Варя повертається до палати, лягає, і одразу ж солодкий, лагідний сон огортає її променистим серпанком. Сниться Білка. Наче вони стоять удвох — порятована і її рятівниця — стоять і розмовляють.
Варя до Білочки — словами, а Білка — очима. Дивиться, дивиться... А потім нахиляє величезну свою гордовиту голову і гарячим шерехуватим язиком пестить, лиже натруджену Варину долоню.
Від того дотику біль у серці починає вгамовуватися, вгасати, і, щасливо усміхаючись, Варя зітхає уві сні...
3
З лікарні повернулася ввечері, хуртовина мела — і стовпів понад шляхом майже не видно. Іще по дорозі шофер розповів: поки вона в Харкові лікувалася — упали надої. Дивна річ! Наче ж і стараються, і корми ті ж самі, а все не так. В чому суть?
— Говорити не вміють... — всміхнувся шофер.
— Як це "говорити"? — не розуміє Варя. — 3 ким говорити?
— З коровами. Вони тільки вас і слухаються... Сміх сміхом, а воно й справді так.
Перш ніж зайти додому, попросила завезти на ферму — як там її "дівчата"? Чи не забули свою господиню?
Ні, не забули...
Тепер — скоріше додому, стомилася од незвички, стільки днів пролежала. Одне бажання — спати. Спати, бо завтра рано вставати. Та тільки лягла — обступили думки, одна одну підганяють.
П'ятдесят корів у неї. Важко? Так, нелегко, та ще важче від того, що розуміє: не на повну силу працює, більше, набагато більше може...
А що, як сто?..
Подумала — і аж подих забило. Ні, де там — їх же навіть розмістити ніяк. Та й механізація тут потрібна досконаліша. Є вже доїльні установки, на яких одночасно можна доїти і по шість корів. Тандемами називаються. От коли б їй отаку...
І корівник новий потрібен... А може, варто спробувати, поговорити про це з Миколою Лаврентійовичем? Завтра обов'язково поговорить... З цією думкою і заснула.
Прокинулася від стукоту в шибку:
— Федорівно! Гей, Федорівно!
Схопилася й до вікна. Рвучко прочинила кватирку:
— Що? Що сталося?!
Крізь хуртовину насилу роздивилась обличчя підмінної доярки:
— Це ви, Олексіївно?
— Я... Лихо у нас... Зірка не може розтелитися...
Метнулася по хаті. Вдягається, а руки від хвилювання не слухаються. Добре, хоч маму й Павлика не розбудила. Запнулася сяк-так і на вулицю.
Вітер — з ніг валить, сніг заліплює очі, і — диво — де й ділися слабкість, утома, болі в серці. Тривога — усе тіло наче аж бринить од напруження, а хворості і нема, молодою, юною снагою повняться м'язи.
Спершу йшли, а потім не витримали, побігли. Ось уже і корівник, ось і двері. Рвонула, стала на порозі, а самій — дихати нічим.
...Вправні швидкі рухи і слова — короткі, точні, такі ніби спокійні. Та той, хто знає Варю, одразу ж відчує — уся вона зараз як напнута струна.
Нарешті все. Ось — теличка. І мама, і донька — житимуть.,.
Варя випростується, розправляє зболілу спину, переводить подих і тут тільки помічає, що за віконцями світає...
Вимила руки, витерла неквапно, накинула ватянку, вийшла на повітря.
Тихо. Нікого навкруги.
Хуртовина вляглася. Небо на сході ясно-фіалкове... І така свіжість в усьому: і в повітрі, і в барвах, і в усьому тілі її, в кожній жилочці так і бринить ота свіжість.
Співати хочеться...
Нахилилася, хотіла зліпити сніжку, та сніг сухий, морозяний, тільки руки обпекла. Притулила мокрі долоні до розпалених щік, заплющилася од насолоди і, несподівано для самої себе, тихенько — ледь чутно — почала:
Ой видно село,
Широке село...
— О, вилікували людину!
— Хто це? Ой... Микола Лаврентійович!
— Співай, співай! То ж добре, коли з піснею день починають.
— Та я... — і зовсім знітилася.
Зоотехнік почав розпитувати про здоров'я, про харківські новини. Варя відповідала. Перегон знову про щось розпитував, і раптом Варя подумала: а чого б ото їй зараз — саме зараз — не поговорити про свій задум? Чого тут вагатися? Треба зважуватись... І — зважилась.
— Миколо Лаврентійовичу, є у мене до вас серйозна розмова. Не знаю, з чого й почати...
— А ти — з початку. Давай, починай.
І Варя почала.
Спершу хвилюючись, а потім усе спокійніше і спокійніше виклала всі свої міркування про необхідність будувати новий корівник, про механізацію, про свою мрію узяти групу в сто корів.
Перегон слухав уважно, інколи перепитував, повторював окремі Варині слова, немовби зважував їх чи пробував на міцність. Варя насторожилася: невже буде проти?
Закінчила і, знов дуже хвилюючись, чекала, що ж скаже її співбесідник. Микола Лаврентійович відповів тихо, задумливо:
— Будем старатися... Гадаю — все буде як слід...
ПІСНЯ ВОСЬМА
1
Варя робить останній крок, ось вона вже біля трибуни, а просто перед нею величезний зал...
От і все. От і настала мить, до якої готувалися стільки днів. Зараз вона, звичайна жінка, доярка, говоритиме, а слухатимуть її сотні і сотні — вся обласна партійна конференція...
Всяке у житті бувало, і під кулями бігала, і все одно серце не заходилося, а зараз...
Не тільки те страшно, що так багато людей буде її слухати, найбільше тривожить: чи зможе вона, чи зуміє розповісти про все, що вони у своєму колгоспі роблять, що замислили зробити і, головне, що їм заважає.
Не день і не два і партбюро колгоспу, і правління думали й радилися. І самі радилися, і Варі радили. Гуртом допомагали делегатці підготуватись до виступу. Все наче зважили, усе ніби обміркували. Варя, занотувавши їхні побажання, ще раз і ще раз перечитавши свій виступ, відчула: тепер усе наче доладу, і нарешті заспокоїлася. І їхала спокійно, і до неосяжного цього залу увійшла спокійно, та як почула, що називають її прізвище, у грудях знов похололо.
— Слово має оператор машинного доїння Савельєва Варвара Федорівна.
Стоїть на трибуні, розкладає тремтячими пальцями аркушики, зал затихає, мовкне, а в неї наче і голосу нема.
Ну як тут почати... Де взяти сили...
І раптом так ясно уявилось: наче не в залі вона, не на високій трибуні, а в себе на звичайних партійних зборах. Навіть подумалося: це ж і є партійні збори — збори комуністів усієї області. І розмова тут піде така ж проста і задушевна, така ж конкретна і ділова — про життя, про роботу.
Про життя, про роботу і почала. Люди працюють, люди хочуть ще краще працювати. А для цього потрібна механізація і механізація. А от у них... От вона б узяла сто корів, та чи можна їх розмістити в старому, переробленому з конюшні корівнику, тісному і для п'ятдесяти. Потрібні нові, сучасні доїльні установки, потрібен високий рівень механізації. Треба, щоб і колгоспникові працювалося, як робітникові на сучасному заводі. Треба, щоб кожна ферма стала, як цех. І про це треба серйозно подумати.
Варя говорила гаряче, з серцем, і так саме гаряче, схвильовано слухав її величезний зал.
Скінчила і тут тільки згадала про аркушики — склала їх. А в залі — тихо... І знов страшно стало: чого це вони всі мовчать? Ступила від трибуни і аж хитнулася — гучно вдарили оплески.
На другий день конференція одностайно прийняла резолюцію, до якої окремим спеціальним пунктом увійшли конкретні Варині пропозиції.
Микола Данилович Юшков — голова колгоспу — сидів поруч. Почув це, торкнув Варю за лікоть:
— Чула? Ну, тепер діло піде.
— Як піде?
— Буде у нас і новий корівник, і нова доїльна установка!
Аж тут почали висувати кандидатів у делегати на партійний з'їзд у Москву. В залі залунали прізвища уславлених робітників, колгоспників, митців, учених...
Варя слухала, а думками була у себе, на колгоспному подвір'ї. Корівник... Буде корівник? Легко сказати — буде. Гроші у колгоспі є, та от спробуй матеріали будівельні добути — нема фондів.
— ...Савельєву Варвару Федорівну!
Варя спершу нічого не зрозуміла — що це? Знову їй дають слово?
В залі було шумно, головуючий попросив повторити прізвище, і Варя знову почула:
— Оператора машинного доїння колгоспу "Перемога" Харківського сільського району Варвару Федорівну Савельєву!..
— Для чого це?.. Чого це мене назвали? — запитала у Миколи Даниловича. Юшков пояснив:
— В делегати тебе висувають.
Після обговорення всі посунули до столиків отримувати бюлетені. В проходах поміж рядами з'явилися червоні урни. Всі підходили, кидали бюлетені, і кожен знову займав своє місце.
Проголосували досить швидко, і головуючий, оголосивши перерву, під час якої лічильна комісія мала підрахувати голоси, попросив усіх залишатися в залі, зараз покажуть фільм про Харківщину.
На екрані новітні машини, нові заквітчані сквери, сяючі вікна нових житлових масивів... Заводські околиці...
Села, ліси, лани...
А от і рідна Безлюдівка — контора колгоспу, ферма. Її, Варина, ферма ззовні і всередині...
Стривай, а це ж хто? Та невже то вона сама?!
Так, вона... І згадалося, як приїздили колись, знімали на плівку і її, і її "дівчат". Зняли, а вона, бач, за роботою і зовсім про те забула.
Екран погас, під стелею спалахнули люстри, до трибуни підійшов голова лічильної комісії, почав читати список обраних делегатами на з'їзд. І в ньому її прізвище:
(Продовження на наступній сторінці)