Молоді за столом сміялися, всі родичі та гості реготали.
Марко Субота відтягнув мікрофон від бабиних уст:
— Ото звідси співай, бабо.
— Хоть я невеличка, ну таки я люба,— заспівала-зашепотіла вона,— витесала мене мати з зеленого дуба.
І голос її раптом так чітко, так виразно, з таким болем пролунав посеред п’яного весілля, що мало не всі повмовкали, слухаючи, дивлячись на стару бабу, яка вийшла на посміховисько, а таки спромоглася на спів доладний, хоч і старечий.
— Витесала, витесала да ще й змалювала, дала міні щастя й долю, щоб я панувала...
— Браво! — закричав Марко Субота, похитуючись.
Оркестранти глумливо кривилися.
— Що це за пісня? — чулося за столами.— Де баба доп’яла цю пісню?
— Дивіться, безголоса, а заспівала.
— Скільки ж це Лукія німувала, поки озвалася?
— Чудо, та ,й годі! Чудо в Заливанщині.
— Ось вона ще щось утне, ми тільки вуха розвішаємо.
— Співає, наче з могили.
— Еге ж, могила заспівала...
Наталя Семенівна за ворітьми зупинилася, озирнувшись на обійстя. Хлопчина в інвалідній колясці дивився їй услід сяйливими чорними очима, в яких застигло німе запитання. Жаль ворухнувся в її серці — опекло свідомість. Мабуть, жаль ворухнувся тому, що вона бачила юного Степана, скореного недугою, начебто самого Степана Андрійовича бачила — й не могла змиритися, що він у такому стані.
Він завжди жив подвійним життям — і ніколи не зізнавався в цьому. Жодним словом, жодним натяком ніколи не видав себе. Ніколи ні в кого не закохувався, а до чужих чоловічих захоплень ставився не те що скептично, а зневажливо. Сам про себе казав: "Я в цьому ділі — залізний Фелікс".
Отакий от залізний Фелікс?!
Наталя Семенівна стояла біля воріт і дивилася на юного Степана, а юний Степан із інвалідної коляски пильно дивився на незнайому жінку. їй раптом захотілося повернутися до дитини, щоб розмовляти, розпитувати, слухати глухуватий грудний голос. І чекати на повернення з колгоспу його матері" хоч і не уявляла їхньої зустрічі. А ще бодай трохи довідатися про Грицька, якого забрано до армії. Який той Грицько, що пише? Мабуть, він також схожий на свого батька.
І ще гостріший жаль ворухнувся в її грудях. І сама б до пуття не сказала, звідки той жаль ятристий, по чому?
Авжеж, хлопчина розповість матері про її відвідини" й мати здогадається, хто саме приїжджав. Зрозуміє, що таємниця другої сім’ї — не така вже таємниця. І, звичайно, сповістить Степана Андрійовича, знайде його в лікарні, довідається про недугу.
Сіла в машину й поїхала через Польову Лисіївку.
И навіщо сюди приїжджала? На краще чи на гірше? Авжеж, на гірше. Легше їй не стало від того, що довідалася й що побачила. Так само легше не стане й Степанові Андрійовичу, коли він довідається про цю поїздку. І не стане легше Хрущисі, і її дітям — і в інвалідній колясці, і в армії. Нікому. Дивовижне зачароване коло, з якого нікому не вирватися.
Машина поминула село й котилася поміж плантацій цукрових буряків.
Авжеж, краще б вона була в невіданні. И чого Степан Андрійович так перелякався за своє серце, що перед лицем вигаданої смерті надумав зізнатися, аби вона довідалася не від когось, а від нього? Аби для неї не стало несподіванкою, що значну частину своїх грошових заощаджень він залишає для синів? Що він хоче, аби по його смерті синів було записано на його ім’я та прізвище? Що він хоче, аби в їхнього Вадима, якого взяли з притулку, бо не мали своїх дітей, появилося два брати — Грицько та Степан? И де тільки взялася недуга! Ніколи не скаржився на серце, а тут... І чому, з якої причини? Та не було ж ніякої причини. Ото почув, що мати Лукія заговорила, що до неї повернулася мова, кинувся їхати до матері — і звалився в машині. Можна сказати, що причина є — несподівана радість, несподіване потрясіння, бо до завжди німої матері повернувся дар мови, заговорила.
І цю приголомшливу звістку приніс не хтось, а вона, Наталя Семенівна! Виходить, слід було втаїти новину? Господи, які нісенітниці лізуть у голову! Виходить, краще б до Лукії ніколи не поверталася мова, аби зоставалася німа, з втраченою пам’яттю? Господи, й верзеться їй усяка несосвітенна всячина!
А може, його передчуття — не оманливе?
І саме от цієї пори...
Наталя Семенівна знала, що Польова Лисіївка не так близько від райцентру, бо зараз вона має квапитися туди й тільки туди. Стрілка спідометра гойднулася різко вправо, дорога рвонулася з-під коліс машини. Швидше, швидше! Чому водії зустрічних автомобілів здивовано поглядають на неї? Авжеж, не дівчисько жене машину, а зріла жінка, то в зрілої жінки не може бути пристрастей і темпераменту?
В райцентрі вона зупинила машину біля поштамту. Зайшла до приміщення, помахуючи розпечатаним конвертом. Либонь, мала такий вигляд, що на неї не можна було не звернути уваги, й службовці на своїх місцях таки відірвалися від справ, дружно втупившись у Наталю Семенівну. Побачивши клей, вона синтетичним квачиком заклеїла конверт — і раптом погляд у погляд зустрілася з молодою дівчиною-шатенкою, яка тут приймала кореспонденцію.
— У вас рекомендований лист? — запобігливо озвалася дівчина-шатенка.
— Що? — не втямила Наталя Семенівна.
— Хочете відправити свій лист рекомендованим?
— Який лист? — не могла зрозуміти.— Куди відправити?
Тепер усі на неї дивилися, як на причинну.
І тільки на виході з поштамту Наталя Семенівна зрозуміла, чому так до неї тут поставилися, що мали на увазі.
Лист вона заховала до шкіряної сумочки.
Їдучи до лікарні, зменшила швидкість до середньої, бо в містечку не розженешся. Машину зупинила під тополями, які росли біля палати Степана Андрійовича. Обережно причинивши дверцята, прикипіла поглядом до вікна на другому поверсі, марно сподіваючись побачити його обличчя. їй украй гостро захотілося знати, як виглядає сама цієї хвилини, тому нервово дістала дзеркальце, зазирнула.
На неї з дзеркала глянули великі й сумні очі незнайомої жінки, намагалася в цих очах визнати свої — і не могла, бо такими чужими здалися. Вона й сама стривожилася такими очима, а від Степана Андрійовича хіба заховаєш їхній вираз? Може, не йти? Але ж його передчуття, його передчуття! Сховавши дзеркальце, знову глянула на вікно на другому поверсі — й вирішила таки йти, бо як же не йти.
"Що я йому скажу?"
Назустріч їй по коридору м’яко ступала головний лікар у супроводі двох медсестер. Наталя Семенівна відчула гостре хвилювання, несподівано злякавшись цієї зустрічі, боячись будь-якого слова, яке зараз могла почути.
— Що з вами? — запитала головний лікар, зупиняючись.
У Наталі Семенівни відняло мову.
— Куди ви йдете? Адже ви сьогодні вже були у нас.
І Наталя Семенівна відчула, що заспокоюється.
— Я хочу віддати листа Степанові Андрійовичу.
— Він спить.
— Спить? — розгубилася.— Бачте, лист важливий. Я лише загляну до палати — й тихенько покладу лист на тумбочці.
— Ну, що ж...
Намагаючись не дихати, Наталя Семенівна відчинила двері до палати.
Степан Андрійович спав горілиць, рівно дихаючи.
Похапцем дістала кулькову ручку й написала на конверті: "Читати не хочу, а щоб не було ніякої спокуси, то повертаю. Більше оптимізму!" Поклавши конверт на тумбочці біля ліжка, знову подивилася на сонного Степана Андрійовича — й скрадливо ступила за двері. І вже тут, за дверима палати, затулила обличчя долонею, але сльози бризнули й крізь пальці, потекли по щоках...
Оркестр іще відпочивав, дух переводив, та й слід було берегти завзяття і силу на вечір, коли весільчани добряче підіп’ють, коли почнуться справжні шпаркі танці, коли весілля мало не все пуститься в танець-вихор, у танець-колотнечу, у танець-безумство, отоді вже забуяють пристрасті, навіть кров гаряча й невинна може пролитися.
Баба Лукія обернулася до Марка Суботи, який витягнув її на людське посміховисько, хотіла віддати їжакувату балабушку мікрофона, але той не взяв, укотре припрошуючи:
— Е-е, бабо, ти ж іще молодих не привітала. Пісню славну заспівала, спасибі, але ти ж їм і словами побажай добра-здоров’я. Хай упевняться, що мова до тебе повернулася.
— Підійду й скажу їм зблизька.
— Е-е, ніхто не почує, давай голосно. Які вони славні, скажи. Які в них батьки славні, скажи. І які їхні діди-баби славні, скажи. Хай і їхнє коліно буде не гірше, ніж ті коліна. Одне слово, аби на великому дереві росла гілка в гілку.
Лукія поглянула на молодих — і саме злетіло з уст:
— Як місяць і сонечко сяють!
Голос її розкотився над обійстям, наче то був і не бабин голос. Гамору поменшало, бо не часто побачиш і почуєш отаке.
— Будьте щасливі, як ваші батьки та матері. І нехай ваші дітки вдадуться такі, як ваші батьки та матері, аби не було переводу вашому роду.
— Давай, бабо, катай!
— Хай ваше дерево росте й зеленіє, аби не було трухлявого дупла, аби не сохло.
— Ото розбалакалася!
— А молодий уже так удався в свого діда, що мені все тут перевернулося, як побачила.
— Авжеж, затремтіли жижки, як у сімнадцятки!
Марко Субота докидав слово по слову, та його ніхто й не чув, адже не в мікрофон говорив, а бабу слухали все пильніше, пригасаючи п'яними розбурханими голосами.
(Продовження на наступній сторінці)