— А! Так, бунтовники! — вигукнув він.— Я вам!..
І, швидко повернувшись, збіг на рундук і побіг слідком за приставом. Безпечно добіг він до Гордієвого будинку і там стрів блідого з переляку пристава.
Через півгодини обидва вже їхали в місто. В місті вони наробили галасу...
А тим часом і радівська громада не гаялась. Як люди побачили, що становий утіка, то кільки голосів тюкнуло на його, а вся громада зараз загомоніла:
— Як це так? За що він б'ється? Мало вже він і так бив? Та то хоч б'є так, кого нападе, або десятників, як у його на стійці бувають, а це вже й у громаді почав битися.
Громада обурилася.
— Де писар? Будемо писати прошення на станового.
Але і писар, і старшина кудись утекли. Кинулись їх шукати, та ніде не знайшли.
— Нехай Андрій пише! — гукнуло кільки голосів.
Зараз же винесено з волості стіл, поставлено на рундуці, і Андрій сів за його. Громада казала йому, що саме писати, вислухувала написане, виправляла або додавала. Години за півтори папера написано. Це була скарга і на Гордієву економію, і на суд, і на станового. Написано її кшталтом громадської постанови. Треба було підписуватися. Але як до того дійшло, то виявилось, що в старости нема печаті, а старшина з писарем так-таки десь і поділися,— а вони повинні засвідчити постанову. Хоч хотіли, хоч не хотіли радівці, а мусили відсунути цю справу і постановили зійтися завтра знову, привести старшину й писаря, попідписувати й засвідчити громадську постанову і зараз же їхати з нею дідові Степанові та Андрієві в місто аж до губернатора, "а коли можна, й вище".
Ось через віщо другого дня після обід (було якесь свято) вся громада радівська знову стояла коло волості. Тепер людей було більше, ніж учора; чимало жінок з дітьми посідало тут таки поблизу, лузали насіння та клепали язиками. Громада дожидалася свого отамання, але його й сьогодні не могли знайти. Не дожидаючись, поки знайдуть, громадяни почали підписуватись самі. Письменні почали одбирати руки в неписьменних, щоб підписатися за себе й за їх. Андрій стояв над папером і показував, де і як треба писати. Підписування вже кінчалося, як зненацька задзвенів дзвоник. Всі нашорошили вуха.
Волость стояла край села: нею кінчалася верхня перія, але проти волості далеко ще тяглася перія нижча. Рундуком волость стояла до нижчої перії. А позад волості, мало не зараз же за нею, починалася панська земля, а на їй ліс. Ліс був дуже близько від волості, сажень на сто. Цим саме лісом і був шлях у Радівку з губернського міста і звідти й чути було дзвоник усе дужче та дужче. Але відразу він стих і хвилин з п'ять нічого не було чуть, а тоді знову задзвеніло, і ту ж мить з лісу вихопилась коляска, запряжена чотирма баскими кіньми.
Вони, як змії, підбігли до волості.
— Бережись! — крикнув кучер.
Громада розступилась. Коляска підбігла до рундука. З неї вискочив молоденький панок "з хрестами" і той пристав, що вчора був. Коляска трохи від'їхала і стала зараз біля рундука. Андрій узяв свого папера і зійшов між люди.
Пан стали на рундуку і повернулись до громади. Молодий панок сміливо й весело згукнув:
— Здравствуйте, миряне!
— Здорові були, пане! — промовили люди, поскидавши шапки.
— Я — чиновник особых поручений й приехал по поручению его превосходительства для улажения возникших здесь недоразумений.
І панок і далі такою саме зрозумілою мовою почав з прихильним любим усміхом виясняти громаді справу.
— Надеюсь, что вы поймете меня, что вы обязаны исполнить мои законные требования...
Громада мовчала.
— Что же вы молчите? Разве вы не поняли того, что я вам сказал?
— Ні! — в один голос гукнула громада.
Пристав глянув на панка і іронічно осміхнувсь, а панок, трохи збентежившись, почав знову:
— Как же вы не понимаете, — ведь зто очень просто! Поймите, — зто очень просто...
— Та то вам, пане, просто,— озвався хтось із громади, — бо се не ваша земля і не з вас гроші правлять, а нам воно зовсім не просто.
— А так! Так! — загомоніла громада.— Земля наша здавна, а це яким правом у нас її однімати? Ні, пане, ми цим не поступимося! Ми жалітимемся! Ми написали вже бумагу
— Подайте сюда! — звелів панок.
— Ні, ми вам не подамо, бо це не вам, а губернаторові.
— Но ведь я же прислан...
— Е, ні! Не воно! Це до губернатора.
— А то й до царя, коли губернатор не теє...
— Но послушайте, господа! — почав знов упевняти панок.— Вы совершенно забываєте, что судебный приговор для приведення в исполнение которого я вот с господином судебным приставом приехал,— он должен же быть приведен в исполнение.
— Ми того не знаємо. А землі не віддамо.
— Я вам еще раз говорю следующее: желаете ли вы добровольно уплатить три тысячи господину Раденко или нет?
— Ні!
— В таком случае ми должны будем приступить ко взысканию. Господин судебный пристав,— пожалуйте! Где же старшина й урядник? Пусть они ведут нас для оценки имущества.
— Люди добрі! — скрикнув Андрій, знімаючи над головою папір з громадською постановою.— Чи ви чуєте? Вони хочуть нас цінувати! Невже ми попустимо?
— Цінувати? Зроду-віку не попустимо!
— Не попустимо! Не буде цього! Сідайте, пане, в свою коляску та їдьте туди, відкіля приїхали. Сідайте! Сідайте! Нас цар буде судити, а не ви!
Громада насунулась до рундука.
— А, так? — сказав панок і свиснув у щось голосно та гостро. Тієї ж миті перед здивованими громадянами ліс за волостю заворушивсь і з його виступила купа якихсь людей у білому з червоним. В руках у їх було щось блискуче.
— Стройсь! — почувся голосний вигук.
Велика купа заворушилась і за мить простяглась однією лавою.
— Шаго-о-ом — марш! — розітнувсь знову вигук.
Уся купа сколихнулася і, рівно одбиваючи ступні, мірно й чепурно почала наближатися до волості.
— Салдати! Салдати! — сполохнулась громада.
— Ружья на пере-е-вес!
Стальові шпички блиснули на сонці і перехилилися гостріями до громади.
Почулася ще якась команда, солдати розбились на дві купи і за хвилину обидві, обійшовши волосний двір, стали з того й з того боку біля громади, держачи рушниці напоготові.
— Ви видите, общество,— почувся голос з рундука,— что я не намерен шутить. Немедленно разойдитесь по домам.
— Панове громадо! — голосно згукнув Андрій.— Не слухайтесь! Вони нас розженуть по хатах, а там і пов'яжуть поодинці. Будьмо в гурті, так нам нічого не зроблять.
— Не розійдемось! — загукала громада.
Панок з рундука кивнув рукою. Салдати почали тихо насувати на громаду, держачи багнети проти людей. Громада подалась од волості. Салдати заступили вулицю перед волостю, їх начальник зійшов на рундук і став коло панка.
А громада тим часом подавалась усе назад та назад. Так перейшла вона вузьку вулицю і дійшла до другої перії. Попереду був Андрій.
— Ви видите, что я употреблю силу! — кричав панок з рундука.
— Не сміє він! — казав громаді Андрій.— Не має він права!
Але салдати почали знову насувати з своїми багнетами. Їх мовчазна одностайна маса з однаковими рухами грізно наступала на рухливу, обурену громаду.
— Та що ж се таке? — скрикнув хтось у громаді.
— Бери, хлопці, коляки та обороняйсь!
Ту ж мить затріщали тини і в руках у людей з'явилися коляки.
Салдати насували.
— Стой! — розітнулася команда з рундука.
Салдати зупинились.
— Если вы сию минуту не разойдетесь, салдаты будут стрелять,— почулося з рундука. Громада мовчки ламала тини.
— Рота-аа — 'товсь!
Брязнули рушниці, цикнули патрони, Громада затихла.
— Разойдитесь!
Громада мовчала. Поперед неї стояв Андрій.
— Господа,— смикнув панка за рукав зблідлий пристав,— да ведь это кровопролитие будет.
— Только у каждого десятого боевой патрон, а у остальных на первый раз холестые,— одмовив офіцер.
— Но все же...
— Рота-а — пли!
Голосний стріль з рушниць розлігся далеко. Дим заслав на хвилину все з-перед очей. Але зараз же почулися скрики, і все стовпище кинулось врозтіч бігти вулицею.
Як вони відбігли, пани з рундука побачили серед вулиці кілька трупів.
Один мертвий і досі держав у руці якийсь папір, лежачи ниць на землі.
То був Андрій з своєю громадською постановою.
* * *
— Ой, ратуйте ж! Ой, голубочки! — несамовито кричала дівчина, вбігаючи на економічний двір та кидаючись просто в будинок. На порозі вона зустріла Ганну.
— Що там, чого ти, Харитино?
Се була наймичка Ганнина. Тепер вона вся тремтіла з ляку, нижні щелепи трусилися, і вона ледве могла говорити.
— Б'ють! — вихопилось у неї.
Ганна ще нічого не знала. Вона не знала про те, що мусять прийти салдати, та й Гордій про се не знав. Ганна, правда, чула якийсь грюк (волость була аж на другому краї слободи), але ніяк не могла догадатися, що воно таке.
— Хто б'є? Кого? — спиталася вона.
(Продовження на наступній сторінці)