Жалібно-жалібно озвалося по залі тужливе голосіння. Співців мені не видко, але чути їх голоси і ті слова жалю й сліз по втраті дорогого, любого... Боже мій! Це ж про мене співають, бо і я ж умер, покинув їх, а вони за мною жалкують, тужать по мені... і сльози закапали в мене з очей, мені стало жалко самого себе — моїх молодощів минулих, мого життя недовгого, але тяжкого — з короткими квітчастими хвилинами любові й могучого натхнення, з довгими осінніми роками нікому не корисної праці, що вбивала тіло, вбивала душу... Цитьте! Не співайте більше, припиніться! Бо не витримаю й заплачу голосно!..
От уже спів затих...
Хтось пішов по хаті за столик. Хто ж то? Бичик! Маленьке, в'юнке, скрізь улазливе, — от же й тут за стіл улізло.
— Високоповажане добродійство! — почав. — Мені припала сумна повинність подати вам життєпис нашого кебітного поета. Ця повинність і сумна мені й люба, бо ми були з покійним найкращими друзями, найщирішими...
(Друзями? — перепинила ті слова моя думка... — Які ж то й друзі, як тільки й того, що робили в одній канцелярії? А надто я завсігди не любив цього Бичика за його злий лепетливий язик та за те, що встрявав скрізь, куди не треба.)
— Так, він був мені другом... Ну й, звісно, мені не раз доводилось пособляти приятелеві в його справах... по-приятельському...
(Пособляти? Він — мені?)
— Бо він був поет, а поет — людина безрахубна, ніколи, знаєте, не розуміє, що то берегти гроші... Як є, то розкидає, а потім доводиться бідувати... Поезія й марнотратство, то так, знаєте, дві сестри рідні...
(Моє марнотратство?!)
Потім він коротенько подавав мій життєпис і казав, що я завсігди мріяв про високі ідеали.
— Ну, а життя, знаєте, далеко від тих ідеалів, так через те мій приятель мало стрівав однодумців... Навіть у своїй сім'ї не стрівав, бо там його не розуміли й не підтримували... Я, звісно, не про діти його кажу, — вони занадто малі...
То це він про мою Ксеню? Про неї, що тільки й живе моїми думками, надіями й пориваннями! Як він сміє так гидко набріхувати? Взагалі, як він сміє про все це говорити? Яке його діло?! Ні, мушу вийти припинити це.
Я встав був та й спинився: ні вже, дослухаю до краю хоч цього...
А він говорив далі:
— Ну, звісно, мій приятель таки трохи й сам був винен, що не багато придбав прихильників... Бо мав таку вдачу що!.. От, знаєте, як звичайно: поет, посланець небес, "глаголом жечь сердца людей", і думає, що ніколи не помиляється в своїх думках, і обороняє їх дуже вже палко... І людям просто в вічі так і висловлює все, що думає, хоч би воно їм і не любе... Я вже йому про це й казав, та й не раз, дак де там! Ну, та я йому це прощав... Але ж не всякий, знаєте, міг його так розуміти, як я, та й прощати, — через те він і мав багато ворогів... Але ми були приятелями. Ми так часто читали один одному свої твори, і він дуже хвалив мої переклади з Лєрмонтова... (Я, знаєте, Лєрмонтова вже чимало переклав.) Я подавав йому ідеї не до одного його поетичного оповідання віршем, а він звіряв мені написане до мого перегляду й редакції... Шкода тільки, що писав він потроху і не справдив тих надій, на які давав право його талант...
І він говорив, говорив, говорив і так брехав, що мені ставало вже чудно. А люди, повіривши, ще й подякували йому оплесками, як він устав з-за столика.
А туди вже сідає новий речник. І цього добре знаю — Тищенко. Добросердний чолов'яга, закоханий у мої вірші та й у мене потроху. Оцей справді мені часто пособляв і навіть тоді, як я був без посади, приняв нас з усією сім'єю до себе на квартиру, хоч йому й самому тісненько було жити (він учителював у міській школі і мав там у ній дві маленькі світлички). Його велике щире обличчя з кудлатою бородою і дитячі добрі очі мають сьогодні якийсь особливо поважний вигляд: розгорнув верчичок паперу, читатиме критичний огляд моїх творів.
І читав докладно, широко й довго. Багато було бібліографії, багато хвали й цитат з моїх писаннів, але ж, боже мій! який дивний нетям! Я ніколи не думав, що він так мало мене розбирає, ця добряча душа! Яке нерозуміння моїх найкращих, найголовніших дум і почувань! Якими вбогими, шаблоновими, банально-прилизаними, обмежено-пристойними появлялися вони, перейшовши через призму його "критики!" Невже я коли щось таке писав або казав? Коли такі й справді мої писання, то яке ж я маю право зватися поетом за цю банальну січку з капустою? А він усе говорить! Любий мій! По правді, я тобі вдячний за твою простомовну, не лукаву до мене щирість, але ж пожалій мої писання!..
От уже йому припліскують, навіть Савенко. То це всі згоджуються з їм?..
І коли вже треба було переглянути мої писання, то чому ж цього не зробив — ну хоч Дашецький, він же професор літератури?..
Якась панночка, процвітаючи ясноколірними стрічками та блищачи дукачами й намистом, проказує мої вірші. І після попередньої критики я в кожному їх слові несамохіть шукаю тієї шаблонової дрібнодухої обмеженості, за яку мене зараз хвалено...
Що це? Невже це він буде промовляти, Котовський? Чоловік, якому я завсігди здавався запорохою в оці, який усе життя був мені найгіршим ворогом, шкодив мені скрізь, спотиньга кусаючи, як зрадлива собака! І він має промовляти й лицемірно хвалити мене, шиплячи в душі зо злості?
Так, він сів за стіл, і я бачу просто себе його викохане, випещене панське обличчя, з коротко підстриженою борідкою, з ласкавим медяним усміхом червоних губів. От чую його солоденький голос:
— De mortuis aut bene, aut nihil — святе правило, і я його шаную більше, ніж хто інший. Через те я ні в якому разі не насмілюся нічого казати про саму особу нашого небіжчика-поета. Говоритиму тільки про літературні його твори.
Мені полегшало: він мене не хвалитиме, тільки лаятиме, — це все ж ліпше.
— Всі згоджуються, що Євген Сагайдачний мав пречудовий поетичний хист, бо ж безперечно треба мати хист, щоб писати такі гладенькі вірші. Вірш у його справді легенький, бо автор не надуживає його і здебільшого йде туди, куди веде його вірш, одміняючи, відповідно до його, і зміст свого твору. Зміст же в його звичайно дуже цікавий, бо дорогий наш поет писав на пекучі сучасні теми, добираючи такі, які обробляли вже всі поети-сучасники, і таким робом теми ті вже мали — сказав би так — патент на цікавість. Зрозуміло, що в такій роботі він не міг не сходитися дуже з тими авторами, що поперед його про це писали, але він завсігди брав у їх тільки найкращі, найпоетичніші місця. Це не значить, що високоталановитий автор не був оригінальний — навпаки, оригінальність його поглядів завсігди виявлялася тим, що загально дозволене здавалось йому злочинством, а загально гуджене — хвальним ділом. Через те дехто давав йому догану, що його докори задля нас неоправдані, а його поради або неморальні, або практично непридатні. Я ж не буду ганити поета, бо кожен має право казати, що хоче. Твори незабутнього поета довго ще будуть у нас читатися, бо після Шевченка у нас занепад поезії, і ми не маємо кращих авторів... хоч він писав так мало, що його твори — крихотки, коли рівняти до того, що зробили інші письменники...
1 Про мертвих слід говорити або тільки хороше, або нічого (лат.).
Досить мені вже того! Я відімкнув двері і вийшов у Савенків кабінет. У залі лящали оплески Котовському за промову. Я відчинив двері з кабінету в залу і став на порозі.
Саме в цю мить усе товариство встало (певне — це був антракт) і безладно рушило по залі, жваво розмовляючи.
Кілька чоловік, і поперед усіх Котовський, ішли купкою просто до кабінету й побачили мене. І відразу їх обличчя відмінилися. Смертельна блідість окрила їх, очі спинилися, вирячившися на мене, рухи вмерли... Скам'яніли всі без згуку.
Тим часом заздріли мене й інші і вразилися так само. Всі заніміли, прикипівши до місця, і тільки дивилися, дивилися на мене божевільно-зляканими очима, просто страшними на цих блідих обличчях.
— А-ах! — почувся жіночий скрик, і кілька десятків людей, як одна людина, відразу кинулися назад, у ті кутки, де попереду сиділи, збилися в купу, як отара, тремтячи перед вовком. Між мною та їми стала порожнява великої зали.
— Прошу сідати, панове! — промовив я, проходячи до столика.
І всі, як один, сіли, загіпнотизовані безмірним переляком.
І я сів за столик.
— Прошу вибачити, панове, що я перепиню вам хвилини відпочинку... Але ви так багато говорили сьогодні про мене, що був би я незвичайний, не озвавшися також.
Вони слухали, сидячи німо, нерухомо — цілком так, як от дитина посадить ряд ляльок, говорить до їх, як до живих, а вони слухають мертвими ушима і дивляться мертвими очима.
— Насамперед дозвольте направити одну важну помилку: на жаль, я не вмер, я живий, і автори моїх некрологів трохи поспішилися.
По всій залі розкотилося широке вільне зітхання півсотні людей, і обличчя, ці білі кам'яні обличчя, ожили, заворушилися.
— Дивний випадок, якого творцем був певно бог поезії Аполлон, привів мене на мою власну тризну, і я почув собі посмертний суд... Я дякую за слова прихильні та тирі до мене, які я тут чув. Дозвольте ж і мені тепер сказати трохи — не про себе — ні! — але про нас, українських письменників.
Я замовк на хвилину. В залі панувала надзвичайна, мертва тиша. Більша частина сиділа, похнюпившись, інші — втупивши в мене очі.
(Продовження на наступній сторінці)