Грицько гірко всміхається на своє невеселе думання, охоплює руками голову, щоб нічого не чути й не бачити, бо так йому тяжко, й поринає в небуття.
Через якийсь час оговтується, крутить головою, наче струшує розпач.
А де Пальма?
Дивиться обіч по берегах озера. Звівшись зі стовбура, спантеличено розглядається поміж дерев. Може, причаїлася в кущах? Тихо в лісі, навіть поодинокі пташки не озиваються. І хвиля розпачу знову поймає його душу.
Де Пальма, де?
Стеріг — і не встеріг.
Стоїть і жде, що собака зараз вискочить чи з ярка біля озера, чи з кущів ліщини, чи з-за дуба, адже відлучилась на якусь часинку, не могла отак узяти й покинути Грицька напризволяще, але марно чекає. Де вона поділася, де? Куди за нею бігти?
— Па-а-альма-а! — кличе не дуже лунко.
Голос завмирає неподалік, а у відповідь — тиша.
— Па-а-альма!
Кличе лункіше, дужчий голос котиться далі, далі…
— Па-а-альма-а-а!
Голос котиться ще далі, гасне ще далі, тиша настає ще чутливіша, і здається, в цій тиші ось-ось почується дзвінкий голос Пальми. Здається, ось-ось вона сама невідь звідки побіжить до озера, кинеться йому на груди.
Тихо-тихо, немає Пальми.
Ви прочитали фрагмент твору. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників.