У Дениса й очі засвітились, як він побачив їх. Він побіг додому і приніс ліхтар. Пильнуючи сліду, пішли за ним аж до перелазу в Струків садок. Зазирнули через перелаз — слід і там. Денис, поспішаючись, перескочив через перелаз, вони перейшли увесь Струків садок, тоді Сивашів і нарешті перелізли на Сивашів тік. Слід ішов через тік наче до воріт, що були з току в провулок, але тоді виразно завертав до Сивашевої клуні, обходив її кругом і зникав перед ворітьми з неї. У клуні хліба вже не було, вона була незамкнена, але Денис добре пам'ятав, що він замісто замка заложив кілок. Тепер кілочок було витягнено,— видко було, що ворота відчинювано.
— Бачите? — пошепки казав Денис.— Він тут. Хотів утекти ворітьми в провулок, та, мабуть, або нас з Зіньком на току побачив, або вже люди провулком бігли, дак він завернувся та сюди й сховався. Я постою тут, а ви біжіть людей кличте!
Манойло побіг, а Денис накинув знову ворота і заложив кілком. Він був цілком певний, що піймав злодія, і боявся, щоб той, одразу вихопившися, не втік у його з рук.
Манойло повернувся незабаром, ведучи за собою чоловіка п'ять людей.
— А що? Де? Як? — питалися всі.
— Тут вовчик! Піймався! — казав Денис.— Увіходьте обережно, щоб не вискочив.
Не дуже відчиняючи ворота, всі поввіходили і знову їх зачинили. Тоді почали обдивлятися скрізь у клуні. Нікого не було видко.
— Шукайте в соломі! — сказав Денис.— Світіть лиш!
Почали розкидати солому, топтатися по ній,— нікого не було.
— Що за знак? — здивувалися люди.— Отже, чи не помилився ти, Денисе?
Але Денис певний був, що не помилився.
— А от ходім туди! — сказав він і повів людей у найдальший куток, де теж лежала купа соломи. Манойло присвітив, а Денис одкинув верхній шар соломи. Перед шукачами зачорніла людська спина й голова. Чоловік лежав ниць, урившися в солому, сховавши обличчя в руки.
— Ану лиш уставай! — крикнув Денис і вдарив невідомого чоботом у бік.
Той здригнувся, але не встав.
— Треба його звести,— сказав Тонконоженко і вдвох із Денисом ухопив чоловіка під груди, зводячи його на ноги. Невідомий не пручався, але й не вставав, а був здоровий, і вони вдвох ледве здужали поставити його. Він стояв, але не відтуляв від обличчя рук.
— Чи ба! Неначе дівка на сватанні, засоромився! — сказав Денис.— Ану-бо покажіться, паничу, які ви єсть! — І він враз ірвонув йому руки від обличчя.
Тоді відступив уражений: перед ним стояв Роман.
— Е-ге-ге! Та це Роман! — скрикнув Манойло, а за ним і інші люди.— Дак он хто! Ну, вовчику-братику, тепер попався!
— Чого ви до мене причепились? — озвався Роман хрипким голосом, дивлячися несамовитим поглядом.— Що я вам ізробив? Я нічого не знаю... Я прийшов у село і тут хотів заночувати.
— Добре! Добре! Коли ти не знаєш, то ми тобі покажемо, що ти зробив. Ходім лиш!
Кілька рук ухопило його міцно і потягло з клуні —до пожежі.
Він не пручався, йшов, перелазив через перелази, але часом казав:
— Пустіть мене до батька... Я прийшов до батька і заночував у клуні...
— Еге! — глузували з нього.— Був би ж у хату йшов, а не в клуню!.. Коли за батька озвався!.. А то так не знав, чи є в його батько.
Як вони підводили Романа до пожежі, то вже всю клуню обнімав огонь, і вона палахкотіла до темного неба величезним огняним стовпом. Маленька пожарка бризкала на неї тоненькою течійкою води, і та вода, нічого не погасивши, зараз же бралася парою і зникала вкупі з димом у повітрі. Кілька душ чіпляли двома гаками за клуню, силкуючися її розтягти, але нічого не помагалося, бо сухе, пересипане соломою дерево горіло, упавши купою на землю.
— Бережись! Бережись! — розкотилися серед стовпища перелякані голоси.
Підгорілі крокви затріщали з одного боку, вся покрівля враз скривилася набік, посунулась одним причілком униз, спинилася на хвилину, потім страшенно затріщала з других боків і провалилась наниз, усередину, розвалявши стіни стодолі. Бухнув дим чорною хмарою, покриваючи собою й полум'я; на всі боки повіяло рясним дощем величезних іскор, шматків горючої соломи, розкидаючи їх на людей і поза людей. Стовпище опинилося серед завірюхи, диму й іскор, залементувало, закричало й шарахнуло геть. Але полум'я вже знову звивалося високо, жарко лижучи чорні челюсті вночішнього темного неба. Дим розвіявся, і люди знову насунули ближче, галасуючи, клопочучись і нічого путнього не роблячи, безсилі щось ізробити. В цю мить позад їх загукано:
— Пустіть! Пустіть!.. Палія ведемо. І, протискаючися поміж натовпом, купка людей витягла Романа аж до самого вогню.
— Хто це?.. Хто?.. Роман?.. Сивашенко Роман! — почувсь крик, і люди, зацікавлені й розлютовані, насували ближче, щоб подивитися на злочинця. Тонконоженко з Манойлом поставили Романа саме перед огнем. Старий, увесь сивий, дід Карпо став перед Романом.
— Романе! — сказав він, показуючи на пожежу.— Чи твій то гріх?
— Ні.
— А хто ж би то зробив, коли б не ти? Признавайся, твій то гріх?
— Ні.
Враз, зовсім з другого боку, почулися якісь крики, і скудовчений, задиханий чоловік вибіг наперед, репетуючи:
— Коні поведено!.. Коні!..
— Коні?.. Які коні? Що ти кажеш? — озвалися навкруги.
— Троє коней... У Панаса... Вивели й подались... Наші побігли верхи навздогін.
Люди на мить затихли. Тоді мов буря вдарила своїм дужим крилом по хвилях, і заревли вони, зашуміли — так ураз озвалося, загаласувало, залементувало, лютуючи, стовпище:
— Дак он воно що!.. Цей палить, а ті тим часом коні ведуть!.. Убить його!.. Як собаку!..
Розлютована юрма насувала на Романа, а двоє здоровенних чоловіків міцно держало його. Червоні від полум'я обличчя, повирячувані страшні очі, стиснені в кулак руки... ще мить — і кинулись би всі, щоб розірвати того, хто тепер не мав уже сили ні шкодити, ні боронитися.
Але дід Карпо махнув рукою.
— Стривайте, стривайте!— гукнув до людей. На мить усі спинилися, а він знову почав питати Романа:
— Романе! Признайсь хоч тепер! Твоє це діло? Роман одну мить мовчав... Як блискавка швидка, промайнула в його голові думка: "Виявилось!.." Коли признається, може, не катуватимуть. І він промовив хрипким, здавленим голосом:
— Моє... Винен...
І враз учинилося щось незрозуміле й несподіване, щось без міри нелюдське.
Натовп знову сколихнувся, залементував, завив... Десятки рук простяглися до Романа, вирвали його в тих, хто держав, і штовхнули, мало не кинули його туди, просто в полум'я.
Чоловік пірнув в огонь, щез у ньому, тільки страшний крик озвався звідтіля.
Але за мить він уже вискочив назад, димлячи, тліючи одежею, волоссям.
Але стрів перед собою несамовиті, по-звірячому люті обличчя, і дужі неминучі руки знову кинули його в пекло.
Він так само вискочив удруге. Він уже горів.
— Скажені! Що ви робите! — скрикнув Карпо і, вхопивши відро води, вилив на Романа. Одежа погасла, тільки диміла.
Безщасний стояв і трусився з болю, з нелюдського страху.
— І правда,—озвався хтось,—нащо його палить? Тільк'и одвічать будемо.
— А що ж, помилувати його, чи як? — кричали інші.
— Нам треба, щоб він своє товариство виказав, щоб гніздо вовче видушити.
— Правда! Правда!
— Ну, дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте панича гарненько та погрійте йому панські ніжки — поки признається...
Ще порадник не доказав до краю, а вже з Романа стягнено обгорілі чоботи, хтось розгріб купу жару. Четверо людей ухопило недогорілого чоловіка і поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався, звивався, як вуж, у руках у своїх ворогів, але в натовпу була більша сила, ніж у нього самого. І в той час, як ноги йому горіли, його страшні з муки очі бачили перед себе спокійну Денисову постать...
— Признавайсь! Ти попереду крав коні?
— Я.
— Хто в тебе товариші були?
— Я сам! Все, що у вас було попереду крадено, все то я сам!.. Все!.. Нікого товаришів не було!.. Пустіть мене!.. Пустіть!..
Те страшне "Пустіть!" покотилося далеко, і його почув Зінько. Так трапилось, що він саме в цей час був далеко — то коло хати, то біля стогів, укриваючи їх мокрими ряднами, і нічого не знав про Романа. Почувши тепер те нелюдське "Пустіть!", він кинувся крізь натовп, розкидаючи, валяючи людей.
Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катів, а Денис стояв проти його і мовчки дивився.
Одним скоком Зінько штовхнув двох од Романа, а двоє других з несподіванки пустили мордованого з рук. Він вискочив з жару.
— Каїне проклятий! — крикнув Зінько на Дениса.— Брата вбиваєш! А ви, душогуби! — повернувся до людей.— Катюги! Що ви робите? Чи ви бога забули й совість? Геть, звірі люті, бо першого, хто його займе, я самого кину в полум'я.
Вражене стовпище на мить притихло. Але тільки на мить.
— Що ви його слухаєте? Такого вовцюгу жаліти? Печіть, поки викаже всіх!
І знов штовхнули Романа, і він упав руками просто на жар...
(Продовження на наступній сторінці)