Історичні джерела свідчать. 1555 року прийнято "Приговор о разбойном деле". Це щось схоже на указ Президента Росії Б. Єльцина про боротьбу з організованою злочинністю й корупцією, і схоже на ще один — Президента України А. Кучми про таку саму боротьбу, з такими самими злочинністю й корупцією. (Повірте, це абсолютно мимовільна трансісторична аналогія-тріада: Іван Васильович — Борис Миколайович — Леонід Данилович). Чи в XVI столітті діяв закон Івана Васильовича про боротьбу з тодішньою організованою злочинністю й корупцією? Еге ж, діяв так, як тепер діють укази Бориса Миколайовича та Леоніда Даниловича. Так звані губні старости відмовилися навіть цілувати хрест, щоб присягнути на вірність закону і приступити до діла. За демонстративну бездіяльність їх саджали до в'язниць. Здавалося, після ув'язнення їх годилося б гнати втришия з губних старост, проте ж не гнали, — вони й далі повинні були боротися з розбійниками, — й боролися. Чи не знайома картина? Чи й не такі самі сьогочасні наші "губні старости", ото хіба що їх за їхню бездіяльність до в'язниць не саджають... Та й не посадять вони самі себе до в'язниць... Та й не хоче система сама себе зловити за загребущу руку, бо та загребуща рука і є система.
Хоча, звичайно, за Івана IV дещо робилося: вішали без суду й слідства просто лише з підозри у розбійництві, а іншого тюремного ув'язнення не знали — тільки дожиттєве. У Новгород повернуто дві ікони в срібних окладах, пограбовані під час жахливого погрому. Повернення двох ікон супроводжувалося урочистим церемоніалом, ці ікони зустрічало все духовенство на чолі з архієпископом Леонідом. Зате все інше незчисленне культове начиння, всі інші пограбовані скарби зосталися і в царя, і в Москві — за яким правом?" Як воєнна здобич, як репарації? Таж за правом царсько-самодержавного злодійства, що у своєму комплексі є і силою, і правом, і звичаєм, і своєрідно потрактованою християнською мораллю. Факту неповернення ніякі богослужіння на Москві не правилися, ніякі ідеологічні феєрверки не запускалися. Але жест з двома іконами, звичайно, було зроблено неспроста, за царським задумом жест мав спрацювати на всю демагогічну потужність. (Тут, мимоволі, звичайно, напрошується: а коли ж буде повернуто в Україну ті релігійні, мистецькі та інші цінності, які Росія на нашій землі грабувала віками і які є таки нашою національною гордістю, а не великоросійською національною, котра — себто великоросійська національна гордість — звикла живитися українською національною гордістю як своєю власною? Може, буде зроблено Борисом Миколайовичем бодай якийсь пропагандистський жест на адресу Києва — як ото вчинив колись Іван Васильович на адресу Новгорода? "Братерського" галасу було б багато! Але, очевидно, годі й мріяти про таке, бо ланцюгова реакція розпаду Радянського Союзу ген до чого довела, своїми очима бачимо, то ланцюгова реакція передачі українських цінностей в Україну — на думку російських великодержавників — ще б далі продовжила цей процес, ще глибше б його обґрунтувала, а сусіди-великодержавники не бажають собі подальшої ескалації свого горя, отож, очевидно, й не побачимо ми своїми очима те, що продиктувала б справедлива історія. Справедлива? А коли вона була справедлива під боком у Росії? Та й академік-патріот Л. Лихачов твердо стоїть на позиціях: ніяк не можна повертати, бо без них "Ермітаж" у Санкт-Петербурзі вже буде не "Ермітаж", і інші музеї вже будуть не такими музеями, бо й "тисячолітні" традиції російської культури будуть уже не такими й "тисячолітніми", що наші цінності не такі вже й наші, що належать вони Росії за правом... За яким правом? Та за тим самим правом, яке продемонстрував цар Грозний-Лютий під час погрому-різні в Новгороді 1570 року).
II. Форми відвертих, неприкритих, м'яко кажучи, зловживань у Московії найрізноманітніші, їхній спектр дуже широкий: і що дано великому князеві — те не дано його холопові, та й зловживання їхні за масштабами різні, хоч суть одна, і ця спільна суть єднає великого князя з його холопом, і ця суть характеризує не лише звичаї та традиції, а й національну вдачу — у вельми виразний, хоч і не панегіричний спосіб, а й особливості російської християнської моралі — характеризує.
Сигізмунд Герберштейн у "Записках про московитські справи" наводить чимало цікавих прикладів, які стосуються батька Царя Івана IV. У великого князя Василя III Івановича в улюбленцях ходив Василь Третяк Долматов, один з найнаближеніших його секретарів. Свого улюбленця великий князь призначив послом до цісаря Максиміліана й наказав приготуватися в дорогу. Долматов заявив, що в нього немає грошей на дорогу й на видатки.
Його негайно схоплено й відправлено на довічне ув'язнення, де той невдовзі й помер. Великий князь привласнив собі все майно Долматова, рухоме й нерухоме, одержав три тисячі флоринів готівкою, однак ані братам його, ані спадкоємцям не вділив жодної копійки... Іноземні посли приїжджали в Московію з коштовностями — для всіляких насущних потреб, то всі цінності, з якими вони прибували, Василь III Іванович відбирав у них і відкладав у свою казну, обіцяючи відшкодувати іншими своїми милостями, проте обіцянки залишалися обіцянками... Від Карла П'ятого в Москву повернулися посли — князь Іван Посічень ярославський та секретар Семен. Проводжаючи на батьківщину, іноземці щедро обдарували московських дипломатів — золотим намистом, золотими ланцюгами, іспанськими золотими монетами, срібними кубками, золотими та срібними тканинами, золотими германськими монетами — і все це московський государ у послів відібрав для себе, а коли автор "Записок про московські справи" допитувався у послів, чи це правда, то один із них, остерігаючись зрадити свого государя, говорив, що той таки велів принести до себе цісарські дари, проте лише для того, аби подивитися на них, а придворні таку його поведінку мотивували тим, що воля государя є воля Божа і хай хоч що зробить государ — те він зробить за волею Божою... Москва ж бо постійно ворогувала з Новгородом, і ще в 1477 році московський князь Іван Васильович переміг новгородців на річці Шелоні — і відняв усе майно в архієпископа, городян, купців та іноземців, відправивши до Москви триста повозів із золотом, сріблом, коштовностями, хоча, навівши довідки, С. Герберштейн пересвідчився, що повозів із пограбованою здобиччю відправлено значно більше... Під час поїздки його, іноземного посла, супроводжували служиві люди, які за родом своєї служби повинні були всіляко забезпечувати цю поїздку, проте вони дуже недбало турбувалися про харчування, перешкоджаючи купувати припаси навіть за свої гроші, й тоді посланець династії Габсбургів у Росії пригрозив приставленому до нього приставу розчерепити голову, заявивши, що знає їхній звичай: набирати багато за повелінням государя, й притому на їхнє ім'я, а їм з того не давати нічого...
Безцеремонна, обдирлива на всіх рівнях, як ми сказали б тепер, добре знаючи цю обдирливу, котра справіку і є російською церемонією, з невмирущої природи невмирущого менталітету. В цих моїх "записках про московські справи" в даному разі сконцентровано увагу (хоча не можна повністю обняти те, що не обнімається) лише на тотальному понадісторичному злодійстві— воровстві, лише на одній рисі; звичайно ж, ікебана національного характеру складається не з однієї квітки, її гармонійно та достойно витворюють і всі інші квіти — про ці квіти російської вдачі і йдеться у статті академіка Д. Лихачова "Нельзя уйти от самих себя...", не стану їх тут укупі перелічувати. Й коли говоримо про русифікацію, то говоримо про сукупну дію всіх чинників, себто про згубні запахи всієї ікебани. І що неймовірно цікаво у С. Герберштейна! Ні, не про таку русифікацію інших народів та інших земель, результати якої у нас тепер перед очима, хоч і про таку, але на цьому не зупинятимусь. А хочеться зупинитися на цікавому його спостереженні, яке дає підстави говорити також і про дуже специфічну русифікацію... і самої Росії! Не віриться? А було, було...
"Область эта гораздо холоднее, чем даже Московия. Народ там был очень обходительный и честный, но ныне является весьма испорченным; вне сомнения, это произошло от московской заразы, которую туда ввезли с собою заезжие московиты".
Ось таке цікаве спостереження іноземця, якому не відмовиш у об'єктивності: над Новгородом та новгородцями — та над Москвою і московитами. Не ми говоримо про поширення "московської зарази" у ті часи, а таки іноземний очевидець того поширення, посол від Габсбургів визначає і походження зарази — московська. Він визначає частково і її симптоми, і якщо зараза, то вона й заразна, вона за природою — від московського терору й деспотизму, від нав'язування рабства, бо лише в умовах рабства й може поширюватися зараза, коли вільні новгородці стають невільниками московитів. Здається, начебто ж один народ, але ж чи й насправді один, а чи поміж новгородців не превалював слов'янський елемент, а поміж московитів чи не превалював азіатський елемент? Мабуть, що так, і колись принесені з Київської Русі в Новгород традиції народовладдя мали бути неминуче знищені, вони були активно чужі й ворожі по-азіатськи тиранічній Москві, — і в суті довготривалої агресії Москви щодо Новгорода я набираюсь відваги читати і розшифровувати все подальше й теперішнє протистояння Москви Україні, чий дух також був і є активно чужий і ворожий духові "білокам'яної".
(Продовження на наступній сторінці)