— Ви трошки не так визначили річ,— засміявся Марко. — Українофіли, чи — ліпше сказати,— українці, свідомі свого "я",— се люди, які розуміють, що українська людність,— або по-вашому хохли,— то зовсім не є просто купа людей, що живуть на такому там місці, а се є одно органічне ціле, нація. Потім вони розуміють, що освіта народних мас може бути тільки на національному грунті, і що національний індивідуум так саме вимагає со6і змоги виявляти своє "я", свій духовний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб українські маси освічувались рідною їм мовою, а вкраїнська народність щоб придбала змогу виявляти своє "я". Однією з тих вияв є, наприклад, література. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.
— Нема української мови — є тільки жаргон,— гостро відказав Голубов.
— Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу,— се однаково. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко народність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу,— досить того. Тоді являється література.
— Де ж вона у вас? — аж скрикнув Голубов.— Де ваші Тургенєви, Толстиї, Пушкіни? Це література, і як же ви можете зневажати її і хотіти заводити якусь іншу?
— Ми зовсім не зневажаєм її,— відказав спокійно Марко,— навпаки, любимо й поважаємо цих високоталановитих авторів, що мають почесне місце між світовими вчителями; але се не може перешкодити нам писати про свої потреби, про своє життя по-своєму, бо нам так краще. Це більше, цілковитіше задовольняє наші потреби, і через те ми так і робимо.
— І ви думаєте, що ви чогось можете досягти? Ви!..— аж скрикнув Голубов і ввесь почервонів.
— Я певний, що досягнемо,— відповів Марко, силкуючись бути спокійним.
— Чого? — спитав Іван Дмитрович.— Щоб розвалилась Росія?
— Вибачайте, Іване Дмитровичу, але мені здається, що се питання можна облишити. Ми справді домагаємось, щоб українському народові забезпечено його права як нації, але від сього і до розвалювання Росії ще дуже далеко.
— Та що це у вас така нудна розмова зайшла? — скрикнув пан Городинський. — Давайте або вставати, або що, бо вже, здається, нам нічого не дадуть! Вибачайте!
Всі повставали і пішли в сад. Голубов підскочив до Катерини.
— Вашу руку!..
— Я не люблю ходити під руку,— відмовила та.
— Як вам подобається ваш студент? Справжній демагог, йому не погано б прикорочати язика.
— Я думаю, що кожен має право виявляти які хоче погляди.
— Ого! Та се він і вас швидко поверне у свою віру!
— Я не люблю такого шуткування. Ви сьогодні злі.
— A ви дуже добрі, тільки не до мене.
Про що ви сперечаєтесь? — спитавсь Іван Дмитрович, що вкупі з Марком нагнав їх.
— Та ось,— промовив Голубов,— Катерина Дмитрівна виявляє прихильність до українофільства.
— Прихильності до українофільства я не виявляю,— промовила Катерина почервонівши,— навпаки, я дуже бажала б, щоб українофілів зовсім не було.
— Чому? — спитався брат.
— Тому, що я люблю Росію, а ти сам кажеш, що українофіли — сепаратисти. Я тільки сказала, що кожен може мати такі думки, які схоче.
— Опріче тих, що шкодять державі! — авторитетно промовив брат.
— Сподіваюсь, Іване Дмитровичу, що ви в цій справі не втілена непомильність,— спитався сміючись Марко.— І, як по правді казати, то я ніякої шкоди не бачу державі від того, що вкраїнська народність буде розвиватися так, як сама хоче; навпаки...
— Але вона не буде розвиватися! — зло сказав Голубов.— Їй сього не дозволять!
— А на підставі якого права? — спитав Марко.
— На підставі права дужого!
— А! Ну, то в такому разі я скажу вам, що слово й думка краще подужує, ніж кулак та шабля. Я підожду того часу, коли ми зробимося дужі, і тоді скажу вам те, що ви кажете мені тепер.
— Ніколи ви не будете дужі! — скрикнув Голубов.
— Себто: вам не хочеться сього? Ви так палко говорите про се, що можна думати — самі зовсім інакше гадаєте.
Голубов аж посинів спересердя. Катерина дивилась на його, і він тепер їй страшенно не подобавсь. Звичайно він був ввічливий та галантний. Але тепер йому бракувало толеранції, і він був навіть незвичайний. Його чепурне обличчя налилося спересердя кров'ю і зробилося погане. Катерина несамохіть рівняла його до спокійного, трохи блідого Маркового обличчя з темними позападалими очима, з високим лобом та рівним носом; їй подобалось, як спокійно та впевнено поводився Марко в суперечці. І вона думала собі: "Яка різнація! Запевне — цей студент зубожілого, але щиро панського роду. Які в його малі руки!.."
І, зовсім не помічаючи того, що се буде трохи незвичайно, вона спиталася:
— А де ваш папа служить, Марку Петровичу?
— Мій батько вже вмер,— одмовив Марко,— і ніде ніколи не служив: він був чоботар і, поки живий був, держав мене в гімназії тим, що шив чоботи.
Катерина страшенно почервоніла і змовкла, думаючи: "От дурна! Нащо було питатися? Добре ще, що мама не чула. Чоботарський син — маєш аристократію! Але ж яка різниця: і той мужичий син, і той,— а хіба ж можна їх рівняти?"
І вона знов подивилась на Марка та на Голубова, і їй здалося, що рівняти їх і справді зовсім не можна.
А Марко йшов та собі думав: "У цієї дівчини, здається, гарне серце, але як її зопсувала панська сім'я, панське виховання! А яка врода!"
Сівши того вечора у себе в хаті до роботи, і сам не помітив Марко, як став думати знову про панночку. "Їй заморочили голову всякими дурницями, — от вона й говорить не знати що. А якби їй доброї направи, то з неї людина була б. Не може ж краса так дурити, бо краса повинна єднатися з добром. А без доброї науки пропаде дівчина. Яка шкода". "Що се я? — упіймав Марко сам себе на тих думках. — Чого се я так про неї дбаю? Хіба їх мало таких, запаморочених отаким нерозумним вихованням? Чого ж сю так жалію, мов вона щось надзвичайне? Ану лиш до роботи!"
І нахилився знову над зшитком, перо забігало по паперу, думки виявлялися словами, але виявлялися не швидко, мов чіплялися десь, мов перешкоджало їм щось... І помалу-малу рука ворушилася тихше й тихше, врешті зовсім припинилася, а Маркова думка знову пішла зовсім у інший бік: "Де він бачив такі очі, як у сієї панночки? Ніяк не згадає... А може, й ніде не бачив, а так — се був сон його душі — сі гарні блискучі горді очі. Горді очі... але, певне, вони й ласкавими вміють бути... і щасливий той буде, на кого вони глянуть ласкаво..."
Чи та ба? Та що се я? — знову сам себе перепинив Марко.— Що мені Гекуба і що я Гекубі?7 Ні, я просто втомлений,— краще спатиму. Але погано спав Марко сю ніч...
III
— Невже всі оттак дивляться на народ,— всі ті інтелігенти, що живуть на селі? — думав Марко, згадуючи через кілька день розмову з панами. — Або: невже народ такий зіпсований? Не хочу тому йняти віри! До панів народ справді ворожий, але не до інтелігенції. Тут історія винна: народ у цих панах бачить тих, що ще недавно били його різками,— зрозуміло, що мужик з паном не ладнають. Але проміж народом та інтелігенцією нема нічого, і аби ця інтелігенція була національною,— народ піде за нею, народ злучиться з нею на спільну роботу задля добра й розвитку рідного краю...
Але все ж я мало знаю народ. Моя спроба зазнайомитися з ним не довела ні до чого — зо мною не хотіли розмовляти. Чому? Адже я не пан і ніяких справ з мужиками не маю. А з чого народ знає, що я не пан? Адже я живу з панами, ходжу в панській одежі,— ну, він і на мене тим же духом дише, що й на пана. Якби довше я пожив на селі та краще мене люди стали знати, то було б інакше. Шкода, що не можна довше на селі пожити! Але від кого б щось довідаться про селян сьогочасних? Від кого ж, як не від учителя! Він же тут інтелігентна сила!
Тільки прийшла неділя, Марко вранці, розпитавшись, де школа, пішов туди. Пішов тією ж вулицею, що йшов нею й перш, поминув знайомий йому шинк,— біля його тепер не було громади, але кілька людей таки гостювало на піддашші; тоді завернув ліворуч у другу вулицю і зараз же побачив на їй, проміж простими мужичими хатками під солом'яною покрівлею, будиночок під зеленим дахом, з рундучком, а над рундучком на чорній дошці білими літерами було написано: "Бакалейна торговля С. А. Цупченка". На рундучку стояв чоловік на зріст не високий, але огрядний, у штанях навипуск, у жілєтці та в жакетці; на животі метлявсь товстий ланцюжок од годинника. Сите виголене обличчя з підстриженими вусами було червоне, очі злі: він сердився. Перед рундучком стояв у поганенькій полатаній сорочці, скинувши шапку та покірно схиливши голову, якийсь чоловік і слухав, що казатиме сердитий добродій у жакетці. А той, задерши голову назад та виставивши праву ногу наперед, велично стояв і казав сердито, навіть кричучи:
— Для п'яниць, для обманщиков у мене нєту помилуванія! Ти обов'язавсь приставить у таке-то число гроші і пристав, хоч здохни, а пристав!
— Семене Олексійовичу, та хіба ж я п'яниця або хіба я коли вас обманював? Підождіть хоч з місяць, поки зароблю!
— Підождіть! Усі ви п'яниці та мошенники! Ви не чуствуєте благодіянія, котороє вам дєлають.
(Продовження на наступній сторінці)