Коли після розмови з художником-бороданем мені відкрилась ця потаємна сторінка з прихованого буття позиченого чоловіка, розсіявся туман над деякими іншими пригодами. Пригадалась мені давня розмова в його хаті, коли западав сизий, мов голубине крило, вечір, і над верхівками яблунь через відчинене вікно світилась апельсинова шкурочка місяця. Грибок маслючок тоді говорив про славу, яка зрідні неславі, клявся не нести свій талант на європейські ідеологічні смітники. Тоді ж ми почули страхітливу звістку про тропічний ураган неземної сили, що приніс стільки руйнацій і страхіть... Так, на честь яблунівського колгоспника Хоми Прищепи, який написав роман "Позичений чоловік", цей ураган століття було названо "Хома"... Саме в той вечір я й побачив грибка маслючка на моріжку за садом серед кінних козаків, почув уривки їхньої балачки і, здається, вразився побаченим не менше, ніж звісткою про ураган століття.
Тепер, після зустрічі з бороданем, я розумів, що Хома й не міг не зустрічатись із самодіяльним козацтвом. Очевидно, давав якісь поради, настанови. Консультував, як їм природніше поводитись, як триматись в сідлі на коні, як володіти зброєю, бо знань старшому куди пошлють не позичати.
Згадалось, як після пам’ятного всенародного проводжання Хома сам поночі йшов на літак, який мав сісти на яблунівській околиці. За ним скрадалась тінь, що згодом обернулась на гітлерівського офіцера, котрий тримав смертовбивчу зброю в руках. Тепер я знаю, що то скрадався назирці самодіяльний артист, розігруючи живу сцену в манері методу рухомого театру. Але ж тоді я не здогадувався про такі таємниці, та й ніхто не здогадався б на моєму місці. Отож і зрадів, коли застугоніла ніч, почулось хоркання коней, дзенькнули вуздечки, заспівали шаблі, защебетали зведені курки кремінних пістолів,— і козаки, що виринули з мороку ночі, забрали з собою гітлерівського офіцера, й старший куди пошлють вільно зміг сісти на авіалайнер, що звершував екстраординарний міжнародний рейс Яблунівка — аеропорт імені Джона Кеннеді.
Правду кажуть Яблунівці: бідні не тим, що нічого не мають, а бідні тим, що нічого не знають. Тепер я відчув себе багатим не тому, що багато прожив, а тому, що багато пережив. Еге ж, не кожному пощастило мимоволі зіграти в рухомому театрі, а мені не тільки пощастило, мені вдалось навіть порятувати свої голову та ноги, а міг же позбутись, міг!
Відчував, що скоро вже мала послатись дорога з Яблунівки на Київ, і серце занило...
А що Хома не йшов до мене, то я намислив піти до Хоми. Авжеж, знайшли б слова і для розмови, й для бесіди, й для балачки. Але, як то мовиться, щастя з нещастям в одних санях їздять: я передчував щастя побачити грибка маслючка, а звідував нещастя, не бачачи його. Бо варто мені ступити на обійстя, де височіє постамент під ясеном, як Мартоха казала, що Хома на фермі коло худоби. Варто поткнутись на ферму, як зоотехнік Невечеря чи хтось із доярок казав, що Хома в бібліотеці. В бібліотеці казали, що старший куди пошлють на засіданні правління колгоспу, де мовиться про сьогорічний врожай. На правлінні казали, що великий мандрівник дременув до буфетниці Насті. Буфетниця Настя казала, що той начебто поплуганився до Хри— сті Борозенної подивитись на свого названого синочка Хомка Хомовича. Христя Борозенна казала, що слід грибка маслючка щойно прохолов, треба йти до Мартохи. А Мартоха казала...
Коло замикалось. Хома став такий швидкий, аж на ньому шкура говорила, такий верткий, що й з-під ступня викрутиться. Вже ось-ось, здавалося, зловлю його, наче рибину в каламутній воді, а він в’юном вислизав із-поміж пальців. А я ж у Яблунівці теж став хитрий як чорт, дурний як ворона, впертий як свиня, отож і ганявся за ним, отож і наврипився спіймати. Але ж і Хома такий, що хоче з лавки впасти й тіла не забить, він, може, й кудкудаче десь на чужому городі, зате на своєму несеться. Зрозумів, що хочу щось вивідати в нього про Америку, а раз вивідати, то наче вкрасти й не повернути. А не для того, може, старший куди пошлють добивався аж за океан, щоб потім його вдома обкрадали, навіть якщо ті злодії — ох і великі цабе, навіть не з Яблунівки, а з самого Києва!
І коли Хома став ховатись від мене зі своїми розповідями про Америку (адже я знав так мало про його перебування за океаном, адже я так багато не знав про походеньки грибка маслючка на далекому континенті!), то мимоволі я й справді відчув себе злодієм, якого повсюдно чути, отим, хто догадавсь — і вареники в шапку. Почувавсь хватом, що зцибрив і вдає, наче не він. Бо хіба не з такою метою вибирався колись із Києва до Яблунівки? Не з метою пізнати подільську Яблунівку та знаменитого позиченого чоловіка в рідному селі? Бо здавалось, наче то грибок маслючок украв у мене отой роман, який став усепланетним бестселером, заживши розголосу і в позаземних цивілізаціях, а заодно вкрав усепланетну і галактичну славу!
Раніше, коли їхав до Хоми, то здавалось, наче він обікрав мене.
Тепер, коли мав їхати з Яблунівки, почало здаватись, наче то я обікрав Хому.
І я змусив себе схаменутись, не бігати слідом за грибком маслючком: на чуже пшінце укріпцю не приставляй, чуже добро — чужі й сльози. Хай і для Хоми щось дістанеться із тих вражень, що привіз додому з-за океану, хай зостаються на хазяйстві. А то й справді, де це видано, щоб у чоловіка геть-чисто все забрати?.. Щоб перестати гасати слідом за грибком маслючком, який скрізь моторно тікав од мене, я став зумисне розпікати в собі сором за неблаго— чинні вчинки. Батожив своє сумління заповідями: не руш чужого, не бери, де не поклав, чуже переступи, та не займи. Й до того добатожився й досамобичувався, що ходив скрізь червоний, мов рак печений, що палахкотів серед люду, мов іскра, що інколи здавалось, наче провалився крізь землю по коліна, а то до пояса, а то з головою гулькнув у безодню розверсту. Ось що таке сором, коли щось зумисне вкрадеш, а потім зумисне і каєшся!
Бо чом не покаятись, коли Хома нарешті оцінив тебе так, як того пана, що в соломі спить і зубами ськається!
Наче сказав, що ти хоч великого роду, та песького ходу, що пошився ти в пеську шкуру. Отож, коли ти такий добрий, як собака вві сні, не хочу з тобою знатись.
Чи переживу я коли таку соромоту? Попався, коли чужим потом грівся, коли чужими пирогами та хотів своє горе поминать... Але ж, не зазнавши горя, не знатимеш і радості! Хто це сказав? Моя соромота?.. Терпи горе — добро буде! Те знову під’юджує моя соромота?
Лишенько, що тільки коїлось і коїться в Яблунівці з моїм сумлінням і моєю совістю! Невже такі прикрощі близькі всім тим, хто береться за перо, хто прагне якщо не перевершити, то бодай дорівнятись до грибка маслючка, до старшого куди пошлють, до Хоми, що написав роман "Позичений чоловік"?
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ВОСЬМИЙ,
у якому знову йдеться про День сміху в Яблунівці, коли з автора, либонь, сміються всі: ні живі, ні вмерлі, ні швець, ні мнець, а чортзна-що, а також ні грач, ні помагач, і оті недужі, що сіли та й хліб поїли
Вся Яблунівка знала, бачила, чула, що я бігав за Хомою, а грибок маслючок тікав.
І чи то ввижалось, чи насправді так відбувалось... Могло ввижатись, а могло й відбуватись, бо хоч слідчі органи району й зайнялись ділом рухомого живопису і рухомого театру, бородань перебував на волі. Перебуваючи на волі, він міг зробити ще одну відчайдушну спробу довести життєздатність свого мистецтва, щоб реабілітувати себе в очах громадськості, потерпілих од його мистецтва громадян, а також начальника районної міліції самого товариша Венеційського.
Пригадуєте, колись щойно по своєму приїзді у Яблунівку я потрапив на засідання правління колгоспу, де мовилось про нові звичаї та обряди, гідні нашого способу життя?
Щороку проводити День сміху під гучні аплодисменти запропонував тоді старший куди пошлють. І, либонь, запропонував не без підказки бороданя, з котрим уже тоді злигався.
Тепер — жнива, День сміху в Яблунівці, напевне, проведуть по закінченню осінньо-польових робіт. А зараз, очевидно, вже потроху стали готуватись. Але, виходячи з принципів рухомої естетики рухомого живопису й рухомого театру, винайдених несамовитим бороданем, стали готуватись не на сцені в Будинку культури, а в житті живому: на тваринницькому комплексі, в магазинах, на пошті, в школі, в лікарні, в колгоспній конторі. Варто було комусь із яблунівців здибатися зі мною, як вони починали сміятись чи усміхатись. Авжеж, чом їм не сміятись чи не усміхатись, коли кожному відомо, що я ганявся за Хомою, а Хома повсюди тікав од мене!
В тому, якими усмішечками мене зустрічали Яблунівці, я вгадував режисеру бороданя, його демонічну руку. Затятий, і на суді не покається, і після винесення судового вердикту вважатиме, що за його мистецтвом — майбутнє! Але як почуватись і поводитись мені, коли ось у цю хвилю його мистецтво спрямоване проти мене, має таку точну адресу?
Здавалось, той День сміху вже почався, він присвячений тільки мені, він супроводжує скрізь, куди ступлю. Сміялись усі. І той, хто багато їсть і п’є і хто у розум не тне. І той, кому дай і наддай — то все мало. І ті ліниві, що двічі ходять, і ті скупі, що двічі платять. Розтягували роти в усмішках старі діди, в яких болить бік дев’ятий рік, та вони не знають, у котрім місці, й оті недужі, що сіли та й хліб поїли, й оті хворі, що в них волосся попухло, й оті немічні, яких і довбнею не доб’єш. Глузували з мене оті працелюби, котрі три дні мелють, а за півтора дня з’їдять, котрі ївши гріються, а роблячи мерзнуть, котрі стільки зроблять, як комар надзижчить. Здавалось, насміхається з мене й оте каміння, під яке вода не тече, і циганська кобила, що день біжить, а три дні лежить, і насміхалася свиня у барлозі, а птах у дорозі, й оті коти, що звикли очі жмурить та голови ховать, і отой вовк, котрий би здох, якби довго лежав. Здавалось, регочуть із мене й усі яблунівські мухи: які по смолі лазять, дибають по сметані, крутяться в окропі, звиваються у мазі. Потішались ні живі ні вмерлі, а також оті, що сидять, як засватані, що сидять, як морква в грядці, що сиднем сидять, а потім каменем сядуть. Лукаво підморгували при зустрічі зі мною ні швець, ні мнець, ні чортзна-що, а також ні грач, ні помагач, а також дуга в лісі, а хомут у стрісі, а ще і аршин — не сукно й глек — не вино!
З мене реготала вся Яблунівка, цьому Святу сміху кінця— краю не бачилось. Очевидно, так і мало завершитись моє перебування на цій землі обітованій. На цій землі обі— тованій, що родить хліб і любов, котра, як перстень, не має кінця і сильніша смерті. Що родить яблука і щастя, котре, як трясця, кого попаде, того й трясе. Що родить мальви і долю, котра не курка, її решетом не накриєш. А ще на цій землі родить щедро правда й добро, мудрість і розум, честь і відвага. А які тут багаті врожаї щирого сердечного слова збирають, лукавства й сміху, пісень і легенд, ласки й ніжності. А ще ж, звісно, і прислів’їв небачені врожаї! Отих прислів’їв, про які яблунівський люд пророчо каже, що пословиця плодюща й живуща, що пословиця повік не зломиться, що без пословиці не проживеш, що пословицю ні обійти, ні об’їхати, що на пословицю нема ні суда, ні розправи. Пословиця — в своєму краї пророчиця!
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТИЙ,
чи не найзагадковіший розділ роману, котрий благополучно наближається до кінця
В небі переморгувалися зорі, наче то розмовляли між собою душі померлих. А може, розмовляли пращури не тільки між собою, а й зі своїми нащадками, нині й прісно живущими на землі? Чумацький Шлях лежав над моєю головою як фатальна стезя вічності, по котрій ішли в давнину, йдуть сьогодні, йтимуть завтра. Здавалось, отак із цієї яблунівської вулички, що пахне курявою, кропивою та блекотою, можна легко ступити на зірчато-грудкуватий Чумацький Шлях, ось варто лишень із вулички вийти в поле, сягнути обрію, а там із обрію — прямісінько в небо!
Та в оце свіже літнє передрання я йшов зовсім не до польового темного обрію, щоб там із путівця ступити на Чумацький Шлях. У цю пору від знахарчиної хати, скрадливо озираючись, я простував безлюдним селом до обійстя грибка маслючка. Дійшовши до його яблуневого саду, я зупинився прислухаючись. Шелепнувши по листю, під ноги впала грушка-лимонка, і я мимоволі здригнувся. Неподалік брехнув пес — і душа моя вступила в п’яти, щоб потім поволеньки, млосно спливати догори. Якась нічна кузька сіла на щоку, й лице моє судомно сіпнулось, наче від удару нечистої сили. Хто б подумав, що так потерпатиму від стра— хїв, так остерігатимусь! А як замишляв це діло, то здавалось: дарма ярма, аби воли були, дарма воли, аби ярма були...
Зважившись, переліз через вориння й опинився в саду. В хаті грибка маслючка не світилось, вікна блимали темними блимаками. Черкнувши по носі, впало яблуко, і я аж присів до землі. Оготавшись, випростався, бо хоч жижки й дрижать, але не годиться накивати п’ятами. З охолодим серцем, навзгинці подибцяв попід гіллям, що ламалось від яблук. Ось нарешті і ясен, під яки^ колись Хома любувався Мартохою, що при місяці походжала в білій сорочці по садку...
Йдучи до садиби грибка маслючка й продираючись через сад, я побоювався, що когось таки застану під ясеном на постаменті, бо святе місце порожнім не буває — ні вдень, ні вночі. Й наче гора з пліч ізсунулась, коли вгледів, що на постаменті в цю глупу пору — нікогісінько!..
Свого духу боячись, я підступив до постаменту і, вкотре подивившись на блимаки темних вікон, по приставленій знизу цеглі обачно здерся вгору. Навпочіпки, навіть не розгинаючись у попереку, примостився на дерев’яній лавчині, що завжди стояла на постаменті — і для Хоми, й для будь-кого з охочих. Лавчина, вистигнувши й змокрівши від нічної роси, холодила сідницю, проте від того холоду я не почувався, як узимку отой Савка у свитці, в котрої чомусь рукавів нема. Від холодної лавчини струмувала дивна сила. Й та сила давала почуватись так, наче я хоч і голий, та в поясі, хоч і голий, та в підв’язках, хоч і голий, зате пи!н— ний. Та сила дедалі випростувала мене на лавчині, вже я сидів рівно, випнувши груди й розгорнувши плечі. Далі та сила звела мене й поставила на постаменті. Вже я почувався отим, що вдома мотузкою хліб ріже, а в городі і те' і се; почувався отим, що хоч у нього куліш, зате на виделці. Так стоячи на постаменті, я дивився звисока, а нічого не бачив, бо здавалось, що зловив зайця за хвіст і вхопив місяця зубами! Ну, думаю, тепер мене і пальцем не торкни, тепер я через губу не плюну, тепер до мене без ломаки ніяка холера ні приступ!
Та хоч стояв під ясеном на чужому постаменті, себто на краденому, й почуття начебто крадені переживав, та й гадки не мав, що може дістатись на горіхи, що буде катюзі по заслузі, що прийде і на пса мороз. І не боявся, що, може, зараз із хати вискочить розгніваний Хома і почне мені березовим пером виписувати не одну іжицю й постарається заслати туди, де козам роги правлять. Бо здавалось, що постамент мій, що ніколи вже звідси не вступлюсь.
Так думаючи, спершу я дерев’янів на чужому постаменті, гордо склавши руки на грудях, дивлячись перед собою й нічого не бачачи. Далі наче вже на суху глину обернувся, котра не може розповзатись по боках так, як мокра. А вже потім наче гранітним став: руки-ноги гранітні, груди гранітні, голова й очі в голові гранітні, а ще ж думки та почуття гранітні. Швидше всього, що з житомирського граніту, із якого в Яблунівці та по довколишніх селах рубають і тешуть пам’ятники. В грудях моїх чулось гранітне серце, а по гранітних жилах текла, звісно, гранітна кров. І ноги мої гранітні поприростали до цегляного постаменту, зведеного з цегли колгоспом "Барвінок" під майбутній пам’ятник старшому куди пошлють, і з підошов моїх ніг у цегляний постамент, здавалось, попроростало рясне гранітне коріння. Я вже так приріс, так укоренився, що не схитнула б ніяка буря, ніякі історичні катаклізми не схитнули б, не вирвали б, не зруйнували б. І вже в моїй гранітній голові снувались гранітні честолюбні мрії, як упродовж багатьох майбутніх років до моєї гранітної замисленої постаті приходять прочани-подорожани, щоб схилитись шанобливо, щоб прочитати гранітну мудрість у моєму гранітному погляді, щоб відчути гранітне благословення моєї гранітної душі. Авжеж, приходитимуть, аби нести по землі живі легенди про мою гранітну велич, аби завжди відчувати на собі гранітну жив— лющість мого гранітного благословення.
Так мені з доброго дива міркувалось на чужому постаменті, бо, либонь, тільки на постаменті можуть навідувати людину такі думки, мріяння, візії. Чи то пак — не людину навідувати, а пам’ятник, причому пам’ятник не рукотворний, а живий, що зі своєї доброї волі обернувся на граніт.
І враз у хліві грибка маслючка проспівав півень. Той півень наче кинув жарину вогню в суху солому, бо за хвилю йому відповіли з ближчих сусідських обійсть, потім із дальших, іще з дальших,— і скоро півні співали по всій Яблунівці. їхні лункі горлянки наче палахкотіли смолоскипами, наче видихали назустріч близькому ранку струмені палахкотючого вогню, й ті окремі струмені вгорі над селом зливались у голосне, золотисте вогнище, яке цвіло, здається, все розкішніше, все палкіше. Це було ритуальне древнє вогнище, запалене лункими горлянками яблунівських півнів на пошанування досвітку, на пошанування сонця, яке ще ховалося за обрієм.
Усяка нечиста сила споконвічно боялась голосу півнів. Отож ота нечиста сила, яка на постаменті вступила в моє тіло, також злякалась пташиного співу й поволеньки стала звітрюватись з мого єства. Здалось, що гранітне коріння вже не так міцно тримається за постамент, що не так лунко б’ється гранітне серце у гранітних грудях, поменшало гранітних думок і гранітних мрій у гранітній голові.
А коли згодом ударили вогненними сурмами другі півні, складаючи полум’яну осанну світанню, то я відчув, що я вже не гранітний, а наче з глини виліплений, можу розбитись і розсипатись.
А коли вдарили й треті півні, то моє тіло здерев’яніло, й думки здерев’яніли, й мрії здерев’яніли. Від наглої втоми підкошувались ноги, й хотілося сісти на лавчину, щоб відпочити, проте інерція недавнього самозвеличення тримала вертикально.
Тоді з хліва долинула музика. Очевидно, почалась ранкова трансляція для породистої корови, аби вона більше дала молока й вищої жирності. Чи то щипком, чи то медіатором добувався ніжний ліричний звук, який раз у раз повторювався. Якийсь віртуоз грав на старовинній грецькій кіфарі. Звуки кіфари, що долинали з хліва, де стояла породиста корова, остаточно вигнали нечисту силу з мого єства. Ноги підкосились у колінах, і я впав рептухом на лавчину. А що замість нечистої сили в душі поселився страх (а що, коли Хома зараз вигулькне з хати із замашним кимаком, щоб утришия гнати самозваного злодія?), я животом ісповз із постаменту. Подерши штани, прожогом кинувся через садок, і гілля яблунь та вишень дряпало обличчя, сікло по щоках. І здавалось, що кожне деревце кричить услід: "Ти ловкач, який і рідного батька продасть, якби знайшов охотника на старе луб’я!" Кожен пеньочок волав: "Такий злодій як увійде в комору, то хоч би гадюка лежала, то зжене та вкраде!" Кожна галузка випоминала: "Це отой шахрай, що зовсім дурний: з чужого воза бере, а на свій кладе!" А я тікав по землі, наче журавель у небі, хоч, може, оті звинувачення яблунівської природи й були мені корисні, мов сліпому дзеркало, чи так потрібні, як собаці п ята нога. Я тікав, щоб не зловили на гарячому, боячись отієї щирої правди, яку хоч засип золотом, затопчи її в болото, а вона все-таки наверх вийде!
РОЗДІЛ СІМДЕСЯТИЙ,
останній і завершальний, у якому автор сідає в автомашину, прощається з благословенною Яблунівкою й по дорозі до Києва міркує про невичерпний творчий геній українського народу
Зубний біль минув, наче рукою зняло, а разом із зубним болем пропали радіобіологічні та телебіологічні мої здібності. Потай сподівався, що повернуться, згадуючи обнадійливі слова районного стоматолога: якби розжився на вставні верхню та нижню щелепу, то міг би приймати телевізійні станції по кількох каналах, а також працював би на ультракоротких хвилях. Коли й де сподоблюсь такого химерного щастя, коли й де матиму таку рахубу?..
Коли востаннє виходив зі знахарчиної хати, почувався так, наче душа моя досі була зодягнена в отой чародійний мальований квітник, а тепер я мушу кожну квіточку зняти з душі, з серця, мушу вирвати їх зі своїх думок, бо ж попроростали в думках глибоко. Попрощався з хатою знахарчиною в той пам’ятний літній день, попрощався з садом, із подвір’ям. Бусол сів біля комина, клацнув дзьобом — і зірвався, далі полетів над деревами, а я дивився на бусла так, наче із птахом теж прощався назавжди, наче він зникав із моєї душі так, як оті мальовані квіти.
Сів у машину, виїхав у вуличку, а потім причинив ворота, що скрипнули жалібно, наче заплакали. Надумавши востаннє проїхатись по Яблунівці, я вів машину повільно, бо до всього хотів приглянутись і все запам’ятати. Назустріч трапилась вантажна машина, в кузові якої золотом світилося зерно пшениці. Яскраві мальви цвіли по обійстях та по узбіччю дороги, і їхні гарячі пелюстки нагадували дівочі щоки. Проїхав коло хати грибка маслючка, сподіваючись, що таки пощастить бодай краєчком ока вгледіти цього видатного характерника колгоспної епохи, проте не помітив ні його, ні рідної жінки Мартохи.
На цегляний постамент під ясеном здерся півень — великий, гребенястий і вогненно-рудий. Чи не отой голосистий будимир, котрий учора перед досвітком озвався полум’яною сурмою, очутивши всіх яблунівських півнів? Либонь, той, що своїм співом прогнав нечисту силу з мого єства, а заодно зсадив із чужого постаменту.
Бач, тепер сам бронзовіє в погорді, бо свійському птахові також кортить повеличатись! Що людина, що птах — одного поля ягоди, мають багато схожих звичок, спільного в норові. І людина, і птах прагнуть самоствердження, прагнуть вічності.
Яблунівський Будинок культури білів у сонячному промінні, неначе велетенський морський лайнер, що приплив із далеких водних просторів і тепер завмер у штилі сільського дозрілого літа. Які грандіозні мистецькі ідеї тут народжувались і вмирали, які шедеври творились і руйнувались у прах, бо їхні руйнування і смерть були вже закладені в основі методу рухомого живопису і рухомого театру. Стане чи не стане в майбутньому цей Будинок культури пантеоном новітнього мистецтва, основоположником якого в такому нелюдському самозреченні намагається стати бородатий одержимець із сатанинським поглядом? Де він тепер? Чи не дає часом слідчому свідчення в справі, яку порушено проти нього? А може, шукає адвокатів, котрі могли б захистити, відстояти його принципи? Трудно сказати, проте можна не сумніватись, що він не здасться, що боротиметься, марно сподіваючись на перемогу.
Цвинтарний сторож дядько Опанас вигулькнув із бічної вулички і, вгледівши мою машину, підніс руку. Дивно, яка мандрівочка пахне йому? Спинившись, я мовив у бічне відчинене віконце:
— Вам куди, дядьку Опанасе?
— Та наче нікуди,— промимрив цвинтарний сторож. Проте дивився так, наче мав якусь потребу.— А ви вже, либонь, їдете з Яблунівки?
— Спішив починати, а тепер спішу кінчати,— відказав я непевно.
— Може, ще коли навідаєтесь?
— Чому б і ні?.. Що має висіти, то не утоне.
— Приїжджайте, чоловіче добрий, у нас тут славно,— чомусь зрадів дядько Опанас.— У нас і хліб, і до хліба. Та й люд водиться всякий. А як умрете й на той світ підете — теж не пропадете!
— Як це так: умру—й не пропаду?—отетерів я від почутого.
— А так! Я вам славне місце підберу на яблунівському цвинтарі!
— Он як,— посмутнів я душею, поглядом і обличчям.
— Серед кращих небіжчиків лежатимете, чуєте?
— Чую, чую...
— Бо так ви мені до вподоби припали! — зізнався в добрих почуттях до мене дядько Опанас.— Коли хочете — й калину посаджу вам у головах.
— Спасибі за калину...
— А ще якби радіо провели в кожну могилку, чуєте, то й зовсім було б не злецько. Ви які передачі любите слухати?
— Більше про футбол, про київське "Динамо"...
— Так що приїжджайте! В нас тепер скрізь культура, а буде ще ліпше. Я свою роботу люблю, бо кожен має любити свою роботу, правда? А я — з майстрів свого діла, чоловіче добрий! І я колись помру, то менше лиха знатиму, й мені в головах хтось калину посадить. І прощальне слово скажуть: рив, доки жив, а по смерті його зарили.
Цупкий дебеляка, наче виточений зі столітнього дуба, цвинтарний сторож палахкотів полум’ям смоляних очей, радий, що може потішити людину, здатен пообіцяти піклуватись по смерті...
Попрощавшись із дядьком Опанасом, рушив. Правлячи машиною, захоплено міркував про творчий геній цвинтарного сторожа, котрому, либонь, так і не вдасться реалізуватись та розквітнути. На околиці звернув ліворуч, до ставів на луги, де мене було зловлено колись на шовковий аркан, котрий і досі зберігається в багажнику автомобіля.
Поминувши луг, обернувся — Яблунівка віддалялась до обрію, наче в небуття відсувалась. На прощання я всміхнувся їй, наче рідній, і в грудях затремтів холодний біль...
Хліб у полях уже скосили, стерня де біліла вапнякової барви гострими трубками, а де й золотіла мініатюрними сурмочками — цілі оркестри простирались при самій землі, оркестри тихі, мовчазні. Вимолочена солома пухнатіла кучугурами снігу, поміж яких довгою вервечкою дибцяли гуси, несучи повні вола й сонно покивуючи дзьобатими головами... Курний путівець вивів до траси, тут я звернув ліворуч, і машина моя "Волга", наче космічний апарат, легко полинула в космічному просторі погожого літа, що ось засміялось нескошеною гречкою, спалахнуло випаленою рудою глиною достиглої кукурудзи, тьмяно зблиснуло лавою соняшників, далі заблищало важкою листатою зеленню цукрових і кормових буряків.
Меланхолійний лад душі навівав мінорний настрій, і здавалось, що не тільки це лагідне літо відпливає в небуття і його не можна втримати, а й зникає в небуття щось значно суттєвіше в мені самому: в почуттях і думаннях, у мріях і сподіваннях...
А Яблунівка насправді цього літа склала дивовижний зміст мого життя чи привиділася?..
Село Чудви постало вздовж траси виразною в усіх своїх подробицях явиною, і ця явина невмолимо відпливала назад, бо машина котилась і котилась у неоглядному космосі літа, Чудви видимо обертались на ілюзію, на спомин, на прекрасне марення.
Проминувши поля за Чудвами, я в’їхав у Сухолужжя. Збавивши хід автомобіля, роззирався по боках, намагаючись вгадати, де ж тут міститься сільська бібліотека. Адже тоді, коли Соломія навідувалась до знахарчиної хати, щоб, за наказом начальника районної міліції самого Венеційського, попросити в мене вибачення, вона запрошувала до себе в бібліотеку в Сухолужжі. Мовляв, дасть почитати поза чергою роман "Позичений чоловік"! Я всміхнувся при цьому спомині. Дивно, та й годі... Ось чому на душі так, наче ті наші зустрічі, розмови, драматичний пафос її почуттів — щирі й справжні, а не вигадані в ім’я концепцій рухомого театру? Чому на душі так, наче я міг прожити зовсім інше життя, саме таке, яке задумав затятий одержимець, основоположник химерного нового псевдомистецтва?
Здавалось, варто ось зараз відшукати Соломію в Сухолужжі — і це сподіване непрожите життя, яке завжди видається кращим за суще, стане явиною... Я вже мало не зупинив машину, щоб у зустрічного школярика з книжками під пахвою розпитати про бібліотеку. Та вчасно переборов химерне бажання — переборов, неначе сам у пригорщах стиснув своє серце, відчувши глухий, ниючий біль. Машина покотилася через Сухолужжя, й село тікало від мене, западаючи в небуття так, як іще недавно втекла знахарчина хата, Яблунівка, луги яблунівські й поля.
Промайнули Малі Дубові Гряди, розсівшись на горбах, що нагадували рубану віршовану драбинку поета Володимира Маяковського...
Майнула Липівка, наче святкова полив’яна таріль, де майстерною рукою намальовано кожне обійстя й кожну вуличку, садки, ставки, постаті людські...
Кривошиї, вигнувшись біля підніжжя горбів, нагадували старий кінський хомут.
На околиці Гончарів якийсь чоловік підніс догори руку, голосуючи. Я вже мало не зупинив машину, та в останню мить приглянувся пильніше — і впізнав бойового побратима Дмитра Волосюка! Груди його зліва і справа блищали від безлічі орденів та медалей, від нагородних колодочок. Очевидно, всі ці бойові відзнаки він випросив у тих, хто домігся їх ціною своєї крові, хоробрістю, мужністю, мало не наклавши головою. Або ж повіддавали йому якщо не вдови, то діти чи внуки тих фронтовиків, що повмирали геть по війні — від давніх ран, від колишніх травм, від контузій. Дмитро Волосюк стояв на околиці Гончарів у сяйві чужих нагород, які й на його грудях не втратили свого блиску, й нагадував новітнього витязя.
Трудно сказати, чому я не зупинив машину, а проїхав мимо. Чи не тому, що пошкодував Дмитра Волосюка? Адже йому не вдасться обманути мене, адже я знаю про нього якщо не все, то принаймні все.
Майнуло Велике Вербче, далі Білоконі...
Літні села я сприймав як безмежну книгу рідної землі і рідного народу. Кожне село — наче окремий і неповторний розділ. Такий, як Яблунівка з велемудрим і велехитрим грибком маслючком, із роботою на полях і на фермах, із новими та старими обрядами і звичаями, з народженнями людськими й смертями, з пригодами химерними й непорозуміннями ще химернішими, з піснями, з лукавим сміхом та зі словом — дотепним і розумним, веселкової барвистості і небесної незмірної глибини! І якщо розділ цієї книги, пойменований Яблунівкою, такий казково багатий і невичерпний, то яка ж казково багата й невичерпна вся книга, в котрій незчисленна кількість розділів і ще незчисленніша кількість сторінок. Ось щойно я тільки проскочив через кілька таких сторінок, пролетів на машині через Білоконі, Велике Вербче, Гончарі, Кривошиї, Липівку, Малі Дубові Гряди...
Коли й кому до снаги прочитати всі ці сторінки поспіль, щоб відкрився могутній зміст усієї книги, щоб явився дух її у своєму вічному поступуванні вперед, у майбутнє? Хто той богатир і велет? Очевидно, цей богатир і велет — сам народ наш.