— Та хіба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, — відговорюю йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собі. 1 воно замовкло і пішло в куточок до вікна та й сіло навпроти мене, тільки навскоси трохи, бо я скраю сидів.
Поки ми так оце балакали, вже й поїзд рушив, а трохи .згодом і кондухтор ускочив, — той-таки, що мене виряджав до третього класу. Дивиться на білети та цокає по них. Дійшов і до мене та:
— Ти чого тут? Я ж тобі казав, що не в цей вагон.
— Аж воно таки в цей, — одказую та й подаю йому білета. Він зирк та й ні в сих, ні в тих.
— Так це, — каже, — твій... ваш білет? — уже не знає, як йому й казати.
— Та мій же, мій, — одповідаю.
Він тоді глянув так неймовірно по панах, а той огрядний пан з чорною бородою, читаючи книжку, та й киває з-за книги головою:
— Його, його, — каже.
Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по білетові та й вернув. Подався далі.
Коли це трошки згодом підходить до мене той молоденький панок із білявими вусиками. Зіперся на стовпчик, утупив у мене очі та й питає:
— А ти ж, мужичок, як це: завсігди їздиш у первому класі? — Випитує б то, що воно за чоловік. — Так, як бог дасть, — кажу. — Чи, може, ти козак?..
— Та козак.
— А де ж ти живеш: на селі чи хутір свій маєш?
— На селі.
— Далеко від станції?
— Де там, зараз і станція.
— Ти ж на станцію ходиш чи їздиш?
— Як коли йду, а як треба, то й їду, — відказую спокійненько, — що то воно далі буде?
— А їздиш же ти одним конем чи парою?
— Як треба, то й трьома поїду.
— Возом, чи, може, чим іншим?
— Як треба возом, то й возом, а як чим іншим, то й іншим, — одспівую паничеві, згадуючи свою гарбу.
— Ти ж сам їздиш, чи, може, й наймит у тебе є?
— Чому нема?
— А хата ж у тебе велика?
Докучило вже мені це.
— Та саме як на мене, — кажу. — А у вас, пане, яка, — чи велика?
— Як? — говорить.
— Та хата, — кажу, — у вас велика?
— А тобі яке діло до моєї хати? — вже сердиться панок.
— Та ви ж за мою питаєте, — відказую так собі плохенько. — А наймита ви держите, пане, чи самі на станцію їздите?
— Чорт зна що говориш! — одказав мені на те панок та одвернувся та й пішов.
Ну, дарма. Сидимо собі та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роздивляюся. Мене покинули, вже й не дивляться на мене.
Добрий тютюн пани вживають, аж пахне. Наш так смердить, а цей як ладанець. Якби такого чоловік заживав, то жінка й не вигонила б у сіни з люлькою.
Е, а це вже не ладанець! Товстий пан із двоїстою бородою та закурив таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й міцна! Ця й мені дух забиває. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить.
Отак собі думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив...
Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мої пани кашляють уже від мого люлечного. Зараз і підбігає той паничик із закрученими вусиками:
— Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?
— Та, — кажу, — пане, покурити схотілося.
— Не можна тут курить! — говорить.
— Адже ж пани курять, — одказую, — от і у вас цигарка в руках.
— То, чуєш, табак не той, а в теб'я тютюнище такой, што ввесь вагон засмердев.
— Коли ж у мене нема іншого. А хіба ж, — питаю, — тут мужицького тютюну не можна вживати, а самий панський?
— Авжеж!
— А де ж це написано?
— Отам! — та й показує на табличку.
— Ні, пане, я письменний: там написано про те, щоб не виходити з вагону, як поїзд їде, а не про тютюн.
Коли тут як зірветься з місця той пан з двома мичками на щоках, як підбіжить до мене, як гуконе:
— Вон, мужлан! Вон! Не смій курить своєї смердючої гидоти!
А сам аж труситься зо злості, а червоне обличчя аж двигтить. Ну, мені спершу трохи моторошно стало, а далі думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собі люлечку:
— Ви, пане, не кричіть і не тупотіть, бо й мої такі самі гроші, як і ваші, а ота цигарка, що в вас у руці, може, вона мені смердючіша, ніж вам моя люлька.
Як же затупотить мій пан, як же зарепетує: — Кондухтор! кондухтор!
Та й побіг із вагона.
За малу годину вже й з кондухтором вертається. Зараз той до мене:
— Не кури!
— А хіба ж не вільно?
— У первому класі не можна такого тютюну.
— А де це написано?
Тик-мик — і цей нічого не відкаже, тільки все:
— Не кури, бо я тебе виведу!
— Ні, не виведете, бо я білета маю. Нехай пани не курять, то й я не куритиму, а як їм вільно, то й мені.
— Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та постояв там надворі та й покурив.
— Коли пани виходитимуть надворі курити, то й я виходитиму, вже ж!
Тут той панок із закрученими вусиками як підбіжить до мене, як кине мені на тапчан цигарку:
— На, — каже, — кури, чорт би тебе взяв, та тільки не чади своєю смолою!
— Ні, — одвітую, — у мене й свій є, — нащо мені цей? Не кидайте мені, пане, бо я не собака.
Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув її додолу. Як ізчиниться тут лемент та крик! Як позбігаються всі! Пани лаються, панії дріботять та знов-таки лаються, кондухтор лізе відчиняти того вітрогона, що вгорі, та собі верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.
— От буде станція, — я тебе на станції виведу, їхати не дам далі! — каже кондухтор.
А той пан із чорною бородою глянув на нього пильно та й питається:
— Хіба ви маєте право не давати пасажирам їхати? Кондухтор верть, — поживився, як пес макогоном , — нічого не відказав та й подався собі. Змовкли й пани, тільки сопуть та плюють, а той пан із чорною бородою чогось сміється мовчки з-за своєї книги. Загула машина, — уже й станція. Дожидаюся я того кондухтора, — не йде мене виводити. І поїзд рушив, а його нема.
Ну й гаразд!
Я тим часом давно вже й люльку докурив, і дим од неї розвіявся, затихли й пани мої зовсім.
Проскочили ми так іще станцій зо три,-— знов заманулося мені курити. Тепер уже, думка, — вийду справді з вагона та надворі покурю — однак же мене жінка вигонить, як я курю в хаті, — вона вже й звикла до нашого ручкового, а то ж таки пани, — з незвички, то їм воно і в носі, і в горлянці теє... Треба й їх пожаліти, авжеж... А свого права я вже доказав.
Одначе тільки сягнув у кисет по люльку, хотів тут набити, бо надворі вітер, — коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересідає до мене.
— Куди їдете? — питає.
— Та до Ч. — відказую.
— Діло там маєте?
— Атож! — кажу, а того й не признаюся, чого саме їду, набиваю люльку далі.
— Чи не хочете, — говорить, — мого?
Та й подає мені повен капшучок цигарок панських.
— Та спасибі, дякую, — у мене ще й свого потягне: вже коли курець, то маю свою люльку й тютюнець.
— Та свій і надалі здасться, — умовляє, — а я був би дуже радий, якби мого зажили: який він вам буде на смак.
Подивився я на нього, — сміється з мене вражий пан: не хоче нюхати ручкового, так підносить турецького. А втім, видко, що добрий чоловік, — може, він, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого мені сваритися, коли він до мене по-людському озивається.
— Добре, — кажу, — коли ваша ласка, то й візьму. Узяв, подякував, закурив та й думаю собі:
— Бач, як воно на світі діється: то як собаці кидали, а тепер уже як людині подають та припрохують. Еге-ге! Треба тільки не подаватися! Так же я тепер і робитиму!
Ото собі думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добігає.
Приїхав я до Ч., — у мене, кажу ж, таки й діло було там до знайомого чоловіка. До обід із тим чоловіком, а тоді покупив дещо... Увечері б можна й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж іще подивитися, яково то самому собі паном бути. Куди б же мені піти?
Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насміялися, а надумав собі так, що піду до тіятру. Хоч я сам у ньому й не був, та таки попович наш мені розказував, що там шуткуючи таке роблять, неначе справді воно є: і кохаються, й цураються, і миряться, і сваряться, ще й убивають одне одного... а що вже співають та танцюють!.. і так каже, що без сорому при людях і цілуються... А пани сидять та дивляться. Отож піду й я подивитися та й куплю собі панське місце.
Пішов, ходжу по городу та читаю по тих стовпах, де здорові газети наліплюють, з оттакелезними літерами — шукаю, чи нема де тіятру. Так усе або вчора був, або завтра буде, а сьогодні нема. От мені не щастить. Ходжу від стовпа до стовпа, як дурний... Коли таки натрапив на своє. Хоч воно й не тіятр, та таки щось на нього скидається: "у залі дворянського собранія концерт".
Одміна його зна, думаю собі, що воно за концерт! Одначе, прочитавши газету, бачу, що там грають і співають, — ну, то можна й слухати.
(Продовження на наступній сторінці)