...На світанку Добрий Єгер, помітивши у вольєрі Оленця, сплеснув у долоні.
— Аби ти скис, легіню! Вернувся?
Син Червоної Лані звівся на ноги, понурив голову. "Вернувся, Людино. Бий мене, ріж мене — страшно на волі".
— Може, з тебе витекла оленяча кров і ти став домашнім бичком, га? — питав Єгер.
"Може..."
Тоді я тебе осідлаю — покладу сідло на спину, і служитимеш мені замість Сумирної Кобильчини. "Сідлай, але не проганяй..."
— Тоді я запряжу тебе у воляче ярмо і буду тобою орати. "Ори".
— Тьфу,— сплюнув спересердя Єгер.— Ще-м не видів, аби дикий звір так приручився. А може, в цьому я винен, га? Може, це я з доброти вчинив неволю солодкою? — думав.— Кажуть, до солодкої неволі звикають.
Але був радий Оленцевому поверненню. Тішився його прив'язаністю до себе, клепав долонею по шиї.
— Ну, живи тут... живи, поки тобі забагнеться. Віднині вольєру замикати не будемо, коли захочеш, тоді й підеш у ліс.
Справді, з того ранку двері вольєри ніколи не замикались. І знову Дівчинка торочила йому казки, і знову були нарікання Ґаздині, і знову були безпечні ночі.
І ще щось нове прийшло в Оленцеве життя. Спершу він й не збагнув того нового, бо його не можна було ні лизнути, ні понюхати, ні побачити. Але воно жило, існувало і росло. Оленець відчув його у те надвечір'я, коли з царинок вітер приніс запах печеної картоплі. Але при чому тут картопля? Цю ніч простовбичив на ногах — прислухався до себе і до світу.
Ні, у першу ніч він нічого не розумів, і в другу теж, і в третю... Тому й тривожився, часом забував про їжу, перестав цікавитися казками. Аж десь на п'яту ніч в темряві привиділась йому Біла Чічка. Знав, що це омана, бо не могла Біла Чічка близько підійти до людської оселі. А все ж таки це була вона. Покликав її:
— Б-е!!! — Не впізнавав свого голосу, якийсь був грубий, дорослий.
— Бе-е-е!!!
Ніхто не відповів. Ніч пливла над селом місячна, ясна. Ніякої Чічки поблизу не видно. Гаркнув спросоння Брисько: "Якого дідька лисого той оленище серед ночі розбутівся?"
"Тихо, тихо, Бриську. Розумієш, я Чічку бачив. Таку струнку, таку красну..."
"От спи краще, сняться тобі різні відьми".
Але це не був сон. А що? Може... може, це любов? Пригадалось, як колись говорила йому Чічка: "Восени знайди мене в пущі, добре?"
В запаху печеної картоплі — осінь. Осінь! І він знайде Чічку.
Ха-ха, знайде? А страх? А добрі людські долоні? А смачний зелений рунок? Марниця, все марниця, дріб'язок. Головне — Чічка. Сам себе не впізнавав, сам собі дивувався. Невже в цьому винна любов?
Однієї ночі він вдарив рогом у двері вольєри. Без краплини жалю покинув Оленець теплу солому лежанки, пахуче сіно, стережену Брись-ком безпеку, легко переплигнув через вориння, навіть напівгадкою не згадавши Єгеря, і пустився бігти у ніч, насупроти страхам і небезпеці. Не думав про них. Нічого у світі не боявся. Трубів, що мав сили. І це означало:
— Гей-гей, Біла моя Чічко, я йду-у-у!!!
В дебрі полуденок.
Добрий Єгер міг би розтлумачити, як у дебрі вгадують полуденок. Робиться це дуже просто. Видибує з своїх таїнних хоромів лісовий володар Чугайстер, білий дух карпатських нетрів, і нечутно підступає до кожної звірини, до кожного птаха, до риби у водах, підступає і нашіптує: "Спіть, мої діти, спіть. Ясний день призначений для відпочинку, викохуйте силу для матері-ночі, бо вона покличе вас на веселі грища, на стежки полюварські і ратні ристалища. Спіть..."
Це наказ і прохання, це ворожбитне вмовляння і щоденне чаро-дійництво. І все живе в дебрі скоряється Чугайстровому велінню — в полуденок тут господарює тиша і сон.
Добрий Єгер лежить на пласті сіна під копичкою на п'ятачковому обійсті полюварки — ошатного будиночка, складеного з обкорених смерекових свічок, і до нього теж підкрадається Чугайстер з полудневою дрімотою. Єгер стулює повіки, лісовий рунок дурманить, мов вистояне в берцівці горобине вино, і прислухається, як свердлить кістки задавнений ревматизм.
— Спи, Єгерю, спи, тобі також не зашкодить сьогодні силу при-шпарувати,— шепоче Чугайстер у зелену бороду, що стелиться по землі, зростається з мохами і травами.— Я ж, прецінь, відаю, яка потреба тебе сюди привела.
Добрий Єгер не перечить, зручніше вишолоплює у сіні гніздо, навпомацки шукає полу плаща, що зсунулась, і наперед радіє кріпко-му сну. Але пальці замість плаща намацують приклад дубельтівки. Ребро дубельтівки, обковане залізом, студене, як лід, а Єгер тріпнув пальцями, мовби вересневе сонце розпекло його до гарячого. Цього було досить, щоб дрімота, як сполохана птаха, майнула крилами: Чугайст-рове навіювання зникло, лісовий володар пошкутильгав у гущавину. Єгер лягає на живіт, підпирає обличчя розчепіреними долонищами, що схожі на висушені кореневища дубків, і кидає косяки на дубельтівку. Вона своєю спрацьованою старістю подібна на господаря: приклад потовчений і потрісканий, дуло давно втратило вороновану чорноту і тепер світиться лисинами, ложе в одному місці розкололось, і Єгер скріпив його скобою.
Добрий Єгер ворушить губами, мовби хоче щось сказати, підсуває рушницю ближче до обличчя і гладить приклад, як голівку малої онуки. Звик старий до рушниці. Давно міг би поміняти її на нову, гарну, міг би, але хто вгадає, який характер матиме куплена? Може, вдасться норовистою, затинкуватою, а стара роботяща і безвідмовна, ніколи не було випадку, щоб у найвідповідальнішу хвилину відмовилась вистрілити. А колись, бувало, він любив погримувати з неї, особливо погримував замолоду, коли хотів погоноруватись вовчою шкурою, лисячим хвостом, китичками рисі, коли смакувала йому дичина.
Відтоді, як у його вусах засіялося сиве волосся, рушниця дедалі рідше буравила пострілами дебру: з сивиною, мабуть, прийшла до Єгеря мудрість. Він думав, що може колись настати такий день, коли в пралісі заніміють птахи, коли бур'яном поростуть звірині стежки і на них навіть під побільшуючим склом не уздриш карбування ратичок і м'яких лап... Оці думки сколихували в ньому страх, був готовий розтрощити об пеньок свою рушницю і всі рушниці на світі — тільки б праліс не обертався в цвинтарище. При нагоді він любив розповідати приїжджим мисливцям про те, що йому уже якось випадало цілий тиждень блукати дебрею і за цей час не здибав ні оленя, ні зайця, навіть сороки на конарі. Натрапляв лише на сліди, холодні і давні, вони здавались йому закам'янілими, збереженими з далеких століть.
Це діялося тієї зими, коли він розібрав нікому вже не потрібну вольєру. Довго чекав на Зеленого Оленця, двояке почуття борсалось у ньому завжди, коли ранками зазирав до вольєри: і тішився, що Оленець одомарився у лісі, і тужив за ним. Вольєра чорніла ребрами до першого снігу, а як її притрусило білизною, Єгер узяв сокиру, і з Оленцевої неволі виріс стос дров. Потім кушів у крамниці півлітрівку, стукнув денцем об дубовий стіл і сказав Ґаздині:
— Нині, стара, мусимо випити, щоб Оленцю щасливо велося.
— Зажди. Може, ще вернеться.— Ґаздиня теж сумувала за Олен-цем.
— Але де... Сніг стежки позасипав,— відповів він.— Будемо пити...
— Нема чим горілку закусити,— насупилася Ґаздиня.— Якби ти вполював зайця...— Була, певно, забобонна і хотіла відстрочити поминки по живому Оленцю бодай на годину або на півдня.
Він без слова згріб рушницю і пішов толочити першу снігову стежку. Сніги навкруг лежали сині, як недобілені влітку льняні полотна; на тих полотнах птаство і звірина намережили за ніч візерунків: хто мережив хрестиком, а хто кривулькою...
Цей день запам'ятався із тисячі інших днів до найменшої рисочки, і мабуть, тому запам'ятався, що був схожий на величезне вікно, світле і чисте, в яке він зопалу вдарив пострілом. Заєць вигулькнув з-під ніг, спіткнувся об залізні шротини, зойкнув і покотився під гору. На півдорозі зачепився об пеньок і, ніби не залишив за собою на снігу калинові краплини, сів спокійнісінько на хвостик. Єгер кинув рушницю до плеча вдруге, але мушка гойднулась, затанцювала, бо заєць притулив передні лапки до мордочки і... заплакав. Ні, він не лементував, як це уміють робити його родичі, не корчився в конвульсіях, а тільки сидів і пхинькав, як ображена дитина. А навколо нього хтось люто толочив червону калину.
Єгер примерз до снігу. Заячий плач сипнув за обшивку жменю мурашок; він не зважувався ні підступити до звірини, ні чомусь не посмів послати в неї нову порцію шроту. Це скидалося на пригоду з сумної казки, яку любила його Дівчинка. Єгер це розумів і пробував зламати оціпеніння, адже нічого страшного не сталося, хіба вперше стріляє зайців? А проте не міг себе збороти. Тихий заячий плач притоптав усі інші звуки, які жили у дебрі, пройняв наскрізь душу, викликав підсвідомий жах і незбагненне каяття.
Що це було?
Коби він знав...
Тиждень після нього, глухий і сліпий, заглиблений у себе, блукав пралісом, і не дивина, що свіжі сліди здавались йому карбами минулих століть.
Може, металася йому дебра за той постріл у ясне вікно? Може, навчився розуміти мову природи?
До цих пір сприймав дебру так, як сприймали її усі люди: бачив дерева, птицю, звіра, трави і красу бачив. Тепер відкрив у ній живий, сповнений таїн світ, в якому вміють плакати, сміятися, ворогувати, любити; це відкриття його втішило і злякало глибиною непізнаного.
Був диваком? Може, й так...
(Продовження на наступній сторінці)