Він дочитав, і рука з листом упала на канапу. Згадки, давні образи, минулі події вставали в його душі і проймали душу ще й досі гострим, ще й досі не затихлим болем. Все, що вже минуло, все, що він силкувався забути і — здавалося — вже забув,— усе воно стало перед їм знову — як живе. День за днем, година за годиною переживав те, що вже раз було пережите, чув і бачив перед себе тих давніх людей, відчував давню радість і біль.
***
Вийшовши з київського університету, лишився на який час у Києві, сподіваючись адвокатського заробітку. Та через щось йому не щастило: клієнтів було мало, і він три роки дурно бився й нічого не досяг. Щось не давало йому ходу, а що саме — не міг зрозуміти. Думав уже про Одес, коли несподівано відібрав листа від цього ж таки дядька. Старий писав, що в їх місті бракує добрих адвокатів, і питався, чому б він, Горинович, не приїхав туди? Певне, ліпше б йому тут велося, ніж у Києві.
Горинович замислився. Невеличкий губернський городок! Це, звісно, не Одес! Ну, а що йому досі дав великий Київ? Чи не буде таке ж і в Одесі? Чи не ліпше йому справді послухатися дядька?
І таки послухався.
Там справді бракувало добрих адвокатів, і три-чотири справи, щасливо скінчені, відразу висунули Гориновича наперед. З того часу забезпечений йому був добрий заробіток, і Горинович, звикши до великого міста, хоч трохи й нудився в сіренькому нерухливому городку, але з погляду заробітного не мав рації від добра шукати добра.
Жив трохи самотно: по клубах не бував зовсім, бо ненавидів карти, у гостях — зрідка. За це заробив прізвище "гордого". Але знав людей багато: в адвокатів широкі знайомості!
Так він прожив два роки, й на третьому трапилась йому голосна справа: інтелігентна жінка, чепурна і молода, всім відома, як дуже гарна людина, вбила свого чоловіка. Помалу-малу виявилась ціла драма: довідалися, як той, на погляд інтелігентний, чоловік (скінчив університета), розпалений страшенною, хоч і цілком безпідставною, невірою до жінки, не давав їй просвітку своїми причіпками, пильнував її вдень і вночі, не пускав з дому, мордував її всякими способами: бив, стягав у самій сорочці з ліжка й замикав — узимку — в холодну хижу й таке інше. Безщасна кілька разів нездужала тяжко, втікала до матері, та він її відтіля забирав. Утекла тоді в іншу губернію і стала там за вчительку, та чоловік листом до земства заборонив жінці вчителювати, і вона мусила покинути школу. Вернулася додому і вбила його того ж дня, з того самого револьвера, з якого він попереду вже двічі стріляв на неї й раз навіть поранив трохи. Все це тепер виявилось, а попереду ледве чи хто й знав про це: безщасна терпіла мовчки й навіть сяким способом силкувалася заховати від людей своє ганебне становище вінчаної раби. З погляду — подружжя здавалося так собі, звичайне, і тільки трагічний його кінець виявив правду.
Горинович боронив у суді безщасну жінку. На цю справу насходилося стільки народу, що маленька судова зала ледве могла його містити. Найбільше було жінок. Горинович промовляв справді так гарно й сильно, як ще ніколи досі, і присяжні виправдали обвинувачену. Вийшовши після присуду Горинович і зали в коридор, зустрів чимало знайомих — вони поздоровляли його з гарною промовою та з щасливим послідком її, тискали руку. Саме в цю мить стала перед їм одна знайома панночка симпатична, хоч і занадто екзальтована людина, вхопивши його за руку, почала їх стискати, тремтячим голосом кажучи:
— Спасибі вам! Спасибі вам, гарний, розумний, добрий, що так оступаєтесь за безщасних жінок. Ліно! Ліно! — вхопила вона за руку свою подругу,— а чом же ти не дякуєш?
І притягла Ліну ближче. Горинович глянув і побачив перед себе високу струнку дівочу постать — і молоде чепурне обличчя, почервоніле від тієї несподіванки, яку їй учинила перед натовпу і перед незнайомим чоловіком подруга.
— Ольго, та ну бо! що ти робиш? — казала вона, зовсім збентежена.
— Не вигадуй! — не вгавала Ольга.— Я ж знаю дуже добре, як тобі сподобалась промова... Дозвольте вас познайомити: це моя подруга, Ліна Грамчевська, а це... ну, ти знаєш, то це! — промовила вона вже до подруги.
Горинович поклонився, вони подали одне одному руку.
— Дуже радий познайомитися і чути, що немудрі слова мої припали вам до вподоби,— промовив Горинович.
— Ну-ну, немудрі! Кажіть! Так говорить, що я аж заплакала! Лінка не плакала, бо вона нечувственна, ні, вона гарна, тільки на сльози кріпка... Ви йдете вже з суду? Ну, дак і ми вами.
І, щебечучи, Ольга тягла за собою подругу, і всі троє вишли з кам'яниці на вулицю. Ольга говорила не втихаючи, Ліна мовчала; Горинович зрідка відповідав балакучій дівчині, сам придивлявся до її подруги. Вона буле чепурна: тонкий, прямий, делікатний ніс з ніжненькими ніздрями; прегарно вирисувані, хоч, може, трохи великі вуста, трошечки важке, те гарне підборіддя. Лоб тепер ховався під солом'яним легеньким бриликом, та карі очі, променисті й ласкаві, так принадно часом осявали Гориновича коротким теплим поглядом з-під довгих вій. Вона йшла смілою легенькою ходою, трохи нахиливши наперед голову, і мовчала, іноді тільки озиваючись на Ольжине або Гориновичеве питання.
— Вже й дійшли... Я до тебе сьогодні йду, Ліно,— промовила Ольга, спиняючись перед великою гарною кам'яницею, а тоді додала до Гориновича: — Спасибі, що провели.
Подаючи Ліні на прощання руку, Горинович промовив:
— Дуже радий, що з вами познайомився... тільки... простіть... я не знаю, як...
— Михайлівна! — пособила Ольга.— її звуть Ангеліною, та вона не любить свого ім'я і просить, щоб усі звали її Ліною. Так і звіть: Ліна Михайлівна.
Ліна всміхнулася злегка і, стиснувши Гориновичеві руку дужим, смілим стисканням, зникла в одчинених тим часом дверях.
Так познайомився Горинович з Ліною і незабаром почав ходити до Гламчевських. Старого Гламчевського Горинович знав і попереду, бо раз, що мав з їм невеличке діло, а друге — цього чоловіка скрізь у місті знано й поважано серед міського панства. Був це чоловік немолодий, служив довго в якійсь канцелярії, потім кільки років був міським "головою", а тепер жив без ніякої посади, відпочиваючи від клопоту,— чоловік був з достатком. Гориновичеві щось не подобалось у його обличчю, хоч на око було це зовсім звичайне і пристойне обличчя: просивий, лисий, з чепурно підстриженою бородою, був дуже поважний з себе і вельми звичайний та ввічливий з людьми. Тільки його маленькі очі, безколірні, холодні, надавали всьому його обличчю той вираз, що так не подобався адвокатові. Жінка ж його, Юлія Петрівна, значно молодша за чоловіка, мала саме такі гарні очі, як і в дочки, тільки що трохи вже пригаслі і надзвичайно смутні. Була дуже мовчазна, хоч і звичайна з гостями; Гориновичеві через щось здавалося завсігди, що це бліде, мов застигле в одному нерухомому виразі, обличчя ніколи не живив сміх; тільки легенький усміх ледве пробігав часом на її блідих стиснених устах; а очі лишалися й тоді такими смутними... ні, здавалося, тоді ще мов смутнішими. І вся її худорлява постать завсігди була якась мов чим пригнічена.
Гориновичеві здавалося, що пригнічував її саме той холодний погляд Гламчевського, що вона тремтіла перед цим безколірним тупим поглядом. Помалу-малу з усяких дрібниць, що не минали ока, звиклого до надзвичайної уважності адвоката, Горинович усе дужче й дужче розумів, що цей, такий ґречний у товаристві, пан поводився з жінкою цілком деспотичне, а та ледве сміла проти його словом озватися,— хоч на око все було як годиться.
Сім'я була невелика: опріч Ліни, ще тільки син — студент з медичної академії. Чув ще Горинович за стару бабусю, господинину матір, та вона була сліпа й виходила з своєї світлиці дуже не часто чи й зовсім не виходила — принаймні Горинович досі ще ні разу її не бачив.
Певне, що не старі Гламчевські, та й не син їх (його Горинович мало й бачив) приваблювали молодого адвоката. Ліна — ось хто брав на себе всю його увагу, і через неї саму він бував у цій сім'ї, зовсім йому не цікавій. Досі ні одна дівчина не торкала йому серця так дуже, як ця — така чепурна й така багата на ту принадну жіночість, що непереможно вабить до себе мужчин і з якою жінка повинна на світ народитися, щоб її мати... І Гориновича так швидко захопила вона, що він, уже закоханим бувши, почав розважати — що вона за людина, ця дівчина.
Горинович був саме тих літ, коли здоровий тілом і духом чоловік шукає собі подружжя і має якийсь ідеал дружини. І Горинович його мав.
Перше його вимагання було — краса. Ліна була не тільки чепурна, але гарна надзвичайно, мала вроду, достойну слова поета або фарб артиста. Але опріч цього у Гориновича були ще деякі вимагання, і він виявляв їх трьома питаннями.
Чи добра вона?
Здається... Принаймні він ніколи не бачив, щоб вона з ким сварилася, щоб коли на кого гнівалася: завсігда однаково спокійна, однаково ласкава. Певне — добра... у всякому разі — не зла.
Чи правдива?
Ніколи не помічав, щоб вона казала неправду, і очі в неї дивилися так ясно й щиро. І через те Горинович завсігди впевняв себе, що вона дуже правдива. Сам не любив брехні і велико шанував щирість. Одного разу, проводячи її ввечері з гостей додому, сказав їй це й додав:
— А вам я йму віри в усьому, у найдрібніших дрібницях,— мені здається, що ви не можете сказати неправди. Адже так? І ви мені все по щирості кажете?
Обличчя її не бачив: було темно; але вона відказала певним прихильним голосом:
— Все. І я не люблю неправди.
(Продовження на наступній сторінці)