І як у цьому велемовному панегірику, рівного якому ніде не знайти, та й не згадати слів-дурносміхів, котрі ще нам ой як знадобляться! Це слова, в яких завжди рот розтягнутий до вух, вони регочуться, коли й не хочеться, вона аж за боки беруться і животи в них од сміху трясуться. А ще треба згадати слова-джигуни й слова-гульвіси, які так і норовлять вигулькнути з конопель та вскочити в гречку, норовлять берега пуститись, вони — мов оті лелеки, що літають далеко, вони — мов оті коні, що вночі блукають і в стайні не ночують. Не обійдеш чи то хвалебним, чи то ганьбливим словом і ті наші слова, які хміль п'ють, хмелем дихають і хмелем співають, які в хмелю ладні й голови погубити. П’яні слова розминаються з розумом, п’яні слова попідтинню вештаються, у п’яних слів і очі сині, і спина в глині. Слово напідпитку не придатне до вжитку, для нього празник — Іван Бражник, для нього рідна хата — Неминайбуфет, а найдорожчий товариш — Непролийкрапля. Душа в п’яного слова міри не знає,— надудлиться, а потім качається, душа п’яного слова гуляє в тілі, бо сорочку воші з’їли. П’яне слово п’є не наживо, а на смерть, чорно п’є, наче оселедців обжерлось, п’є горілку, вино та пиво, наче в лазні на піч ллє. Погляньте ж ви на те слово-наливайло, на те слово-випивайло, що на колгоспних зборах горлопанить, що на трибуну здирається, що в сім’ї з дітей збиткується, й скажіть йому: а смоли б ти напилось! А смоли б ти напилось, бо вже пропило обличчя своє — маєш тепер мармизу, бо пропило очі свої — маєш тепер болото, бо пропило совість свою — маєш тепер дим голубий вівсяний. П’яне слово з таким самим п’яндигою водиться, бо ворон ворона не клює і циган цигана на шкапі не обдурить. І хоч кажуть, що язик не помело й слова не полова, а все-таки п’яні слова і є отією половою від нетверезого помела.
Хай славляться серед народу слова-скарби, які вміщають замисли й розмисли, які подеколи бувають зрідні не так дурному приятелеві, як розумному ворогові, може. Хай славляться поміж люду слова-одчайдухи, що мають волю й силу, що мають відвагу та щастя, що виграють або програють. Хай славляться невмирущі слова-шаблі, слова-запорожці, які не бояться ні тучі, ні грому, які журби не знають, а з біди не заплачуть. Шана й доземний поклін словам-богоборцям, які вродились і не хрестились, які до церкви не ходили й не ходять і дзвонів не слухають, які за святим ділом та чортовими ногами не ганяються. Незалежні й горді ці слова-богоборці, вони не стануть інколи запалювати свічку й чортові, не ждуть хліба від святих, не мерзнуть у пеклі, бо там тепліше, ніж у раю. А побратимами слів-богоборців є слова-добротворці, які ніколи не помирають, хоч, може, інколи так тяжко добра дочекатись, як із каменя, та ще братами їхніми є слова-правдо— люби, які за праве діло стоять сміло, які в морі не тонуть і в огні не горять. Слова-правдолюби ніколи не переведуться, завжди їх мало буде, завжди на них чи недорід чи неврожай. І хай ці слова подеколи ходять у постолах, і хай цими словами хтось торгує, сподіваючись на бариші, і хай подеколи їх позички з’їдають та іржа точить, і хай вони вряди-годи з дороги звихнуться, і хай декому боком вилазять, і хай інколи бувають гірші брехні, і хай вони часто по правді вмирають,— та все ж таки це слова-правдолюби, найпомітніші поміж усіх інших, найдорожчі.
Цей захоплений панегірик словам складаючи, автор, однак, не збирається відмовитись бодай від однісінького, бо немає слів-сиріт, а є слова — рідні діти. А мова — це велика та дружна сім’я, де всі свої, де для батька й матері всі однаково серцю любі. Отож, малюючи Яблунівку, автор і надалі вдаватиметься до помочі всього словесного воїнства, й надалі грітиме свою душу теплом розмаїтої, наче весняний степ, рідної мови. Бо якщо Яблунівка вже спородила таку мову багату й щедру, то майбутнє безсмертя Яблунівки таки в безсмерті цієї мови, в її нев’янучій енергії та ще в одвічному самооновленні!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ,
у якому розповідається про четверик старовинних позолочених коней, що стоять коло собору святого Марка у Венеції, а мали начебто стояти у Яблунівці коло хати старшого куди пошлють
Японський інститут по вивченню громадської думки з допомогою численних тестів з’ясував, що найпопулярнішою особою травня місяця серед аборигенів острова Хоккайдо, ескімосів Аляски та алеутів Алеутських островів виявився знову, як і в попередні місяці, яблунівський колгоспник Хома Прищепа. Серед цих народностей своєю популярністю з Хомою Прищепою могли б посперечатися, здається, американський президент Джіммі Картер і вокальний ансамбль "АББА", та, на жаль, японський інститут по вивченню громадської думки не вивчав рівня їхньої популярності ні на Хоккайдо, ні на Алясці, ні на Алеутах.
Може, не варто було б зупинятись на цьому курйозі, який, однак, швидше виглядає закономірністю, коли б інший курйоз, пов’язаний із першим, не набрав міжнародного розголосу. Річ у тому, що мер міста Венеції — знаменитого італійського міста, котре, як відомо, розташоване на знаменитих венеційських каналах і на знаменитій лагуні,— та й не надумав зробити скромний презент.
Авжеж, довідавшись про виняткову популярність Хоми Прищепи і намагаючись привернути увагу до своєї особи та до Венеції, до якої стало приїжджати менше туристів, він надумав подарувати яблунівському колгоспнику золотих коней, що охороняють головний вхід до собору святого Марка в місті. Скликавши прес-конференцію, мер оповістив усіх про свій намір, і вже наступного ранку цю новину знали у Яблунівці. Знову ж таки, з італійської "Мессаджеро" чи то з французької "Оррор", що потрапляють на районний ярмарок, де наші молодиці загортають у них сир і курячі потрухи.
Старовинні золоті коні, які не одне століття прикрашають собор святого Марка, в подарунок Хомі! Що ж виходить? Виходить, Хома, який зовсім не є святим, а просто старшим куди пошлють у колгоспі "Барвінок", який навряд чи й хреститись уміє по-православному, та й святіший за католицького святого! Листоноша Федір Горбатюк, який любив підпустити Хомі шпильку чи підкласти свиню, бігав по селу й галасував, що є достойніші. Розуміючи, що йому важко тягатися з самим Хомою, щоб претендувати на золотих коней у подарунок, листоноша навіть називав такого достойника — форварда київського "Динамо", володаря "Золотого м’яча" Олега Блохіна. Розносячи по хатах газети й журнали, листоноша бубонів і бубонів: "О, не догадались віддати золотих коней Блохіну!"
Найпалкіше, звісно, цю новину обговорювало яблунівське жіноцтво у яблунівській лавці. Купуючи сіль чи сірники, перкаль чи м’ятні цукерки-подушечки, вони чесали язики, як ото чешуть повісмо клоччя.
— Ганько, а то часом не ті коні, які ще в Древньому Римі стояли біля тріумфальної арки?
— Хороба їх знає, ті чи не ті, Фросько. В Римі тих коней золотих табуни водяться, хіба вгадаєш.
— А мій Федір каже, що таки ті. Начебто вони колись стояли і в Константинополі на іподромі.
— Раз Федір каже, то знає, бо він в Австрії воював, там і лівої руки позбувся, неборака.
— А ще Федір каже, що тих коней колись Наполеон возив собі до Парижа.
— Ганько, за якого Наполеона ти говориш? За того, що бито його під Москвою?
— Аякже, за того. В Парижі стояли коні коло палацу Тюїльрі, а потім на майдані Карусель, де у французів своя
Тріумфальна арка. Так що, Фросько, обскакали коники весь білий світ.
— Обскакали, Ганько, весь світ, але раз не бачили Яблунівки, то нічого не бачили.
— Стоятимуть тепер у Яблунівці коло хати Хоми Прищепи. Либонь, на воротях поставить, еге?
— На воротях, кажеш? А може, коло свого постаменту під ясеном, щоб самому сидіти серед коней?
— А правду кажуть, що коні тільки згори позолочені, а всередині бронзові?
— Де ти таку вутку зловила?
— Од Вівді Оберемок чула, а Вівдя не стане брехати.
— Мені зовсім інше плескали! Наче коні з чистісінької міді, всі четверо.
— Аж четверо? Та це ж табун! Добре, що годувати не треба, а то ж, либонь, якщо вони золоті і бронзові, то мають їсти якусь пашу бронзову чи золоту. І пити пійло бронзове чи позолочене.
— Де ж їм такого пійла в Яблунівці набрати?
— Мене питаєш! Піди спитай у Хоми чи в Мартохи, раз їм тих коней кортить. Але якось викрутяться. Правління колгоспу трохи пособить із бронзовим сіном, комбікормів позолочених розстараються. Стільки століть стояли ті коні — і в Константинополі, і в Парижі, і в Римі — й не пропали від голоду, то в Яблунівці тим більше не пропадуть, Хома краще доглядатиме їх, ніж доглядав імператор Наполеон.
— Може, й справді краще, бо який із того Наполеона був конюх? А з Хоми — справний конюх, він уже коло тих золотих коників ходитиме і вдень, і вночі. Та й Мартоха доглядатиме...
Так гомоніла Яблунівка про золотих коней, обіцяних мером італійського міста Венеція у подарунок Хомі Прищепі, визнаному найпопулярнішою особою на Хоккайдо, Алясці й Алеутських островах. Усе, як бачимо, складалось якнайкраще, й сам Хома не заперечував проти такого подарунка. Ходив по Яблунівці чепурний, як горщик із квашею, і такий хороший, як свиня в порошу, бо, мабуть, нарадуватись не міг. Але якби ж ви знали, що з Мартохою стало коїтись! Так змарніла на виду й попоганшала, наче їй на обличчі горох молотила чортова дюжина чортів у чортову дюжину ціпів.
І мовчала, наче рот їй замкнено на замок, на шлямбон і на прогонич. Але де ж це бачено, щоб язик Мартошин
(Продовження на наступній сторінці)