Авжеж! авжеж! це вигадки дурні!..
Кохайся тут, милуйся тут, забудь
Ти рідний край й віру, жінку й сина
Усе забудь: все затопчи, зробись
Потурнаком, ізрадником гидким,
Своїх людей, братів своїх — рабами
Ти пороби, зробись над ними паном,
Та вже тоді й щасливий будь собі!
Дмитро
І буду!
Олена
Ні, не будеш ти, безщасний!
Одурений оманою в цей час,
Засліплений, ти бачити не хочеш
Тії біди що дожида тебе,
Немов той звір, що здобич дожидає
Хай місяць рік втішатимешся ти
Тим краденим своїм непевним щастям
А далі їй докучить, і вона
На іншого тебе вже проміняє.
І будеш знов згордованим рабом
Хилитися під нагаєм турецьким.
Панас
Так, дочко, так!.. Кажи йому, кажи!..
Дмитро
Ти все мені нещастя пророкуєш.
Олена
Згадаєш ти свій рідний край тоді,
Згадаєш ти усе, що мав колись.
Тоді тебе немов якая сила
До тих степів, лісів, зелених лук
Потягне враз; своїм диханням вільним
На тебе степ дихне; Дніпро старий
Мов зашумить порогами до тебе,
І запашніш запахнуть рідні квіти
За всі чужі, хоч пишнії квітки,
Що так тебе сп'янили тут на час.
Безмірною нудьгою занудьгуєш
За піснею, що дома ти співав,
За рідними, що дома ти покинув...
Почуєш ти, мов з Січі хтось гука:
Сюди! ставай за рідний край, за волю!
Почуєш ти і кинешся, й на плечі
Тобі нагай турецький упаде!..
Ти вирватись з неволі не здолаєш
І проклянеш той час, що зрікся ти
І рідної країни й волі... Боже!..
Така страшна, така несвітська мука,
Найгіршая за муки всі людські,
Тоді тобі пригнітить бідне серце,
Що тільки я подумаю про те,-
Моя душа вже гине, рветься з жалю.
О любий мій, коханий, дорогий!
Повір мені, повір і схаменися!
Про душу ти свою забув,— згадай:
Найбільшая у Бога буде кара –
То зрадникам! Мій Дмитре, схаменись!
Дмитро
(кидається до Олени)
Оленочко моя!.. голубко!.. серце!..
Прости мене! я збожеволів був!..
Як думати я міг хоч би хвилину,
Щоб рідний край, щоб вірную тебе
Хоч на яку ясну красу зміняти!
Забудь, що я казав: то був не я!
Геть звідціля! Тікаймо швидше, швидше!
Не віддадуть мене за викуп тут:
Рятуючись, всі мусимо тікати.
Олена
Я знала це... Я знала — буде так...
Мій соколе!.. Яка я рада знов!..
Панас
Оце й мене ви, діти, призвели,
Що плачу я... Це, дочко ти зробила:
В твоїх устах ожив наш рідний край...
Згадалося... усе — кайдани й воля...
хоч я й старий, а от немов дитя...
Ну й жіночка у тебе, Дмитре-брате!
За нею й я пішов би хоч куди.
Дмитро
І підемо!.. Баша уранці їде,
А ми у степ — і хай поможе Бог!
Панас
Бог помага кайдани розбивать
Завіса
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Сад. Те місце, що і в третій дії. Смеркає.
ВИХІД І
Аміна та Фатима увіходять.
Аміна
Ти кажеш, тут вони зустрітись мають?
Фатима
Вмовлялися, що прийде в цей куток,
Як смеркнеться, ся жінка, та й укупі
Тікати всім... Ти так уся й тремтиш...
Аміна
Ти думаєш,— з страху, з жалю дурного?
Ні, я тремчу, бо хочу мститись я!
Бо від ції пекельної жадоби
Горить мені у голові, в грудях!..
Я вся горю!.. О, хочу я помститись
Над зрадником!.. Так зрадити мене!
Все віддала йому, що можна дати
Кохаючи!.. Усе я-віддала!..
Скорилась я усім його бажанням.
Забула я, що він невільник, раб,
Із темної його узявши ночі,
Я підняла аж до ясного дня
Вщасливила його, йому, рабові,
Зробилася рабою я сама,-
І зрадив він!.. І він мене ізрадив!..
На світі цім чи є гидчіше що,
Є гірше що за це злочинство чорне?
Нема! Кажу: нема!.. І заробив
Найбільшої собі за те він кари!..
І я помщусь! О, страшно я помщусь
Над обома!
Фатима
Та защо ж кара й жінці?
Як добрая вона сюди прийшла,
Щоб визволить з неволі чоловіка.
Яка ж її провина тут? Адже
Якби свого любила чоловіка,
Зробила б так запевне й ти тоді.
Здається, що нема її провини.
Аміна
Говориш ти: нема? нема? Скажи:
Ти бачила: вони тут цілувались?
Фатима
Еге, було... Здається, що було.
Аміна
А, бач, було!.. О, кляті! цілуватись!..
Як смів її він цілувать, коли
Він цілував мене? Вона як сміла,
Як зважилась торкатися до нього?
Тут я його люблю, тут я кохаю!..
Хіба вона його отак, як я
Любитиме? Чи може? Ну, кажи!
Фатима
Та, мабуть, же виходить так, що може.
Адже вона шлях довгий і страшний
Сюди пройшла, нічого не злякалась.
З усіх країн далеких і близьких
Багато є у нас усяких бранців,
А чи було багато тих жінок,
Що їх сюди приходили шукати?
Аміна
(помовчавши трохи, помалу)
Так, правду їй сказала... Любить дуже..
Відразу палко.
Та я того не хочу, щоб вона
Любила так!.. Не хочу, щоб і він
Любив її! Мені він присягався,
Що тільки я сама в його душі!..
А, зраднику! Ти думав — так минеться!.
Помилишся!.. Я покажу тобі!..
Я губи ті, що сміли цілувати
Вони мене,— геть випечу вогнем,-
Хай більше вже нікого не цілують!
Я руки ті, що сміли обнімати,
їх катові оддам, щоб одрубав,-
Щоб більше вже не обняли нікого!
Я очі ті, що так мене дурили,-
Сама тобі їх повиймаю геть!
Вже більше ти нікого не одуриш!
Тоді іди! Кохайсь із нею ти!
Цілуй без уст і без очей дивися
Ти на її красу і пригортай
На груди ти її — без рук!..
Фатима
Аллах!
Навіщо ж так уже карати страшно?
То ж світове: любив, тоді покинув —
Чоловіки вже зроду всі такі.
Нема чого так тяжко тим журитись.
Хіба уже більш нікого й кохати?
Аміна
Облиш!.. Хіба ти розумієш це?
А ти мене не покарав хіба?
Ой, Боже мій!.. Ой, Боже мій єдиний!
За віщо ж це усе? За віщо я
Терпіти цю повинна муку?
Чом Всі на світі те щастя мають, щастя,
А я його не мала ще ніколи?!.
Я крихітку була придбала й ту
Віднято вже... За віщо це?
Фатима
Та годі,
Бо вже ось-ось вони сюди надійдуть,
Та й інший хто щоб не почув бува...
Аміна
(ходе кілька часу туди й сюди, заспокоюючись)
Мовчатиму... Нехай вони ідуть...
Пильнуй же там, і як вона увійде,
То хвіртку ти мерщій замкни й біжи
Та пана клич.
Фатима
А ти йому казала
Про це, чи ні?
Аміна
Умовила його
Зостатися цей день, а не казала
Йому чого.
Фатима
Ти за кущі сховайсь,
От за оці,— отут не буде видко:
Невільники іще не всі з роботи
Відсіль пішли, бо гомін у саду...
Не зараз ти до їх виходь, загайся,
Бо поки ще ту хвіртку я замкну
Та збігаю до пана поки...
Аміна
Добре!
Хай з слугами іде баша, не сам...
Не гається нехай, а прийде швидко,
Щоб не втекли вони. Скажи йому
Там що страшне... таке, щоб він одразу
Прибіг... Іди ж!
Фатима
Та вже ж іду, іду!..
(Виходить, Аміна стає за кущі.)
ВИХІД ІІ
Дмитро
(сам увіходить)
Нема її... Чи їй чого лихого
Не трапилось? Тут може бути все...
Та ні, це так... ще рано, тим немає...
О, Боже мій! Невже даси мені
Побачити мій рідний край коханий?
О, дорогі, о, вічні ясні зорі!
Ви сиєвом пречистим з висоти
До вищих діл підносите нам душу,-
Присвічуйте ж невільникам сумним
Далекий шлях до радісної волі!..
Олена
(ввіходе й озирається)
Ти, Дмитре, тут... Ой, Боже, страшно як!
Дмитро
А що хіба? Щось бачила, чи чула?
Олена
Здалось мені, як я сюди ввійшла,
Неначе щось зашелестіло ззаду.
Мов бігло що... Біда, як хто довідавсь
Та назорив!.. У вас готово все?
Дмитро
Готово все.
Олена
А де ж це товариство?
Дмитро
Всіх замкнено: звичайно ж на ніч так...
Але ключі від тих льохів у мене,-
Мерщій ходім, і я їх відімкну.
(Виходять.)
ВИХІД ІІІ
Аміна
(виступаючи з-за кущів)
Ідіть! ідіть!.. Там замкнено вже все,
І помства вже над вами почалася.
Не втечете ви з рук моїх тепер.
ВИХІД ІV
Дмитро та Олена вертаються і не помічають ще Аміни.
Дмитро
Хтось хвіртку тут замкнув... Не можна з саду...
Олена
Це зрадив хтось...
Дмитро
Ще хвіртка є одна...
Олена
Веди мерщій!
Дмитро
Ходім!.. Кущами пройдем...
Аміна
(виступає з-за кущів)
Стривайте-бо! Не поспішайтесь так!..
Ви думали втекти? Надію киньте!..
Все замкнено з усіх боків, і ви
Вже сидите у пастці, наче пара
Тих мишенят дурних. Чи добре ж те
Сальце, що вас привабило у пастку?
Олена
(тулиться до Дмитра)
Ой, хто ж оце? Вона?.. Вона?.. Скажи!
Дмитро
Еге, вона...
Олена
Пропали ж ми навіки!
Аміна
А правду ти сказала: ви пропали.
Куди беруть із пастки мишенят?
їх оддають котові, щоб поїв.
Є і на вас у мене кіт путящий,
Ось прибіжить,— я вас йому віддам...
Побачимо, що будете робити!..
А, зраднику! Ти думав утекти
І сподівавсь, що це тобі минеться?
Забув про те, як присягавсь мені!
Дак я усе те добре пам'ятаю
І муками згадаю так тобі,
Що будеш сам благати в мене смерті.
Дмитро
Віддай ключі!.. віддай!.. пусти мене!
Давай сюди, бо задавлю без жалю!
Аміна
То й задави!.. А лиха не минеш,
(Продовження на наступній сторінці)