«Спадщина» Євген Гуцало — сторінка 3

Читати онлайн оповідання Євгена Гуцала «Спадщина»

A

    Проїхали біля ставків, над якими зеленіли верби. На моріжку грались кількома зграйками діти, неподалік голубів будиночок колгоспних ясел. Дорога поміж горбків попетляла вгору, й скоро вони опинилися на узвишші, звідки відкривалась панорама села Сніжки. По видолинку біліли хати в садах, мерехтіла вода в ставках. Ген — тракторний стан, ген — будівлі тваринницького комплексу, ген — споруда комбікормового заводу. Й скрізь цвіте дерево, й світлий цвіт вишень, яблунь та груш схожий на велику весняну усмішку, яка омолодила й одухотворила землю.

    — Славно! — вигукнув захоплено Золотаренко. — Аж не віриться, що можна жити серед такої краси.— А знаєш, Наталко, хоча я народився і виріс у місті, усе-таки мій давній-прадавній корінь саме в цьому селі. От би його знайти, га?

    — Шукайте,— не стала заперечувати дівчина.

    — Адже якби обставини склались по-іншому, то я міг би народитися саме в Сніжках, міг тут жити й по нинішній день.

    — А чого ж,— просто згодилась дівчина.

    — Працював би в колгоспі, так? На тракторі, на комбайні... Ти де працюєш?

    — Біля худоби,— мовила. І вже не без лукавства: — От ви все розпитуєте й розпитуєте, а чом за себе не скажете? Де самі працюєте?

    — В фотоательє,— усміхнувся Золотаренко.— Майстер фотоательє.

    — Фотографуєте, значить?.. Знімаєте людей на карточки?

    — Знімаю на карточки,— згодився.— Заходь коли-небудь до нас у майстерню, так сфотографую, що будеш схожа на кінозірку.

    — Мені й так добре.

    — Авжеж, не кожна кінозірка має твою вроду.

    — Ох, ці вже мені компліменти,— мовила з удаваним невдоволенням.

    — Не віриш мені?

    — За день стільки наслухаєшся! Якби я вірила всім...

    — А що, сільські хлопці натренували язики для компліментів?

    — Сільські хлопці теж не ликом шиті.

    Золотаренко ще трохи помилувався краєвидом, який відкривався з чолопка гори, й завів мотор. Машина побігла мальовничою околицею. Шумовиння розквітлих вишень то з обох боків кипіло біло-рожевими хвилями, то тільки з одного. Рівною скатертиною слалась вруниста озимина. Ген серед польового привілля гайок, зоддалеки схожий на купчасту зелену хмару, яка опустилась на землю та й застигла, тепер уже не злетить до неба. Під гайком паслась череда худоби, і серед корів яскраво пломеніли телята густої вогнистої масті.

    — Славно, — знову повторив Золотаренко, роззираючись довкола, намагаючись увібрати в себе якомога більше весняного простору, польового безмежжя.— Не віриться, що я міг тут жити — й не живу.

    — Сніжки — гарне село, та хлопці й тепер звідси роз'їжджаються. Хто до Києва, хто на БАМ. Така мода тепер, що молодь не тримається землі.

    — А якби я назад повернувся? — не вірячи в щирість своїх слів, запитав.

    — Ви? В Сніжки? — так само не повірила й Наталка.

    — От я!

    — Повертайтеся,— знизала плечем. І в тому русі теж було недовір'я.— Жити є де...

    — Жити й справді є де. На бабиній садибі звів би хату.

    — Й дівчат вистачає, щоб вибрати до пари й женитись.

    — А я далеко ходити не став би,— лукаво мовив Золотаренко.

    — І далеко є наречені, й близько,— втямила його натяк, тільки виду не подала.

    — Хоч би й ти, Наталко,— мовив жартома, хоч, може, хотілося сказати серйозно.— Га?

    — Ви, бачу, наговорите,— її обличчя поймалось бурячковою барвою.

    — Чи, може, в тебе є хлопець?

    — Тепер хлопці які? — з кривдою в голосі сказала.— Пообіцяв одній, пообіцяв другій, а женився на третій.

    — А дівчата хіба не такі? Теж обіцяють...

    — У Сніжках не такі,— відрізала.

    — О, мабуть, неспроста мені закортіло женитися саме тут! — усміхнувся Золотаренко.— І, мабуть, неспроста ми, Наталко, зустрілись.

    — Тільки не треба глузувати, не люблю...

    — То є в тебе хлопець чи нема? — наполягав.

    — Чи нема!

    — От і добре. Й мати, либонь, не заперечуватиме.

    — Чого їй заперечувати? Живу своїм розумом.

    — Вродлива дівчина, яка живе своїм розумом,— це рідкість.

    — Вам якби глузувати,— не образилась Наталка.

    Чоловік, що йшов попереду, обернувся, всміхаючись

    веснянкуватим лицем, і підніс руку. Золотаренко загальмував, щоб підвезти попутника. В того до піджака було прикріплено широку нагородну колодочку. Одна щока — посічена, пошрамована. Значить, фронтовик...

    — Воювали? — поспитав.

    — Довелось,— відказав попутник густим басом, що начебто й не личив до його щуплуватої постаті.— Щось я вас не впізнаю ніяк,— глухо кашлянув, приглядаючись до Золотаренка жовтавими, як жолуді, очима.— В гості чи по ділу?

    — І в гості, й по ділу,— непевно мовив. А що відчував потилицею твердий запитальний погляд попутника, сказав:—Бабу-знахарку знаєте, надісь? Так от я внук її.

    — Хто б міг подумати,— весело засміявся попутник,— що в знахарки такі сучасні внуки! Комсомолець, правда?

    — Комсомолець.

    — Ха-ха-ха!.. Приїхали, стоп. Ось тут, біля сільради, я зійду. Спасибі.

    І вже вийшовши з машини, і вже йдучи до сільради, він і далі всміхався, граючи щедрим ластовинням. У його ході було щось схоже на ходу пораненого птаха, бо він накульгував на ліву ногу.

    — Хто це такий веселий?

    — Онищенко, голова сільради,— мовила Наталка.

    — Той, що видає шлюбні посвідчення хлопцям і дівчатам? Добре, що познайомилися з ним... Реготун!

    — Любить посміятися,— згодилась дівчина.

    Згодом Золотаренко у бабиній хаті обідав — тими наїдками, які захопив у дорогу: паштет, хліб, ковбаса, гаряча кава з термоса. Сидів на лаві за столом, жував із дивною неквапливістю, якої раніше був позбавлений і яку йому навівала ця стара господа. Всякі думки снувались. І хоч, може, не всерйоз, та все-таки гадкувалось про те, як би йому тут жилось. Авжеж, можна звести нову хату — цегла, шифер, скляна веранда, парове опалення. Посадив би сад — груші, яблуні, вишні, сливи, агрус, смородина. Й неодмінно — квіти: ранні весняні, літні, осінні, щоб цвіли до самісіньких морозів. Гараж. Погріб. Колодязь. Можна обладнати теплицю — ще де ті городні огірки та помідори, а в теплиці вже дозріли. Працював би в колгоспі шофером, а не шофером — то механізатором. Бо що таке робота в фотоательє? Колись мріялося стати майстром, мріялось про мистецтво знімка, а в результаті — сотні, тисячі зафіксованих людських облич із майже трафаретними виразами.

    Спадщина... Зрештою, що йому дісталось у спадок від баби-знахарки? Хатина, обійстя, садочок, город, криниця, клапоть синього неба над головою. Що дісталось від діда Данила? Оці георгіївські хрести в розцяцькованому кисеті? Пам'ять людська?.. І, власне, що він має чинити зі спадщиною, як діяти? Подарувати, віддати, відписати до колгоспу?

    Спадщина, міркувалося Золотаренкові, мабуть, зводиться до живого успадкування духу людського і людських діянь... Йому уявились діти, які неодмінно знайдуться, уявилась линка, і як ця жінка поряд із ним сидить за столом, і усмішка в неї достоту як у сусідської Наталки, й овал обличчя такий, і навіть така сама блискавка рожевої стрічки мерехтить у її щедрому смолянистому волоссі.

    Пообідавши, він якийсь час стояв на долівці посеред хати. Й відчував, начебто зодягнув її на себе так, як натягують будь-яку вдяганку. Зодягнув зі стінами, вікнами, піччю, стелею, скринею. Треба їхати — й шкода знімати з себе цей одяг, у якому зручно, затишно й надійно.

    Замкнув хатні двері, замкнув сінешні, а ключі відніс до тітки Марфи.

    — То відманювати покупців чи приманювати? — спитала сусідка.— Багато не дадуть, але ж садиба славна, за садибу цінуватимуть. А може, захочете під дачу тримати?

    — Скоро навідаюсь, тоді й вирішимо. Коли що — відразу напишіть.

    — Город потребує догляду. Саме люди орють і копають, засаджують і засівають. Земля дуже родюча, негоже, щоб вигулювала, як ялова корова.

    — Як? — перепитав Золотаренко.

    — Як ялова корова,— похмуро повторила тітка Марфа.

    — Негоже, правда,— згодився.— Треба й зорати, й засадити.

    — Сам збираєшся? — спитала недовірливо.

    — Може, й сам,— уловив ту недовірливість.— А чому б і ні!

    Вів "Жигулі" повільно, сподіваючись побачити на сусідському городі Наталку з заступом у руках. Біля свіжоскопаної латки таки помітив застромлений у землю заступ, але дівчини не було. Пригальмував, очікуючи, може, появиться з хати, почувши звук мотора. Навіть посигналив — раз і вдруге. Проте не появилась, і Золотаренко, відчуваючи світлий сум, поїхав.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора