Одного разу, наробившися та натомившися, спав добре. І враз почув, що його мов імпетом кинуло: ш-шморг!
Підвівся, сів і прислухавсь: ш-шморг! От зовсім як вірьовка по дереву шморгає, коли тягти її. Де це шморгає? Що це?
Почав прислухатися дужче — і зовсім виразно чув, як вірьовка знову: шморг!.. І не чуть... А тоді знов...
Невпокій обнімав його груди. Чого воно шморгає? Нащо? Адже він дуже добре знає, що так саме, точнісінько так шморгнула вірьовка тоді, там...
Он-он-он... він уже бачить: із темряви виступила бантина, а через неї перекинуто віжки... Шморг! Віжки потяглися вгору, а на кінці їх заколихалося щось довге, важке... Грицько...
І він колихався, перед їм у темряві з обвислими руками... Іван розумів, що це не Грицькові сіни, що це панська пекарня, що круг його люди сплять на полу, що тут нема бантини... А Грицько колихався на їй, тихо, мертво колихався, і Йван бачив його серед тямряви так добре, що добачав навіть ту смужку крові, що витекла йому з уст по бороді за комір.
Іван не скрикнув, не схопився. Він тільки трусивсь увесь і дививсь, як Грицько тихо хитався перед ним: ра-аз... ра-аз... ра-аз...
І зрозумів, що все знову вернулося...
З того часу міг спати тільки звечора. Після півночі шморгала по бантині вірьовка, і він прокидався. Лежав і дивився, а над їм колихався Грицько: ра-аз... ра-аз... ра-аз...
Він звівся нінащо. Ходив, як мара, блідий, з божевільними, неспокійними блискучими очима. Хоч удень йому тепер все ж було нічого... Вночі — щоночі, а вдень — ні. Тільки людей боявся, тікав од їх. Здавалося, що кожен знає, що кожен хоче його спитатися: "А що, і цієї ночі був у тебе Грицько?" І того питання він через щось боявсь іще дужче, ніж Грицька...
Молитися давно кинув. Тільки спершу силкувався. Та не молилося... Однак він зна, що бог не приймає душогубової молитви. А вже чув, що далі так не витримає.
Щось ізробить... Щось мусить ізробити...
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Чому, кури, не пієте?
Чому, люди, не чуєте?
Турки село звоювали,
Громадами людей гнали.
Народна пісня
I
СУМНА ХАТА
У той страшний день, як забрано Зінька, люди підняли Гаїнку непритомну з землі, понесли й положили на волосний рундук. Почали жінки бризкати їй в обличчя водою, аж поки вона очутилась. Розплющила очі, помалу підвелася. Не розуміла спершу, що з нею сталося, де вона й чого вона. Сиділа на ослоні, дивлячись померклими очима на людей, що круг неї стояли. Потроху притомність верталась до неї, і врешті вона згадала все. Глянула, озирнулась — ні коня з возом, ні Зінька вже не було. Устала мовчки й почала зіходити з рундука.
— Гаїнко, куди ти, стривай! — припинили були її жінки.
Але вона відхилила їх рукою й пішла сама собі швидко, хоч і хитаючись, додому. Не бачила нічого перед себе, тільки почувала, що їй треба швидше, швидше дійти до своєї хати. І дійшла таки, відчинила двері й стала на порозі. Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед нею стояла не Гаїнка, а якась мара, бліда, страшна.
— Боже! Дочко, чого це ти?
Стара кинулась до неї, але вона мовчки злегенька відхилила її рукою, перейшла хату й сіла за стіл. Здивована мати, не розуміючи, що з нею сталося, підійшла знову:
— Доню, Гаїночко, скажи — що тобі?
— Нічого, мамо... Зінько в острозі...
— Як то в острозі? — вжахнулась стара.— Що це ти? Бог з тобою!
— Еге, в острозі... Люди сказали, що він убив Грицька, дак його до острогу забрано...
Вона говорила це рівним тихим голосом і так, мов це була звичайна річ і нітрохи не займала її зглибока. А очі божевільно-нерухомі втупила в одну якусь цятку і так сиділа, мов витесана з білого каменю.
Мати, почувши страшну новину, й сама спершу заніміла, а потім заголосила, затужила...
— Не голосіть, мамо,— тим самим рівним, байдужним голосом промовила Гаїнка,— я вже голосила: не пособилося,— забрали вони.
— Хто ж забрав, дочко?
— Люди... пани... Вони сказали, що він убив Грицька, та й забрала його до острогу.
— Та хто ж сказав? Де ж це видано, щоб на Зінька таку напрасну вигадувати? Ой, боже ж мій, боже! Ой, горечко нам, нещасливим!.. Одного сина забрали, занапастили та й другого тепер забирають!.. А що ж я, бездольна, при старощах моїх робитиму?..
І тяжке материне тужіння озвалося знову по хаті. Одна тужила, схиливши свою стару сиву голову на чорні, худі, порепані від тяжкої довгої праці руки, а друга сиділа кінець столу випроставшися, сиділа нерухомо, і очі її нерухомо дивилися в одну цятку...
А на світ насувала темрява. Зайшло сонце за обрієм, покинуло землю, і воля тепер була темряві обнімати покинуту своїми широкими чорними крилами. Останнє проміння зляканого світу тікало слідком за сонцем, а вона запановувала, а вона вступала скрізь, у кожну місцинку землі, покривала степ чорним накриттям, загортала в його ліс, ісповняла глибокі яри й долини.
І до їх у хату вона зайшла — по кутках чорною марою стала, стіни позапинала і сповнила всю хату, і обняла їх обох — і ту, що там на полу здригалась од ридання, і цю, що біля столу сиділа нерухома. Обняла тіло, поняла й душу...
— Мамо! — почувся серед темряви рівний голос.— Там темно...
— Де?
— В острозі... Там темно, нема світу...
Рівний голос замовк, а в другому кутку ще голосніше озвалося ридання...
Темна, хмарна ніч була на світі...
Прийшов ранок, похмурий, сірий, з косим холодним дощем. Він сіяв з набряклих гидких хмар, що понависали над землею і гнітили її своїм мертвим широким поглядом. Віконця в маленькій хаті плакали, великі краплі сліз раз у раз котилися по їх і зникали, щоб попустити місце новим...
Мати пішла до волості розпитувати про Зінька.
— А чого тобі, бабо, треба? — гукнув на неї Копаниця, побачивши її біля порога.
Вона сказала, чого їй треба, низенько та покірно кланяючись.
— Що ж, бабо, ми того нічого не знаємо,— відказував Копаниця, розлігшися в кріслі за зеленим столом.— Слідствуватель звелів одвезти його в острог — ми й одвезли, а більше нічого не знаємо.
— Та він же не винен!.. Та за що ж його забрано?..
— То не наше діло розбирати, чи він винен, чи ні, і ти нам голову цим не мороч. От ти кажеш, що ні, а слідствуватель говорить, що винен. То вже там суд розбере, що та як,— на те й суд.
— А коли ж той суд буде? — питалася бідолашна.
— І того я тобі не скажу. Як ісхоче сам суд, так і буде. Схоче завтра — буде й завтра, а схоче через два годи, то й через два. На те й суд.
— Та невже ж оце йому аж два годи сидіти?
— По десять год сидять,— не то по два. Як заробив, так хай і одвічає, а ти начальникам голови не клопочи, кажу тобі, своїми пустяками! Іди вже собі додому, бабо!
Мовчки пішла, до землі хилячись, безталанна мати. Другого ж дня вона занедужала. Стала горіти, все тіло болить. Лежала на полу, стогнучи, не здоліючи підвестися. А Гаїнка мов і не бачила того: сиділа, очі втупивши в одну цятку, і мовчала.
— Гаїночко, дай мені води!
Подала і знову сіла.
— Гаїнко, ти б затопила вже піч.
Слухняно внесла дров, затопила піч, стала й дивилась, як огонь перебігає по дереву.
— Гаїнко, а чого ти горшків не становиш?
Почала Гаїнка горшки приставляти — порожні.
— Ой, мені лихо та горе! — стогнала Параска.— Що мені тепер робити?
Саме на це вбігла в хату Катря Карпова:
— Що це ви, бабусю, хворі?
— Та тут я хвора, а тут таке лихо з Гаїнкою сталося! — почала розказувати стара.
Гаїнка чула все, що про неї казано, і мов і не чула, Катря загомоніла до неї:
— Гаїнко, що тобі, голубочко?
— Нічого.
— То ти журишся. Ти не журись так... Це все людська напрасна,— воно виявиться. Зінько вернеться.
Молодиця розважала подругу, а та слухала мовчки і нічого не чула. Катря, придивившись до її нерухомого погляду, аж ізлякалась.
"Оце лихо! — подумала собі.— Вона ж непритомна! Вона ж ні до якої роботи, а мати хвора".
Кинулась Катря до печі:
— Ось постривайте, я вам пособлю!
Поробила що треба, поприставляла до вогню горщики.
— Спасибі тобі, дочко! — дякувала Параска.
— Гаїнко, дивись, щоб горшки не збігли! — наказала Катря.— Я зараз вернуся.
Метнулася додому, розказала про все Карпові, забрала дитину та й знов до Сивашів. Поралась, аж поки наварила обідати, поприбирала все в хаті. Гаїнка сиділа й дивилась на те.
Другого дня, швиденько впоравшися дома, Катря знову прибігла.
"Погано, що Гаїнка так сидить усе з своїми думками,— міркувала Катря.— Хай щось робить,— воно думки розбиватиме".
І почала наказувати їй те або те робити. Та слухалась.
Два тижні, поки стара Параска була хвора, Катря щодня бігала до Сивашів поратися, зазирала і ввечері. Мати не могла їй іздякуватися.
— Спасибі тобі, дочко! Яка ти добра та гарна! Якби не ти, то щоб ми й робили, бідолашні? Дай тобі, боже, вік довгий та щасливий за твоя добрість!
(Продовження на наступній сторінці)