Щось читають — вона там нічого не розбирає, тільки дочуває, що раз у раз там її та Андрія згадують. Потім про щось її питають — вона відмовляє мало не навмання, бо й це погано розуміє. Вона тільки каже, що винна вона, що підпалила удвох з Андрієм, вона уперто обстоює за те, що вдвох з їм, що він теж винний.
А він... він каже, що ні!
Як почула вона те вперше, — ледве вдержатися змогла, щоб не скрикнути з болю, що їй серце пройняв. Та вона перемоглась і зважилась боротися з Андрієм, зважилася здобути його собі.
Він каже, що нічого не зна, що він тільки йшов проз двір та й побачив, як Лукія щось там робила коло хлівця, а він звідти не біг, а тільки йшов.
Вона силкується показати його брехню, розказує, як вони попереду змовлялися, як удвох прийшли й як зробили. Вона тільки не каже, нащо вони це зробили, свою мету не виявляє. Як питають її про це, вона або мовчить, або каже, що зробили вони на те, щоб помститися над її свекром та над її чоловіком, бо вони їх, Андрія та Лукію, розрізнили, не дали їм звінчатися. Вона не хоче, щоб судді знали, нащо вони це зробили, боїться, що тоді стануть їй судді на перешкоді, — зашлють Андрія нарізно від неї.
Починають свідків питати. Свідки плутають, не розбереш до пуття з їх оповіді, як воно саме було. Та все ж із того, що вони кажуть, виходить так, що й справді Андрій у тому ділі був. Вона дослухається до кожного словечка, що його свідки кажуть, і радіє, як тії слова сприяють їй. Еге, вона подужає: Андрій буде винний.
І тоді їй відразу страшенно схотілося — так, що несила перемогтися — схотілося почути від Андрія хоч одно ласкаве слово, хоч один неворожий його погляд піймати. Вона стиха торкається рукою йому до руки. Він повертається, мить дивиться на неї, чи то дивуючися, чи то мов обороняючись од неї, дивиться як на ворога, що з їм боротися має. Вона відразу схиляється, як прибита.
Вона починає розуміти, що силоміць себе любити не примусиш, вона зрозуміла, що він до неї ніколи, ніколи не вернеться! То що ж їй робити? Хоч би й в одно місце їх заслано, — однак, вони й там чужі одне одному будуть. Нащо ж тепер боротися, добуватися того, з чого ніякого пуття не буде?
Та нащо ж він бреше? Нащо він зрікається її й діла того, що вдвох його роблено? Ніколи б вона так не зробила, ніколи! А він зробив, — хай же йому за це кара, хай і йому така доля, як і їй буде.
І несподівано інше почування оживати, зростати у намучених її грудях почало. Адже вона любила його, вона його ще й тепер любить, хоч він і робить так. То люблячи, вона йому життя занапастить? Їй уже світ заміжжям зав'язано, а він ще міг би щасливий бути... та й, може, ще бути, — аби вернувся додому неосуджений. І що більше вона думала, то дужче брав ЇЇ жаль живий, жаль уже не про себе, а про цього нещасливого, пригніченого, а все ще любленого Андрія.
— Подсудимый Андрей Тыщенко, что вы можете сказать в свое оправдание? — питається найстарший суддя.
Андрій устає й говорить тремтячим голосом:
— Та що, господа судді... не винен я... це все набріхано... нащо мені таке страшне діло робити? .. Я... ми... — Далі він плутає, ще щось нерозбірне каже, й сідає.
Тепер і Лукію про те саме суддя питає. Вона устає й мовчить спершу, не відразу каже. Та вона вже знає, що казати:
— Простіть, що казала так! По-дурному я на його сказала: все я сама зробила, а він нічого тут не винен, він правду каже, а я на його з серця наказала, бо він мене кинув...
Вона каже це голосно й сідає на своє місце, чуючи, як серед людей шепочуть:
— Яка вперта! Аж тепер правду сказала!
Вона почуває на собі погляд Андріїв і повертається до його. Якось благаючи, як винний, він на неї дивиться. Вона перемогла себе й усміхається до його ледве помітним останнім усміхом — на довічне прощання.
Присяжні недовго радяться. Вони скоро вертаються з рішенцем: Лукія Коломійцева — винна, Андрій Тищенко — не винний. Серед панів хтось заляскав у долоні. Суддя подзвонив, і все стихло. Суд читає присуд: пустити на волю Андрія Тищенка, а Лукію Коломійцеву заслати на Сибір.
І в той час, як суддя останні слова у присудні дочитує, важке придавлене ридання розлягається по великій світлиці. Все на мить стихає: то, припавши головою до поручат, ридає, все на світі загубивши, присуджена до кари злочинниця...