Виявляється, агресія — це всього лиш пошук "виходу" до Балтійського моря, а цей "вихід" украй потрібний для "России молодой", щоб здобутися на "історію-матір" та "землю-матір", отож, очевидно, за російськими істориками та філософами, і необхідний, і справедливий, і в даному разі, з їхньої точки зору, не йдеться про якісь міжнародні правові норми, про права людини. (А в який спосіб залементувало "русскоязычное население" кілька років тому в Балтії, коли прибалтійські народи рішуче заявили про свої таки історичні "права людини" на рідній землі!) Романіст І. Лажечников, пишучи про цю Північну війну, визначив своє кредо. "Чувство, господствующее в романе, есть любовь к отчизне. В краю чужом оно отсвечивается сильнее; между иностранцами, в толпе их, под сильным влиянием немецких обычаев, виднее русская народная физиономия. Даже главнейшие лица из иностранцев, выведенные в моем романе, сердцем или судьбою влекутся необоримо к России. Везде родное имя торжествует, нигде не унижено оно — без унижения, однако же, неприятелей наших того времени, которое описываю".
Цитати — й емоції. Чужі цитати — й мої емоції. Який потужний в історичного белетриста заряд національної гордості і національного самолюбування! Як прекрасно бачиться поміж іноземців, у натовпі їхньому, поміж німецьких звичаїв "русская народная физиономия"! Ось ти прийшов із війною на чужу територію, вогнепальною зброєю та ж і сокирою, звичайно (а якими ж іще методами, коли "есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России... не пришла еще пора для развития умственного". — М. Шелгунов), відчайдушно прорубуєш вікно в Європу, а в цей час "главнейшие лица из иностранцев... сердцем или судьбой влекутся необоримо к России", й це незважаючи на те, що їх же самих, іноземців, позбавляють як історичної батьківщини, так і історичної перспективи. Якісь заморочені іноземці? Чи такими замороченими їх захотілося побачити белетристові І. Лажечникову, який пишається, що, бачте, ну буквально ж скрізь рідне ім'я торжествує, ніде не принижено, та й — ось який він письменник-патріот, і тут він ще й сам собою не мимохіть пишається! — не принижено й "неприятелів наших того часу", хіба ж не апофеоз національної самосвідомості?! А чи, може, апофеоз лукавого словоблуддя?
У романі "Останній новик" змальовано баронесу Зегевольд, яка постає начебто і "псевдопатріоткою", і "псевдодипломат— кою". Чому? Тому що письменник бачить егоїстичну корисливість баронеси саме в її патріотизмові, якого, ясна річ, він не сприймає й не розуміє, бо ж його уява потребує іноземців, які "сердцем или судьбою влекутся необоримо к России". Хто не 3 нами — той проти нас, і за таких людоїдських переконань цілком природний патріотизм баронеси, яка бажає добра своїй землі й своєму народові, у І. Лажечникова обертається на псевдопатріотизм, а баронеса Зегевольд автоматично обертається на одного з "неприятелей наших того времени". З цього письменницького пасажу видно, як російські літератори, наче на конвеєрі, вміли фабрикувати для себе ворогів і, звичайно ж, не тільки самі літератори: починалося із зазіхань, із своєрідно потрактованих "інтересів Росії", з військового наступу, й тоді вже підпрягалися мислителі, філософи, віртуози пензля, звуку, слова, архітектурної пластики, славлячи, пересмикуючи, перебріхуючи, зводячи наклепи й т. д., але ж, безумовно, все це з високопатріотичною метою, в ім'я "единой и неделимой" — завжди, власне, й тоді, коли "єдиная и неделимая" ще тільки формувалася ось у такий спосіб.
В О. Михайлова є книга "Суворов" (у відомій серії "Жизнь замечательних людей"), 1757 рік, російська армія воює в Пруссії, восени бере Кенігсберг. Письменник пише, що "в перерывах между боями Суворов на короткое время отлучался в Кенигсберг, столицу новой российской провинции". Як бачите, щойно зайняли, а вже — російська провінція, причім, звичайно, глибока, бо ж далеко від Москви. (І як тут не згадати історика С. Соловйова, що "народонаселению" було заказано дороги на землі обігованого Заходу, де б його історія-мачуха стала історією— матір'ю, а земля-мачуха стала б землею-матір'ю!) Тут, у величезному Кенігсберзькому замку, палаці попередніх володарів прусських, Суворов відвідує "балы-машкерады", бо ж любить буйна російська душа погуляти й загуляти. На "балу-машкераде" один із героїв каже: "Вы должны быть благодарны судьбе за то, что веселитесь сейчас в славном русском городе Кенигсберге". Ось бачте, "славный русский город Кенигсберг", теперішній Калінінград: а Іммануїл Кант, виходить, таки справді знаменитий калінінградський учений... а Севастополь "город русской славы...", а Порт-Артур "город русских моряков".
І коли поема О. Блока "Скіфи" є піснею пісень панмонголіз— му, то поет не єдиний тут трубадур на голому, так би мовити, ґрунті, а в нього попереду цілий ряд перейнятих мілітарним пафосом інших трубадурів, скажімо, Дмитрієв, котрий, служачи у гвардії, славив російську армію — багатолику орду.
Се веют шлемы их пернаты.
Се их белеют знамена,
Се их покрыты пылью латы,
На коих кровь еще видна!
Воззри: се идут в ратном строе!
Всяк истый в сердце славянин!
Не Марса ль в каждом зришь герое?
Не всяк ли рока властелин?
Речешь — и двинется полсвета,
Различный образ и язык:
Тавридец — чтитель Магомета,
Поклонник идолов калмык.
Башкирец с меткими стрелами,
С булатной саблею черкес
Ударят с шумом вслед за нами
И прах поднимут до небес!
Звичайно, така орда здатна підняти прах до небес, не те що придушити польське повстання, і саме в цієї орди поет бачить, де "всяк истый в сердце славянин!", це ж треба так уміти бачити, а за волелюбними поляками й не зауважиш, де "всяк истый в сердце славянин", мабуть, що ні, бо ж оружно й борються проти наступу цієї орди.
В 1714 році, розбивши біля Аландських островів шведський флот, Петро І вигукнув: "Природа произвела Россию только одну: она соперницы не имеет!"
Еге ж, як ота бабина дочка: ніяка дідова дочка їй і не рівня, і не суперниця, навіть така думка не закрадеться бабиній дочці в голову, а раптом закрадеться — горе дідовій дочці. Горе дідовій дочці — на горе ж таки бабиній дочці, яка, однак, цього не усвідомлює.
За відомою формулою "Франція — це я", російськими одо— писцями розумілося, що, скажімо, Катерина II — це Росія. О. Герцен писав, що "тесная близость литературы и правительства стала еще более явной во времена Екатерины И. У нее свой поэт, поэт большого таланта; он пишет ей послания, оды, гимны и сатиры, он на коленях перед нею, он у ее ног, но он вовсе не холоп, не раб. Державин не боится Екатерины, он шутит с нею, называет ее "Фелицей" и "киргиз-кайсацкою царевною". Порою му его находит слова совсем иные, нежели те, в которых раб во пе вает своего господина".
І все ж таки у Державша це суто рабська, суто холопська позиція, хоч інколи він і жартує з "Фелицею". Й хіба не такою самою Катериною II для Маяковського і Горького виступав згодом Ульянов-Ленін, і такою самою "Фелицею" для незчисленної раті одописців виступав пізніше Джугашвілі-Сталін, і такою самою "Фелицею" тривалий час була для всіх нас Комуністична партія, хоча з ними вже ніхто ніяких жартів не дозволяв (добре ж відчувалося, що "Фелица" — але не та), й дух рабської покори торжествував — що в імператорській естетиці, що в естетиці тотального червоного терору.
IX. Росія захланно й брутально грабувала художні цінності в Україні. Німецький експерт Клаус Гольдман стверджує: коли після війни США повернули СРСР викрадені німцями під час війни в українських музеях і приватних зібраннях різноманітні скарби (картини, ікони, фрески, книги, пам'ятки декоративно-прикладного мистецтва і т. д.), то кремлівські зверхники не віддали повернуті багатства у провінційні республіки, а залишили в московських запасниках-застінках. І водночас Росія й далі твердить, що скарби загинули у війну: дуже все це знайоме — власні злодіяння, скажімо, в Биківні чи в Катині приписувати фашистам, а почерк і справді фашистський. До речі, під приводом ювілею "Слова о полку Ігоревім" було вивезено мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору — й не віддано назад, вони в Ермітажі і Третьяковській галереї. (Академік Д. Лихачов каже, що він аж ніяк не бачить Ермітаж без цих мозаїк.) Реституційна проблема постає перед усіма й перед нами знайомим "кувшинным рылом", що судомиться й лисніє імперською зарозумілістю. Російські письменники Ю. Бондарев, В. Распутін, Ю. Кузнецов, Е. Лимонов заявляють: "То, что от России требуют возврата художественных ценностей, можно объяснить лишь одним: западный мир к нам относится как к стране, проигравшей войну, и требует не реституции, а репарации. Для России признание проблемы возвращения произведений искусств — акт капитуляции. За каждую выданную книжку, каждую гравюру, каждый архивный документ президент России будет нести ответственность перед будущим судом возрожденной России".
(Продовження на наступній сторінці)