— Я ж неписьменний, неписьменний,— шепотів зі спотвореним обличчям.
— Неписьменний, а писав.
— Може, то Роман? У тебе ж пам’яті нема.
— Не було, та вже є.
—і Кажи, що Роман, його нема з фронту, загинув, як герой...
— Еге ж, герой... А ти дитячою ручкою писав і сміявся, що то маленький Грицько пише своєю ручкою, що то маленький Грицько не хоче колгоспів і Радянської влади, мовляв, яке дрібне тіло, а яке велике розумом.
У грудях Македонових клекотіло, у горлі хлюпало.
— А Роман твій послав мене в комору по горілку та сало, я й утекла. А як у полі глянула на ліс, то хата горіла, отакенний вогонь стояв!..
— Та я тебе за брехню!.. Згною!.. Задушу!..
— Не було пам’яті, а тепер згадала, тепер є пам’ять.
— Згною!.. Задушу!..
—і Е-е, тепер уже не згноїш і не задушиш, Македоне, то якби тоді, авжеж. А то повпивалися так, що забулися мене зі світу звести.
— Бо завжди німа!.. Німа та й німа!..
— А кажеш, що не здибалися ніколи.— Лукія взяла за рипицю мішок із пашею для кролів, закинула на плечі.— Скільки ходжу по Заливанщині, стільки тебе й здибаю. І тоді теж, на хуторі Зозулька.
Сухі пекучі сльози стояли в її очах.
— Ось тепер і порішу!
Македон Хрущ почовгав до шопи по залізний багор, чи по сокиру-колун, чи по лом. Ногами гупав, аж кім’яхи землі бризкали з-під черевиків. А вона й не дивилася йому вслід. А вона з мішечком на плечах почовгала собі вулицею до близької дороги і, здається, не чула, як той біля шопи харчав здушеним криком, як у люті гатив залізним багром по шопі, аж поки в очманілому безсиллі припав тремтячим тілом до перехнябленої стіни й трусився біля неї, б’ючись лобом у сухі дилюки.
"Ні, я цього не чув, я цього не бачив!"
Марко Субота боявся ворухнутися у бузині, яка надійно ховала його щупленьку, згорблену постать. Хоч і надійно ховала, та все ж таки Маркові подеколи здавалося, що в бузині його видно, мов на долоні, й він лякливо озирався вп’яте і вдесяте, пересвідчуючись у своїх марних страхах.
Ото нечиста сила підказала йому сьогодні збиратися на риболовлю до ставу, ото нечиста сила саме в цю пору випхала його з хати, ото нечиста сила послала його копати черв’яки саме сюди, під сусідську бузину.
Зозла хотів пожбурити бляшанку з черв’яками, але останньої хвилі злякався: а як забряжчить, а як почують?
Голоси шваркотіли зовсім близько, і Марко Субота боявся тих голосів, наче вони мали здатність не тільки звучати й літати, а навіть бачити, авжеж, навіть бачити його скоцюрбленого, з бляшанкою черв’яків отут, у бузині. І чим довше кульчився в кущах, тим більше усвідомлював, що вже так просто не зведеться, що так легко не вийде з бузини, в якій мимоволі мусив ховатись.
"Ні, я цього не чув, я цього не бачив!"
Через город поміж картоплі надбіг його рудий цуцик, почав лащитися, запобігливо крутячи хвостом, і в Марка Суботи аж душа вступила в п’яти, аби цуцик не загавкав та не виказав його сховку. Він кілька разів так вишкірився на цуцика, що, здається, сама смерть злякалася б, але цуцик усе лащився, аж поки таки здогадався чкурнути геть.
Зрештою, порозходилися голоси — і Македонів голос, і Лукіїн голос.
А Марко Субота все ще сидів у кущах, вбираючи голову в плечі. Краще б він і справді не чув і не бачив. Усякі поголоски доводилося чути про Македона та його брата Романа, з часом поголосок усе меншало та меншало. Після окупації Романа Хруща призвано до армії, його вбило десь у Польщі, прийшло й повідомлення, що загинув смертю хоробрих, а на гранітній стелі їхнього заливанщинецького меморіального комплексу поміж інших імен загиблих на фронтах односельців значиться і його ім’я — Роман Тодосійович Хрущ. І ніхто не сумнівався, що загинув, бо таки загинув, а поголоски й залишилися поголосками, бо не знайшлося свідків, аби щось там засвідчили проти нього. І проти Македона також ніхто не засвідчив. Після окупації забрано до армії, воював, має поранення та нагороди і хоч, може, Берлін не штурмував, але війну пройшов до кінця. Міг і Македон накласти головою на фронті, і його ім’я могло б значитися поміж інших імен на гранітній стелі їхнього заливанщинецького меморіального комплексу. Але пощастило. Пощастило поміж небагатьох інших односельців, котрі повернулися з війни.
Аж ось які вони, брати Хрущі!
Аж ось який він, сусід Македон!
Ноги в Марка Суботи затекли так, що ледве звівся в бузині, сторожко роззираючись на всі боки. Може, хтось його запримітив тут, у кущах? Господи, зараз нічого не хоче, тільки б йому благополучно дістатися до хати через город.
Вигулькнув із бузини — й подався по густій картоплі.
А як насмілився повести оком на сусідове обійстя — умить занедужав душею! Македон стояв біля шопи з залізним багром у руках. А що не в змозі був трощити шопу, то тримався за багор: здавалося, відпустить — і впаде.
Так берігся халепи, а вскочив.
— Ма-а-арку! — долинуло.
Спершу хотів удати, що не почув, але слухняна шия сама повернула голову до Македона.
— А підійди-но ближче...
Мусив через межу йти на чуже обійстя.
— Чого це ти з червами носишся в таку спеку? Бач, вони в тебе з бляшанки падають на землю... На риболовлю зібрався? А теперки є риболовля?
Розмовляв сам із собою, бо Марко Субота мовчав, наче заціпило йому, ох і боячись колючих, мережаних кривавими прожилками Македонових очей. Насмілився глянути на жилаві руки, які держали багор,— і раптом ці руки йому видалися червоними, аж наче з них капало, і вдарили в свідомість Лукіїні слова, як то він писав ручкою відрубаною Грицьковою, по стіні писав дитячою кров’ю.
— Шопу надумав поваляти, поки сама не завалилася, а тут серце схопило, що й ногою не годен ступити... А ти чого якийсь зелений? Сам на себе не схожий.
— Тут позеленієш,— спромігся той на слово.
— То поможи мені до хати дійти.
.— А як помогти?
— Як люди помагають одне одному? Так і ми... Ох, серце... Ну, підставляй плече!
Він відпустив багор, який глухо впав на землю, й поклав руку на плече сусідові, далі поклав і другу руку. Марко Субота похитнувся.
— Ну, чого ти хилишся? Веди.
—• Хилюся, бо ти важкий та здоровий, спробуй не похилися.
— Де те здоров’я, самі немочі.
Македон справді важко дихав, і з ніздрів також рвалися посвисти. Заточившись, він обвис на спині в Марка Суботи, й той нараз відчув обривисту, мертву вагу вгодованого дебелого тіла.
— Та не души ти,— прошипів.
Чужі руки, які лежали в нього на плечах, відсвічували йому кривавим сяйвом, це були руки ката і вбивці. Маркові Суботі здавалося, що ці руки ось-ось обценьками зійдуться в нього на горлі, й тоді йому вже достеменно не порятуватись, а впасти бездиханним на чужому обійсті. Здавалося б, він повинен був негайно скинути з себе ці руки вбивці й ката, аби самому порятуватися від смерті, але Марко Субота, зціпивши зуби, сопучи, волік на собі важкий, обривистий лантух ворожого, ненависного тіла.
— Ну, от,— зітхаючи, бубонів Македон Хрущ.— По-християнському... по-добросусідсіькому... Сьогодні ти мені поміг, а завтра я тобі допоможу.
Марко втягнув сусіда в сіни, з сіней — до хати.
' — Клади на ліжко.
Македон розлігся в ліжку на подушку, віддихувався, водячи набряклими, вибалушеними очима по стелі.
— Подай води,—наказав.
Ненавидячи його всім єством, подав кухоль води, а що сусід сам не міг узяти кухоль у руки й пити, Марко Субота крапля по краплі цідив йому воду в рот, у якому хижо ворушився малиново-червоний язик.
— Як подумаю,— відкинувшись на подушку, мовив Македон,.— то ми з тобою завжди й жили душа в душу, правда?
Стоячи біля ліжка, Марко Субота важко, затято мовчав.
— Чого ти язика проковтнув?
Марко Субота лиш ніздрі кирпатого носа роздимав.
—1 Та що з тобою? — захрипів неслухняним голосом сусід, повертаючись обличчям на подушці.— Чи я неправду сказав? Чи скривдив тебе чимось? Правда ж, душа в душу...
И злякавшись його похмурого голосу, який линув наче з погреба, відказав нарешті:
— Авжеж, душа в душу.
— То й добре,— злагіднів Македон.— Іди.
В Марка Суботи споночіла сила в ногах, і він стояв хлющем-мрякою.
— Ну, чого вріс у підлогу? Йди, сам перепочину. Ще не думаю богу душу віддавати.
И не посмівши ослухатися, Марко Субота почовгав із сусідової хати, сутулячись плечима, горблячись спиною... Господи, й де поділася ота бляшанка з накопаними для риболовлі черв’яками, адже весь час була в його руці, де ж поділася?.. Вже вийшовши за поріг, уже йдучи обійстям, шукав очима бляшанку, наче найбільшу свою втрату, але знайти не міг, мовби її нечиста сила злизала.
— Заспокойся, Степане Андрійовичу, головне для тебе — це спокій.
— Авжеж, Наталю, спокій — насамперед, але де ж ти його візьмеш, коли нема.
— Навіюй собі гарні спогади. Молодість із плином часу завжди здається назавжди втраченою святинею, отож навіюй собі спогади з молодості.
— І спогади навіюю...
(Продовження на наступній сторінці)