала мову. У невеличкій долинці розстелився густий килим великих, як троянди, лютиків, густо пересипаний синіми алтайськими квітами, подібними до тюльпанів.
— Федику! Як гарно! — прошепотіла Груша в шаленому пристрасному екстазі.
Вій сильно стиснув її руку.
— Ходім туди, я хочу скупатись у тому морі квітів. Ходи!..
Вона пішла вперед, тягнучи тепер його за руку. Він не пручався. Дійшовши до середини, вони впали в обійми квітів. Довкола них не було нікого. Над ними небо і сонце.
— Федику, гарно мені, рідний,— повторювала Груша, Вона тиснула його руку, тягнула до себе.
— Я ще серджусь, чуєш?
—. За^віщо?
— Ти забув?
Йому не дивно було тепер, що вона йому каже "ти".
— Що мені робити? — спитав він.
Вона обняла його за шию, впилася в його уста, і в очах її померкло світло.
— Ти солодкий... Ще! — просила вона, стиснувши зуби.
Пристрасний, болючий поцілунок закрив її уста, а потім посипались вони, як град, і вона жадібно ловила, облизуючи свої стомлені червоні розпухлі губи. Вони стомились обоє. Очі їх були божевільні.
— Тут рай! — прошепотіла вона.— Ми перші люди в ньому.
Вона тримала його жадібно за шию, зуби цокотіли, як в лихоманці, обличчя горіло, вогонь розпирав груди, вони швидко піднімались і опускались під її тонкою блузкою.
— Мій! Мій найкоханіший! Мій єдиний! Я люблю тебе, я хочу тебе...
Вона безсило впала навзнак і закрила руками очі.
На небі сміялось сонце. Зарожевіли на горах сніги. Зім'яті лютики зігнули голівки, а серед них лежала знесилена тьотя Груша. Інженер сидів без кепки, з розкуйовдженим волоссям, злий.
— Відверніться, я одягнусь, мені соромно,— сказала тьотя Груша.
— Аж тепер вам соромно?
Вона почала швидко приводити себе в порядок.
— Це розуміти як докір? — спитала, дивуючись раптовій зміні його тону.
— Хай і так.
— Он що? Ви жалкуєте?
— Жалкую. Ви мене зґвалтували. Мені огидно зараз, гидко.
— Що?
Тьотя Груша здивовано дивилась на нього. Він бур серйозний, злий, непроникний. Таким вона не бачила його ніколи. Він мовчав.
Постоявши безпорадно хвилину, тьотя Груша заплакала.
— Чого ви ревете? — спитав сухо.
Груша не відповідала, заливаючись ще гірше плачем. Спухлі губи зблідли, ніс посинів. Вона витирала хустинкою очі, але сльози пливли невгамовними струмками.
Інженер з огидою дивився на цю сцену. Тьотя Груша видалась йому страшенно бридкою. Йому чомусь пригадалась її дівчинка, що, прокинувшись тоді вночі, допитувалась, хто приїхав. Він, здавалось, зараз ще чув голос обманутої дитини.
Тепер він відчув просто ненависть до цієї заплаканої жінки, такої нужденної на тлі цієї незрівнянної краси природи, на тлі цього моря лютиків. Йому хотілось дошкулити їй ще болючіше.
— Перестаньте плакати! Ви псуєте мені настрій до решти! — сказав він грубо.
— Чого ви причепились? Яке вам діло до мене? Зґвалтований! — відрізала вона.
Інженер усміхнувся.
— Правда, правда,— промовив він.— Це мені вперше в житті таке трапилось, щоб жінка зґвалтувала. Ви скажіть, ви мене для того сюди й притягнули?
— Мовчіть, негіднику! Ви комуніст! Як ви смієте знущатися з жінки. Нахаба!
— Також слово.
— Ви ще смієте кпити з мене?
Тепер тьотя Груша наступала, та інженер не здавався.
— Не думаю. Я просто уявив собі тепер картину: що було б, наприклад, якби оце з'явився ваш чоловік і застав нас в такому невимушеному вигляді, серед цих зім'ятих квітів, що ви так прагнули в них пірнути?
Тьотя Груша вороже глянула на нього.
— Так. Я думала поринути у квіти,— сказала вона зло,— а поринула... Та годі! Я не думала про чоловіка, йдучи сюди, знаєте? Я думала про вас. Я віддала вам усе хороше, думаючи, що ви чесна людина, а ви негідник і боягуз. У вас психологія боягуза, підленького злодія, що краде і, зловлений, спихає вину на товариша.
— Трішечки легше. Цього "хорошого" я у вас не просив, і даремно ви старались.
— Але взяв же?
— Ви самі нав'язали. Жаль, що Ломова нема, мав би гарну тему.
—— Навіщо? Ви й так йому розкажете.
— Не бійтесь.
— Від вас усього можна чекати. Але годі, годі! Буде з мене. Це мені буде наука, як зв'язуватися з подібними людьми. До побачення.
— Куди ви? Уже до снігу не підете?
— Ви вже мені доброго снігу насипали в душу. Інженер засміявся.
— А я все ж таки думаю піднятись туди,— сказав.
— Можете йти на зламання голови.
— Ай, ай! Ви не підете зі мною?
— Ні!
Вона швидко повернула назад.
— Ви ж заблудите самі, не знайдете дороги,— гукнув інженер.
— Хай це вас не турбує.
— А може, підемо все ж таки?
У нього злість минула, а її місце зайняла досада за свою нестриманість. Він усе ж таки зазнав хвилину приємності від неї і за це заплатив їй презирством, ненавистю, образою. Йому раптом жаль стало жінки.
— Агрипино Павлівно! Ви дуже сердитесь? — спитав він, підбігши до неї.
Вона спинилась і зміряла його очима з ніг до голови.
— Чого вам треба? — крикнула гостро.
— Я жартував з вами.
— Жартував?! Це у вас там, на Україні, прийнято так жартувати?
— При чому тут Україна? Ви знов нариваєтесь на такі жарти.
— Відчепіться від мене, негіднику. Вам ще мало? Він підійшов до неї і взяв її руку. Вона вирвалась.
— Чого вам?
— Я жартував. Пробачте! Інночко! Я жартував! їй-бо!
— Ідіть ви геть!
Сором палив обличчя. Він чув свою тяжку провину перед цією жінкою.
— Не піду, тепер вже все одно,— сказав.— Давайте краще помиримось.
На нього дивились чужі, незнайомі, здивовані очі.
— Хіба можна миритись після того, що ви мені сказали! Таж я вас "зґвалтувала"!
— Нічого, це оригінально, пробачте.
— Навіщо ж ви так грубо заляпали такий прекрасний образ?
6 В, Гжицькии
161
їй хотілось плакати. Скільки чекала, така бажана хвилина наступила, і так швидко пропала дарма, і так негарно скінчилась.
— Чого ви так повелись зі мною?
(Продовження на наступній сторінці)