— Як то? — спробував Максим Ковтяга звестися зі скрині.
— Е-е, ти сиди,— присадив його рукою, в якій тримав кобзу.— Ти ж ото розказуватимеш, як два роки я ховався — чи в тебе, чи в Марії, чи в діда Кописточки. Ти рибу ловив, а я варив юшку. І диких кабанів стріляв із тієї зброї, що слід було німця бити. Маріїн чоловік на фронті, а я тут із його
Марією... А які гриби та ягоди в лісі!.. Живи — й горя не знай, але тут війна почала відступати назад, ось коли вже я взявся до діла. Думаєте, мене за таке по голівці погладять? Оце, спитають, ти так виконував бойове завдання? Отакий, спитають, герой? Справжні герої, скажуть, по могилах лежать, а не з чужими жінками в тилу вилежуються. Авжеж, дід Кописточка вже не зведеться й не скаже й Марія не скаже, а от ти... Розкажеш за мене?
— А що тут такого, коли скажу? —— підсліпувато кліпав повіками Максим Ковтяга, який не зовсім і тямив у цій балачці.
— От бачиш,— притупнув ногою Онисим Потурнак,— таки скажеш!
— Що ж тут такого?
— Куди тобі розшолопати, батьку! А не повинні казати, батьку, не повинні. І щоб не казали, то у тебе і в мене виходу нема, нема... А вихід один...
І в голові старого Максима Ковтяги наче спалахнуло, осяявши розум: таж правду казав отой Микола з Хащуватого, конаючи за стодолою на засніжених сніпках, може, і в живих його вже нема... Ага, ага! Отого Миколу з Хащуватого присилав сюди не хтось, а таки він, Онисим Потурнак, таки він, таки він...
— Хочеш мене вбити? — запитав.— І ніяк не вб’єш?
— Кажу, що живучий ти, батьку!
— І отой. Микола з Хащуватого...
1— Марію він порішив, а . тебе от не зумів... І Кописточка — його рук діло...
Максим Ковтяга хотів звестися зі скрині, але ноги в нього віднялися. І все в нього віднялось, наче вже й не жив на цьому світі. Онисим Потурнак згадав про пляшку, спрагло ковтнув із шийки, затягнувся цигаркою.
— І від Федора Маковія ти зумів висковзнути. Як в’юн...
— І Федір Маковій? — перевернув у роті мертвим язиком.— Таж то через поліцаїв... Завадили брати Куниці і Стасюк.
— Ха-ха, поліцаї врятували тебе! — Дебелий Онисим Потурнак похитувався на розкарячених ногах.— А Федір Маковій такий, що тому не попадайся! І Микола з Хащуватого завжди сухим із води виходив, а тут — гарячка звалила. Думаєш, за що я скарав? За невиконання бойового завдання.
Очі в Максима Ковтяги стуманіли від жаху і сліз.
— Ти п’яний, Онисиме.
— Ти, батьку, як мала дитина... Ось тому-то я змушений сам навідатись до тебе у гості... Кажеш, не хочеться жити?
— Та ти ж за Гітлера-собаку гірший!
— О-о, це ти вже загнув, бо куди нам до Гітлера,— криво всміхнувся Онисим Потурнак.
У печі спершу засичало, а потім — раз і вдруге — стрільнуло дерево, аж золоті іскри сипнули на припік.
І вже після того, як із печі полетіли іскри, в сінях щось звалилося, загуркотіло. Онисим Потурнак сахнувся до лежанки. Вмить шаснувши до кишені, дістав чорний німецький пістолет. Цигарка сама йому випала з рота й тліла на долівці. Сполотнівши обличчям, то впинався темними очима в двері, за якими таїлась якась погрозлива таємниця, то кидав гострі миттєві позирки на Максима Ковтягу, що непорушно завмер на скрині, мовби нічого не чув у сінях, мовби його не обходило нічого.
Схлипнувши, старий перевів подих і, либонь, хотів сказати щось, але Онисим Потурнак застережливо приклав палець до губів.
У сінях — анішелесь, анічичирк, але там щось принишкло, й пелена остраху в Онисимових темних очах погустішала. Кивком голови та шелестливим шепотом наказав:
— Батьку, подивись, що там...
Старий Максим Ковтяга спершу ліву ногу опустив зі скрині, далі опустив праву ногу, зсунувся сам. А що погляд його мимоволі впав на чужу шапку, яка лежала на долівці, й не міг відірватися, то Онисим Потурнак знову просичав стиха:
— Відчини, що там у сінях...
Максим Ковтяга відірвав погляд від шапки, почовгав до порога бездумно й приречено, бо сам, здається, не відав, що збирається чинити. Біля порога обернувся на Онисима Потур-нака, що згорблено принишк із пістолетом у руці. Далі взявся за клямку, й скособочені двері протяжно заскрипіли. Щілина більшала, і в щілині більшав глухий морок сіней.
З порога ще раз через плече глянувши на застиглого Онисима Потурнака, старий ступив у сіни. Звикаючи до темряви, ледь порушуваної полум’ям із печі, він роззирався по кутках. Ніде нікого. Кутки дихають зимовим холодом. Перевернуто відро біля драбини, що веде на горище.
І раптом щось шеберхнуло під драбиною.
Лишенько, та це ж кіт, вічний волоцюга, що не знає спокою, завжди на всякій шкоді. Впізнавши господаря, треться біля ніг, мурчить. Зігнувшись, Максим Ковтяга взяв кота на руки, погладив долонею по спині. Кіт миттю вирвався з рук, скочив до сінешніх дверей, наче просився надвір, заодно кличучи за собою й господаря.
Поміркувавши, Максим Ковтяга відчинив сінешні двері, й кіт виплигнув надвір, у сніг. На снігу завмер, крутячи пухнастим сірим хвостом, кличучи за собою — у темний ліс, що відкривався за обійстям широко наокіл під нічним зоряним небом. Наче просив розумними мерехтливими очима переступити поріг — і щодуху тікати у світ. А перед тим — зачинити двері на дрючок ізнадвору.
Максим Ковтяга глибоко вдихнув у груди морозного зимового повітря, в якому йому вчулися скупі пахощі весни, що вже була не за горами, причинив сінешні двері й почовгав до хати. Зайшов із опущеною головою і зупинився біля печі. На черені вже вигоріли дрова, тліла купа біло-рожевого жару, то він підклав кілька полінець.
— Хто там?
Старий звів голову,— біля лежанки закам’янів у напрузі Онисим Потурнак.
— Кіт...
Голос у нього сів, тому губи стулились і розтулились беззвучно.
— Що? — аж перекривилося обличчя в того.
— Та кажу, що кіт...
Онисим Потурнак дивився з недовірою, і його рука з пістолетом поволі опускалася нижче пояса.
— Я й не подумав про кота.
Коротко ревнувши гнівним нутряним риком та обачно оббігши поглядом двері і вікна, в яких стояв морок, Онисим Потурнак пружно підійшов до столу — й допив те зілля, що залишалося в пляшці на дні. Потім дістав із долівки цигарку, що була випала йому з рота, став жадібно смоктати — й скоро цигарка зажевріла, й він видихнув хмарку диму.
— Якісь дива з тобою творяться,— мовив зле.— Всяка нечиста сила крутиться біля тебе.
—1 Де ж тепер чиста візьметься...
— Це ти про що, батьку? — Онисим Потурнак уже заспокоївся, проте шкіра в кутиках губів сіпалася, наче в передчутті опіку.— Ти скажи, не люблю загадок.
— А я скажу, все скажу...
— Все скажеш?
— Який ти ірод... Світ іще не бачив таких іродів, а я тебе пригрів. Правду споконвіків народ говорить: хочеш мати ворога — пригрій людину... Я винен, я! Коли б я тебе не пригрів, то моя Марія жила б. Це я в її смерті винен. І тепер я скажу все, не змовчу. А тобі не можна жити на світі, ой, не можна.
— Ну от, немає в мене виходу,— спідлоба дивлячись, мовив Онисим Потурнак.
— Скільки ж ти брехав! Обманював! А я — вірив... І ще ниньки вірив — собі на погибель.— Староста мені казав... Данило Горбокінь...
— Що казав?
— Усе знає... про тебе. Він донесе німцям, тебе знайдуть.
— Староста? Данило?
— А я ходив до нього... Питати...
— Ха-ха. Коли хочеш знати, й староста мені помагав, ха-ха. Не тільки ти з Марією та дідом Кописточкою.
— Бреши, огризайся...
— Аякже! Данило — хитрий: і вашим, і нашим. Думаєш, він у мене такий один?
— Значить, обоє звірі...
— Таке життя, що тільки дужчий звір і виживає... Ха-ха! Бач, надумав від старости чекати помсти!.. Він своє ще матиме, від своєї долі не втече, бо запроданець із запроданців. Бо хитрував — і недохитрувався! Нащо мені такий свідок? І всі свідки? Не буде ніяких свідків.
У Максима Ковтяги вже не було сили плакати, очі пашіли сухим блиском. Стискуючи кулаки, він ступив уперед:
— Вбити тебе треба зараз, бо коли я не вб’ю, то хто здогадається про твою чорну душу, хто вб’є?
— Стій!
— Задушу тебе, ірода...
І простягнув перед собою тремтячі кістляві руки. Онисим Потурнак навідмаш ударив по тих старечих руках, що тягнулись до нього, й Максим Ковтяга заточився, світячи здичавілим зором.
— Задушу, вб’ю, бо не можна тобі жити.
— Кому ж тоді жити, як не мені... Своїми очима подивлюсь, який ти живучий...
Максим Ковтяга, похитуючись, знову ступив уперед, знов простягнув перед собою немічні руки.
И тоді, відступаючи до лежанки, Онисим Потурнак вистрелив. Зупинений пострілом у груди, Максим Ковтяга загойдався, страшно дивлячись виряченими посивілими очима, далі зламався в колінах і впав на долівку.
Впав головою на шапку, що лежала біля скрині.
Рука його права вдарилася об скриню — і стиха озвалася струною стара кобза, що лежала згори.
Онисим Потурнак прислухався, чи тихо надворі, потім вистрелив ще раз у непорушне тіло. Знову прислухався — й знову вистрелив.
И знову струною зітхнула кобза, наче то в її груди стріляли.
(Продовження на наступній сторінці)