І враз Зінько почув, як маленькі руки вхопили його, почали тягти, торсати, смикати.
— Ой Зінечку, який же ти любий!.. Ой, як сонечко ж!..
І вона стискала його, пригортала, цілувала.
— Ой, серце моє! Ой, дружинонька моя вірная!
— Гаїнко, голубочко! Яка ти гарна!
— Я погана! Я нікчемна! Я лиха! Ти — як сонечко праведне, як барвіночок зеленесенький, а я як... як... як хмара чорна!..
— За що ти так себе лаєш?
— Мені наказано, що ти ходиш до Ївги, а я...
— А ти повірила?
— Не повірила, тільки... тільки сумно було, страшно, як у темній пустці самій... Ні, я трошечки, трісі-трісюні повірила — як на мачиночку дрібнюню!.. Ой, прости ж мене, моє дороге, моє щире, єдине серденько!..
— Ну, дак я ж тобі скажу, що й мені про тебе наказано.
Вона так і схопилася:
— Про мене?! Про мене?!
— Що до тебе Васюта стежку топче.
— Васюта?.. Ха-ха-ха!..
— Цить, дурне, а то мати почують.
Гаїнка реготала так дуже, що й справді мати могла почути, хоч і в другій хаті.
— Ой, не вцитю!.. Васюта!.. Ха-ха-ха!..
Ледве втишив її.
— А ти ж повірив?
— Чи я ж дурний?
— От бач! От бач! — почала вона стукати себе кулачком у голову.— А ця голова дурна як пень, бо повірила!.. Повірила!..
Забрав її руки, щоб не била себе:
—Це ж, Гаїнко, хтось нас посварити хоче. Хто тобі казав?
Розпиталися. Зінько подумав...
— Гляди, що тут думка була не самих нас посварити, а й усе наше товариство проміж себе... Стривай, стривай. А ти ж чого була в баби Мокрини?
От так ускочила! Ой, якби тепер була не ніч — де б вона тоді очі поділа?
Пригорнулась, притулилася до його, знітившись, як кошенятко.
— Я... я... я хотіла... я думала...
І врешті призналася цілком. Зінько й сміявся, й сердився. Вичитав їй добре.
— Ну, хіба ж ти не бачиш, що ця баба брехуха? От же наказала тобі про Ївгу.
— Е, дак що? То вона наказала, що від людей чула, а в хворобах вона таки зна...
Довго вони не спали.
Другого дня вранці Гаїнка прокинулась перша. Тихо, як пташечка, скочила з ліжка й стала посеред хати.
Сонце било золотим промінням просто в вікно і осявало-всю світлицю: боги із божника ласкаво й прихильно всміхалися до Гаїнки, усміхався і дід Шевченко з-під смушевої шапки, і стіни, і комин, і лави — все блищало в золотому промінні і сміялося до неї привітно, гарно... А вона стояла серед того проміння, розчервонівшися після сну, з променистими очима, і їй було радісно, весело, ясно — так ясно, як там, на тому блакитному небі, де грало те проміння золотесеньке, теплесеньке...
— Зіньку! Вставай! Ми заспали...
Мати аж уразилася, побачивши Гаїнку: вчора була хвора, як біль біла, а сьогодні так од неї і б'є рум'янцем та сяєвом...
Після снідання Гаїнка сама віддала Зінькові пляшку з зіллям, а він його вилив і пляшку побив, їй було таки трошки жалко: а може б, пособило?
Тоді побігла до Катрі. Ускочила в хату як шуря-буря.
— Здорова, сестричко!
— Здорова! — відказала Катря, стоячи з засуканими рукавами біля печі.
— Питай мене — чого я до тебе прибігла!
— Хіба не знаю? Довідатися, чи не догляділась чого. Ну, дак скажу, що я й придивлялася, я й прислухалася,— нічого нема, все брехня.
— Ха-ха-ха! — зареготалася Гаїнка на всю хату, аж дитина в колисці жахнулася, та й Катря здивувалася:
— Чого це ти?
— От і не вгадала! Уже мені не треба того придивляння та прислухання... Ха-ха-ха!
— Та чого ж ти смієшся?
— Бо мені і весело, й чудно... Ой!..
Ухопила Катрю за стан рукою і покрутнула її по хаті так, що в тієї аж спідниця замаяла.
— Чи ти присуственна? — сміялася вже й Катря, пручаючись.— Кажи вже, що там є!
Гаїнка розказала їй про все... і про Васюту.
Брехні про Зінька з Ївгою та про Гаїнку з Васютою таки ходили по селу ще деякий час. Та ні Зінько, ні Гаїнка вже не чули їх, навіть не знали про те. На щастя, й до Грицька воно не добігло: у хату до його ніхто з тим не зважився піти, а сам він ще тільки по двору дибав, а нікуди не ходив, бо нога й досі боліла. Помалу-малу й затихло все.
Хоч і баба Мокрина, і п'яниця Захарко не дурно взяли від Рябченка свою плату, та його гроші, видимо, пропадали ні за цапову душу. Він це бачив, лютував і все думав, думав, вимізковуючи якісь нові хвиглі...
А Зінькове товариство тим часом трохи побільшало: став туди ходити Дмитро Василенко.
V
БРАТИ
Панас Момот страшенно лютував. Як на його думку, то це була непрощенна кривда, що Грицько забрав собі ту десятину землі. Грицько був старший, батько його відділив першого, віддав йому все, що треба, а те, що зосталося ще в батька, повинно цілком, усе належати йому, Панасові, та меншому братові Іванові. Вони жили при батькові, доглянули його смерті, вони й повинні були поділити проміж себе всю, яка зосталася, батьківщину. І дуже не по правді зробив батько, що, вмираючи, звелів Грицькові забрати ту десятину. Дурниця яка, що Грицькові тоді менше припало землі! Уже скільки припало, то припало, а як одділений, то одділений, знай своє, а до чужого не встрявай! Не по правді зробив батько, що віддав ту десятину Грицькові, а ще більшу неправду вчинив сам Грицько, її взявши.
Панас на таке пристати не міг. Він і сам усякими способами змагався з Грицьком, і меншого свого брата Івана до того нахиляв і дратував проти старшого. Найбільше лютував тепер Панас через те, що йому не пощастило забрати з тієї десятини жито Грицькове. І в які дурні він, Панас, пошився, націлившися забрати жито вночі під вівторок і побачивши в понеділок уранці, як Грицько з товаришами віз уже останні копи! Якби не оте прокляте товариство, то зроду-віку сам Грицько не встиг би перевезти, а тепер... І найгірше, що ніякого способу не добереш тепер із Грицьком. Сам він нітрохи не поступається, а старшина крутить: "Що ж, я не можу... одвічатиму... не по закону..."
"Не можу..." А скуп узяв, дак те міг? "Не по закону!.." А то по закону, що чужу землю загарбано?
Ходив Панас і до Рябченка порадитися: той же такий хитрий, що й бісового батька одурив би. З пекла сам родом, ба — ще три милі з-за пекла!.. Дак і той слебізує: "Як судитися, то трудно висудити, бо по закону Грицько правий. А перечасуй трохи, поки втихомириться справа з Денисовою покупкою, тоді старшина тобі пособить".
"Пособить"! Усі вони пособляють! Поки було треба, щоб він за їх у громаді галасував, дак вони манили всякими обіцянками-цяцянками, а тепер дак і жданиками годуйся, здобрій тим, що "перечасуй"! Гарне слово. А як же йому ще "часувати", коли Грицько вже знов сіє на тій десятині? І знов те руде, що й було: посіє, а на той рік хліб забере. І тоді вже хоч не кажи, що то їх, Панасова та Іванова, нива. Скажуть: та йому батько її відказав, та він уже давно там сіє, та чого там колотнечу заводити та те, та се,— хіба він їх не знає? Перечасуй — пособимо! Чортового батька вони пособлять! Не вірить він їм і крихти! Бо вже так одурити, як вони його з судом одурили, то вже годі!.. Так і тоді буде, і зостанеться земля в Грицька, а вони, менші брати, дулю з'їдять!..
О, стонадцять йому болячок у печінки! І він оце попустить тому дурному Грицькові отак із себе знущатися? Попустить, щоб оті Ївжині вишкварки на його батьківщині хазяйнували? А не діждуть, бісового заводу вилупки! Не попустить він Грицькові верховодити над собою! Ні, зроду-віку! Він щось вигадає, вимудрує... Тільки що?
Хоч би цей Іван був моторніший! Таке вайло, батіг з клоччя, лемішка чортова!.. Оце іноді й розпалиться на Грицька: "Та я йому!.. Та я його!.. Се та те!.." Та зараз і прохолоне. Так-таки просто й каже: "Та, може б, ми вже це облишили, брате?" "Облишили!" Як це можна облишити?! Що ж це — копійка тобі чи п'ятак пропадає? Це ж земля, це аж десятина землі! Де ж таки видано, щоб землю з рук пускати? Та тепер кожен за землю і руками, й ногами, й зубами держиться! Над кожною грудочкою труситься. А як полюднішає, то ще гірше буде. А в його ж, у Панаса, сини, та й Івана цієї осені, мабуть, женити, то й там же не без дітей буде. І всім треба буде землі! Де ж вони її наберуть, коли й тією нещасною десятиною поступляться тим клятим виплодкам Грицьковим? Та ще хоч би його, а то ще й її, тієї задрипаної захвойданки, тієї пройди Ївги! Чи то ж із розумом вони будуть, коли пустять з рук такий шматок землі?
Ні, зроду-звіку!
Та що робити? Слова Грицько не слухається; позивав — не пособилося. Нехай же послухається кия, коли не слухається кива! Їй-бо! Піймати його та відлатати так, щоб аж ребра крізь шкуру повилазили, то він тоді не піде сіяти на чужій землі. Та й тут перешкода! Сам того не зробиш, а цього дурня Івана хіба нахилиш? А добре було б!
(Продовження на наступній сторінці)