— Ну,— засміялися в хаті,— де б то вже така й знайшлась, щоб тебе переговорила!
— От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тоді ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь — де тобі!.. Коли ж у неї такі довгі ноги! Узяла та в Чорновус і втекла. Дак я вже тоді й годі ходити та дівчат на свою мірку міряти.
Все село знало цю історію з Одаркою Момотівною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пішла в Чорновус за багатиря. Васюта й досі не міг її забути, але глузував сам із себе.
— Чи є таке на світі,— спитався Карпо,— щоб ти, Васюто, та з його не сміявся?
— От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зінько з Катрею сміялися, усміхавсь і Карпо, а Васюта сидів поважний.
— От що, братики,— озвавсь нарешті Зінько,— я до вас прийшов з однією новиною... Не знаю, як вам іздасться, а мені вона віщує щось недобре.
— Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побігти! — гукнув Васюта на Катрю.
— Ну, ця молодиця не з таких,— одповів йому Зінько.
Катря справді була дивом на селі, бо ніколи не носила ніяких новин, і .за це найбільше і влюбив її Карпо.
— Ну, коли вона така, що свого жіночого діла не знає, дак я за неї розбрешу! — не вгавав Васюта.
— Ха-ха-ха! — не вдержалась Катря.— 3 тебе б і глухий засміявся, Васюто.
— Де там сміються — сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусіди, а він ворота на току лагодить. "Здорові, діду, були!" — "А то ж чиї, коли не твої, воли? — каже.— Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!" — "Та я не про воли, я кажу: "Добридень!" — "Сам ти,— каже,— злидень, а я хазяїн!"
Катря знов засміялась, а Карпо аж розсердився:
— Та годі-бо вже тобі штукарити!.. Тут чоловік про діло, а ти... Слухаймо краще Зінькової речі!
Васюта замовк і тільки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити білявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як із жартами.
Карпо сів на лаві, зіпершися ліктем на стіл, а головою на руку — спрацьовану й худу руку, велику й кощаву,— і налагодився слухати, втупивши очі вниз.
Зінько розказав про свою вчорашню розмову з тестем і виявив, через віщо справа здається йому непевною.
— Що непевна, то непевна! — промовив Карпо.— Блажен муж, іже не йде на совіт нечестивих,— добре ти учинив, що до їх не пристав.
— Та не в цьому тепер сила,— відказав Зінько,— а в тім, що вони щось заміряються робити.
— Лихий чоловік і вдень і вночі лихе заміряє,— сказав Карпо.
— А я вам іще одну штуку доточу,— озвався Васюта.— Твій, Зіньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельці, виїздячи, громаді поздавали.
— Невже? А звідки ж то ти знаєш?
— От штука знати! Я ще вчора хотів сказати вам... Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв.
Захарко був собі такий немолодий чоловік, п'яниця пропащий: за чвертку горілки вигукував у громаді, що йому звелено.
— Боїться моя душа, чи не хитріша це штука ще й за Горянського землю,— промовив Карпо.— Денис і так уже вбився у силу велику, а скоро купить пересельську землю, то запанує тоді він із своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмі.
— Не треба попускати йому цього,— відказав Зінько.
— А як вони кусаються, та й ще більша їх сила в громаді? — сказав Васюта.
— Треба, щоб нашої було більше,— обстоював Зінько.— Вони Захарка п'яного послали людей збивати, а ми самі будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свій бік.
— Ай справді, братця,— скрикнув Васюта,— не можна ж давати їм собі на шию сідати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.
— Знову ти почав того згадувати! — докорив йому Карпо. Він не любив, як хто згадував "чорта", а надто в хаті, а балакучий Васюта раз у раз про це забував.
— Не буду вже, їй-бо, не буду! — присягався він.— Хай йому чорт, тому чор... Ой!.. Ну, скажи на милость божу,— так тобі на язик і лізе!
— Правду кажеш, Зіньку, що годиться нам за своє обстоювати,— загомонів Карпо, облишивши Васютині присягання.— Та лихий то розум у воїна буде, коли війну починає, а як подужати — не відає.
— От штука! — не втерпів Васюта.— Сам же все кажеш, що господь і младенці вмудряє, не то що, а ми ж таки здорові лобуряки!
Зінько засміявся, але Карпо озвався поважно:
— Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук ніколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох із Зіньком, і читати тебе вивчили! Тільки й знаєш, що казочки гортати.
— Давай людей до себе прихиляти,— перепинив Карпову науку Зінько,— турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх,— вони ж повинні побачити, що їм краще.
— Сліпі, вони мають очі, глухі, вони мають вуха,— відказав Карпо.— Прихиляються вони тільки до лихого,— немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надію в бозі.
— Неминуче це треба! — казав Зінько.— Бо в нас багато такої бідноти, що їй хоч і зараз давай тієї землі, а як попустимо її в багацькі руки, то тоді вже вдруге не наживемо.
— Не попустимо! Подавляться вони нею! — підбадьорював Васюта.
Товариші ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справді почали всім розказувати про Денисові заміри та підбурювати людей, щоб не поступалися тією землею. Всі люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелів запитувався такого чоловіка, чи він озветься проти цього заміру в громаді, то звичайно чоловік виляв на всі боки і силкувався нічого на це не відказати. Наші приятелі дуже добре розуміли, через що це так: один винен був щось самому Денисові чи кому з його товариства; другий — мав у їх позичити; третій — узяв чи думає брати землю... І кожен не' хотів проти тих людей навпростець виступати. Тільки сам Грицько Момот сказав Васюті по щирості:
— Що ж, братику, я б із дорогою душею до вас пристав, да коли .ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене віл, пропала й коняка... Напозичався я по самі вуха, що вже й нікуди далі. У Дениса я позичив двадцять карбованців на коня, і оце мені за тиждень виходить їх оддавати. А в мене ні копія. Як не зласкавиться Денис, не відсуне строку, то що я робитиму? Забере він у мене коня за ті гроші, та ще й тим не оплачуся... У мене ж діти дрібні! Якби я міг оддати ці двадцять рублів,— обстоював би за вас, а тепер мовчатиму.
Васюта почув, що Грицько правду каже, і не знав, що йому й відказати.
Але були люди й зовсім незалежні від Денисового товариства. Такі казали, що стоятимуть у громаді проти Дениса, і їм можна було вірити. Та таких було небагато, і мала поки була надія на перевагу.
Зійшовшися Карпо з Васютою до Зінька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав і за Грицька. Зінько замислився, мовчки.
— А що, братця,— озвався врешті,— якби ми Грицькові та пособили?
— Як то? — спитався Карпо.
— Та так, скинулись би грішми та й позичили б йому, щоб він міг Денисові гроші вернути. Бо, бачите, раз, що чоловікові пособити — завсігди добра штука, а друге, що нам тепер кожен новий прихильник дуже дорогий.
— Отже, їй-бо, правда! — скрикнув Васюта.— Щоб я здох, коли він не добре радить!
— Розумна твоя рада,— промовив і Карпо.— Та чи стаче ж у нас на теє грошей?
— Якось скинемось! Уже ж для такого діла гріх не стягтися, бо воно таки справді добре діло буде, куди не глянь,— упевняв Зінько.
— Скільки ж йому: двадцять карбованців треба?
— Еге ж. Карпо подумав.
— От що вам казатиму! — промовив нарешті.— Малі в мене тепер гроші: немає спромоги більш як п'ять, карбованців позичити.
— І то добре! — сказав Зінько.— А ти, Васюто?
Васюта хоч і парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам він був найстарший у сім'ї.
— Та що ж? Уже ж і я більш як п'ять не нашкрябаю.
— Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованців знайдеться, то я й дам десять,— казав Зінько.— Усього й буде двадцять. Так і скажемо Грицькові, що це йому гуртова запомога, щоб він міг там оплатитися і до нас пристати.
— А не одурить же він? — спитався Карпо.
— Похоже, що ні, бо то щира душа,— відмовив Зінько.— А ти, Васюто, як думаєш?
— Хі! Та я Грицькові йму віри більше, ніж собі! Коли мені вірите, то йому й поготів! — одказав той.
— Коли так свідчите, то й оддаймо йому гроші ції,— сказав Карпо.— Підемо всі втрьох до його, певніше воно й поважніше буде, як усі з їм говоритимемо. Видно, й йому тоді буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає.
— Правда! — згодився Зінько.
Не гаявшися й пішли.
(Продовження на наступній сторінці)