Марко глянув і побачив поблизу вже слободу в балці. Похитуючись по скелястій поритій дорозі, фаетон з'їхав у ту балку і швидко пробіг невеличку слобідку, що, як і всі степові села, була вбога на дерева, а багата на глину та на камінь. На край слободи, у великому саду, вздрів Марко панський будинок. Коні швидко підбігли до рундука. Мapкo вискочив з фаетона і зараз же побачив невисоку та огрядну панську постать у літній жовтенькій одежі та в солом'яному брилі. Пан той стояв трохи набік од рундука, спиною до Марка, і з кимсь розмовляв. Почувши гуркіт, озирнувся, і Марко пізнав самого пана Городинського. У його було смугляве чепурне обличчя з довгими бакенбардами, чорними, аж блискучими, з ситим, чисто виголеним підборіддям проміж ними; карі очі швидкі й блискучі — дарма, що панові було більш як п'ятдесят років; тільки чепурно сформована голова була трохи лиса. Він моторно пішов до Марка.
— Просимо! Просимо! Дуже радий! — промовив до його, стискаючи рук.
І він повів був його на рундук. Але глянувши на Маркове обличчя та й на одежу, зупинивсь.
— Одначе! Ви відразу добре познайомилися з нашим пилом. Коли так, то думаю, що вам більше тепер хочеться піти в свою хату. Григорій! — гукнув він на слугу.— Проведи їх до старого будинку! — І додав Маркові: — Як приберетесь, просимо до обіду!
Виголений слуга взяв з фаетона легенький Марків кошик, трохи скоса на його глянувши, і повів молодого вчителя через двір у невеличкий старий будиночок. У йому ніхто не жив, хіба гості іноді ночували. І оце там виготувано світлицю Маркові.
Ледве вмивсь і передягсь Марко,— почув, що коло будинку задзвонено в невеличкий дзвін.
Що то? — спитавсь він у хлопця, що приносив йому вмивання.
Обід. Скликають усіх — може, хто в саду або ще де. Марко пішов до панського будинку і знов стрів у дворі пана Городинського.
— А що? Причепурились? — згукнув той весело. — Ото добре! Ходіть же тепер обідати!
І він повів за собою Марка. Перейшовши рундук та передпокій, увійшли до великої світлиці. Серед неї стояв чималий стіл, готовий до обіду. У світлиці була вся сім'я Городинських. Пан підвів Марка до своєї жінки.
— Оце наш учитель! — весело промовив він. — Марко... Вибачайте,— забувсь!
— Марко Петрович Кравченко,— поміг панові Марко.
— Марко Петрович Кравченко! А се моя жінка — Марія Семенівна.
Марія Семенівна була висока й худа панія, убрана, хоч і на селі, відповідно до всіх вимог етикету. Колись чепурне її обличчя, було тепер сухе й суворе; очі дивились неприхильно. На Маркове привітання вона подала йому руку мов з панської ласки.
— Ну, цій добродійці я, здається, не дуже до вподоби,— подумав Марко, помітивши, як панія привіталася.
— А се моя дочка — Катерина Дмитрівна. А се ваш учень!
Пан так швидко повертавсь, що Марко не встиг навіть і глянути добре на цих двох, як він згукнув:
— Ну, а тепер сідаймо обідати!
— Може бути, що вже й мене познайомиш з паном Кравченком? — озвавсь хтось поважним голосом.
Марко глянув і побачив молодого панка, вишліхтуваного та чистенького, з гладенько зачесаним коротким темним волоссям, з підстриженою по-французькому борідкою, що не без поваги виступав з кутка.
— Оттак! І забув! — сказав Городинський і додав: — Мій син!
— Іван Дмитрович Городинський! — доказав поважно панок, подаючи Маркові руку.
— Ну, сідаймо, сідаймо, бо їсти хочеться! — скрикнув пан і сам перший сів, посадовивши коло себе Марка. — А нуте лишень перед обідом, щоб краще їлося! — промовив пан, беручи карафку з горілкою. І налив старшому синові й собі; Марко не схотів.
— Отакий же з вас і робітник буде! — пожартував пан і перекинув чарку в рота.
Пан Городинський іноді, як і цього разу, вживав українські слова й приказки, і се видимо не зовсім подобалося панії: вона щоразу в таких випадках якось особливо морщила носа.
Почали їсти і на деякий час усі замовкли — чути було саме сьорбання. Марко міг поки трохи роздивитися. За столом сиділа вся сім'я Городинських, лічачи сюди й маленьку дочку з пристарілою панією,— за поспіхом Марка не зазнайомлено з нею, але він зрозумів, що це гувернантка найменшої панської дочки, французка. Коло неї, просто Марка, сиділа старша дочка — Катерина. Біля Марка сів Іван Дмитрович, а за ним, у білій гімназіальній сорочці, худий, на погляд соннивий, хлопець років чотирнадцятьох — Марків учень. Марко перебіг по йому очима, перебіг очима по дівчинці та гувернантці і зупинився на Катерині. Як і вся сім'я, вона була чепурна. Трохи довгеньке обличчя, тонкий рівний ніс, рівні чорні брови, обличчя більш худе, ніж повне; вираз — спокійний, трохи гордовитий; на гордовитість та енергію натякала й постанова голови — трохи назад; чорне волосся зачісане було вгору просто й гладенько і тим додавало ще більше поважності цьому обличчю. Маркові воно не сподобалося; очі — їх погляд він випадком піймав — були такі ж карі, як у батька, але трохи горді.
"Панська врода!" — подумав Марко і спустив очі.
— Ну, що ж у вас нового в місті? — озвався пан, виївши добру тарілку юшки та втираючись розгорненою серветкою. — Мабуть, пил, спека — таке, що й не продихнеш.
— Ну, сього добра у нас ще більше! — промовив Іван Дмитрович.
— Правда! Правда! — засміявсь пан. — Марко... вибачайте... Еге, Марко Петрович такий приїхав, що, мабуть, довго змивав з себе нашу степову пилюгу.
— Але в нас є таке гарне, чого в городі нема,— промовила Катерина,— наприклад, скеля.
— Вона завсігди кожну нову людину насамперед знайомить зо скелею,— промовив осміхнувшись старий Городинський.
— А хіба ж вона не гарна? — спиталася дочка.
— Аякже? Гарна! — згодивсь і батько. — Ось побачите, Марку Петровичу, я вам покажу. Се тільки Йван її не любить. Він там петербурзький урядовець,— се він, бачите, до нас на літо відпочити приїхав,— то він сміється з нас, бо не любить села.
— Що тут гарного? — сказав на те Іван Дмитрович. — Цей степ нескінчений, ці скелі страшенні, що чогось залізли серед цього степу,— примушують вас щогодини, щохвилини розуміти, що ви маленькі, мізерні. І всюди природа гнітить і дошкуля: сонце не хоче гріти, а нестерпуче пече, або не гріє зовсім тоді, як треба; пил засипа горло й ніс; дощ ллє зовсім не тоді, як його бажають...
— Начебто завсігди вже так буває,— сказала Катерина Дмитрівна.
— Здебільшого. Ну от наприклад. Їду я степом. Сонце пече, заносить пилом. Од сонця страшенно болить голова, пил не дає дихати. Втомлені коні ледве плентаються. Коли це несподівано дощ! Пил змішався з водою, і брудні патьоки течуть мені по обличчю, біжать за спину. Я трусюсь, увесь мокрий з холоду, і не можу рушити з місця, бо потомлені коні не витягнуть з грязюки. Се твоя природа.
— Та ти зовсім белетрист! — засміялася Катерина. — Звісно, буває й таке, а ще більше буває гарного. А що ж, у твоїй канцелярії хіба краще?
— Ну, вже ж! Сидячи на м'якому кріслі у помірно натопленій чистій та чепурній хаті, рішаючи справи, що мають вагу для всієї Росії, я почуваю себе паном, царем над цією природою, над людьми...
— Він дума, що з своєї канцелярії переробить природу.
— Я хотів тільки сказати, що справді цивілізована людина не може почувати ніякої прихильності до природи, а тільки до цивілізованих форм життя. Найближчі до природи бувають дикі люди, бо й живуть по-звірячому. А де далі людина цивілізується, то все більше відбивається від природи, перестає почувати потребу в їй і... і намість природи, яка панувала досі над людьми, стає твердий уряд, що всім керує, все держить на припоні, все зна, до всього доглядається... і все може... Я не про урядовців кажу, я кажу про той справжній уряд, яким держиться ввесь лад громадський, про той уряд, що одним папером все може відмінити...
— Вибачайте,— озвавсь Марко,— коли я не згоджуся з вами. Папери нічого не відміняють на ліпше, хоча часто псують добре. От ви нарікаєте на природу, а тим часом вона зовсім не винна, що вам так погано їздити: проведіть добрі дороги шосіровані, обсадіть їх деревами, поробіть добрі екіпажі і т. і., і т. і., то вам і буде добре їздити. Одно слово: піднесіть угору культуру людності! А се родиться широкою просвітою, самосвідомістю й самодіяльністю громадською,— себто цілком протилежним способом тому, якого вживають папіряні канцелярії.
— А, самодіяльність громадська!.. Се вже старе,— недбало відповів Іван Дмитрович. — Хотіли організувати цю самодіяльність у земствах,— і вийшов "земський пиріг". Ні, се не здатне! Тільки те добре, що робить тверда центральна влада, незалежна від усяких громадських впливів.
Марко нічого не міг одказати, бо почали вставати з-за столу.
— Ну, а тепер можна й одпочити! — промовив пан. — Ви, молоді люди, по обіді не спите, а мені непогано.
І він подавсь одпочивати. Марко теж пішов у свою хату, але, невважаючи на безсонну ніч у вагоні, заснути не міг,— нові враження не давали.
(Продовження на наступній сторінці)