ром підгалицькі білі поля. Висока стіна Дитинця однак затуляла собою простір, за тією стіною ііце стіна город-ська, вали, рови оборонні... Князь важко зітхнув.
Князь Ярослав саморучно нагріб у горнець дубового жару з галицького свого вогнища й повіз до нового На-стусиного терема. їхали, як на пожежу; князь притримував горнець за вушка й, холонучи від думки, що жар прочахне, квапив погонича: швидше!
Пара коней, запряжених у легкі залубні, мчалася, як вихри. Князь угомонився аж тоді, коли з галицького жару спалахнув у Настусиному теремі вогонь.
— Ну й слава богу,— сів він на лаву, споглядаючи, як полум'я у грубці набирало сили.— Тепер, мамо Маріє, звели клітницям запалити в усіх хороминах.
— Хай спершу розгориться тут, — відсторонила його стара кормилиця від печі.— Ти своє діло батьківське сповнив. Хоч... покон цей язичницький, Ярославе: запалювати в новій хижі старий вогонь.
— Покон, може, язичницький... зате вогонь з родинного мого огнища Ростилавичів. Обігріє він Настусю і дитя.
Обгалунений полум'ям, пропахлий дубовим димом і умиротворений сповненим ділом, він зміг нарешті рушити слідом за Васильком, сином Чагровим, щоб оглянути щойно викінчений терем, надвірні кліті, надворітну вежицю і кріпкий частокіл.
Князь і раніше мав нагоду оглядати збудоване Васильком, наприклад, церковцю в Братишанах, але тоді, хвалячи майстрів талант, не зумів — чи не хотів, чи не вмів — помітити любові майстрової до сотвореного ним. Він, мабуть, тоді, коли церковця згоріла, не осягнув горя Василькового. Мав, очевидно, слушність Іван Русин, котрий сказав: "Нема гіршого, коли витвір мистецький судить байдужий суддя. Вогонь-бо запалюєтья від вогню, або від іскри, або від скалки, або від блискавиці. Мистецтво — зерно, твоя душа — рольна нива".
Сьогодні Ярослав хотів бути нивою, він бачив, з яким трепетом торкалися шкарубкі, вичовгані топорищем Василькові долоні до гладкотесаних бервенних стін, різьблених одвірків і віконниць або струнких колон на високому ґанку. Майстро гладив дерево, як живу істоту, гордився чистою і спорою роботою своїх побратимів-дереводілів. Ні, він при цьому говорив цілком буденні речі про призначення тієї чи іншої хоромини, про кріпость воріт або сторожової вежиці, але Ярослав умів сьогодні докопуватися до глибин і знав, отже, достеменно, що Василько таким чином вводить непосвячених у храм свого ремесла. Дивіться, мовляв, і заздріть, бо ще восени на цьому пагорбі бігали навперейми вітри, а тепер він осто-рожився гострокіллям та увінчався, як короною, теремком. Усе це плід рук дереводілів і городників; золоті, натхненні у них руки. І князь знову згадав Івана Русина. Той недавно докоряв йому: "Бояри твої, княже, і ти з ними що не рік глибшу кабалу копаєте смердам; робите їх робами — бо з роботи їхньої багатієте, а того не відаєте, що роб по-робському мислить і працює. Глянь-но на роботу вільного кметя: вона дає йому не тільки хліб, а й також мед для душі".
Оглядини Настусиного терема закінчили двома затишними світлицями, що були наверху,— власне теремком. Одна з них призначалася для ложниці. Тут, біля дерев'яного ложа, стояла різьблена на торцях колиска, яку подарувала колись Настусі й князеві стара галичанка.
— Знадобилася! — вигукнув Ярослав, глянувши усміхнено й трохи знічено на своїх поплічників. У дверях товпилися печатник Ян, Степан Троянич та ще кілька при-ближених до князя бояр.
— Я міг би нову змайструвати, кращу,— ніби вибачався Василько, — але глянь-но, княже, скільки на бильцях зарубок. Свідчать вони, що колиска ціле плем'я вигойда-ла — щаслива, отже.
— Смердами вона пахне,— скривився Ян.
— Настуся просила кормилицю: знайди тую даровану колиску,— темним оком глипнув на брата Василько. Погляд означав: "Сам ти, Яне, хто єси?"
"Які вони, сини Чагрові, різні",— придивлявся до братів Ярослав.
— Хай залишається,— кивнув князь на колиску. Оперся плечима об грубку, обличковану полив'яними плитками кольору мурави, й уявив у ложниці Настусю. Самітну, схилену над колискою. "Лю-лі-лю..." Вже завтра вона поселиться тут, все готове до її приїзду. А ложниця в Галичі спорожніє, вихолоне, поки діждеться Ольги. Забрано-бо вогонь Ростислав.ичів сюди, в Настащине...— Завтра вранці, печатнику, від мого імені передай Су-диславу-стольнику, щоб привіз сюди килими, хутра, на-
чиння різне й припаси їстівні. — Це однак не стерло з-перед очей журного образу Настусі, схиленої над колискою. "Чи обігріє її старий вогонь Ростиславичів? Почуватиметься тут принаймні в безпеці. А я буду навідуватися зчаста..." — Зброї теж... найкращої хай не пожаліє скупець мій стольник,— додав згодом. — Ти челядь підбери, дівок. Ліпше, щоб вони були не з Галича, а з княжчини моєї, що неподалік. Так надійніше. Звідти ж, Трояничу,— повернувся до Степанця,— візьми мужів для Настусиної дружини. Скажи їм: князь дарує їм волю за вірну службу. В твої руки вручаю безпеку цього гнізда.
— Дякую, княже, за честь, — Троянич поклав руку на меч. — Зроблю, як велиш.
"Він зробить а чи я усе передбачив?" — Ярослав боявся за Настусю, від того дня боявся, коли отруїли Параскеву. Поки Ольги нема в Галичі, то ще сяк-так, а коли...
Задуму перервав лемент, що учинився на дворищі.
— Що там? — опам'ятався князь. І збіг східцями вниз.
Між двома вогнищами, на яких смерди спалювали тріски й сміття різне, стояли залубні княжого духівника отця Тита: Ярослав впізнав його коня з білою зіркою на лобі. Яким-візник бігав навколо саней, лупив пужалном по полах кожуха і лебонів, як на цвинтарі: "Ой вбили прокляті отця нашого Тита-а-а! Ой смертонька його на-стала-а-а!"
Князь шарпнув старого за комір.
— Перестань! — і глянув у залубні. Отець Тит лежав на боку. В горлі стирчала стріла. — Як це сталося?
— Сталося та й уже,— тремтів старий, як осиковий лист. Врешті кинувся князеві до ніг, обняв коліна. — Прости... не винен я. Тільки-но минув Викове болото, а тут з корчів — ф-фіють: стріла. Глип, а святий отець готовий. Я коня батогом, батогом...
"Ось як починається Настусине домарювання у новому теремі. З смерті починається: смерть прошкує за нею, кружляє, як ворон. Мене бояри не чіпають, я для них — опора. А Настуся — кістка їм у горлі. Хтось з них вивідав, що отець Тит поїде хороми її освятити. Хтось... Шершні люті. Ой вийму у них жала".
— Візьми людей, Трояничу, і скачи на Викове болото. Мають там бути сліди. Спитай гриднів на Німецьких воротах, чи пам'ятають, хто нині з города виїжджав. А втім, не треба,— зупинив князь Степанця. — Лишимо цю журу печатникові на завтра. Його це хліб. А ти привези попа з мого села. Освятити терем мусимо сьогодні.
Ждав попа на подвір'ї. Мороз по обіді міцнів. Князь грівся ходьбою, не звертаючи уваги на вогнища, що вже пригасали. За ним дріботів печатник.
— Під землею татя знайду,— кипів Ян.— Галич переверну.
— Знайди і покарай... але щоб без розголосу. Всіх карай без розголосу. Всіх! — Лютий був Ярослав.
"Колись він накаже скарати без розголосу й мене,— жахнувся Ян.— Не тепер... колись. Нині я йому потрібний. Чи надовго? Настусю он квапно спроваджує сюди, на безлюддя. Ольга повертається. Бояри великі при ній знову попіднімають голови. І тоді... де певність, що князь не віддасть їм мене у жертву, як легко віддає нині в жертву всякого, кого можна запідозрити. А ще мовлять про нього: милосердний і добрий. Князь є князем. Чим надалі маю припнути князя до себе? До цих пір припинав Настусею, а потім? — Печатник ступав за князем слід у слід, хоч з охотою посидів би в хоромах або грівся коло димного вогнища.— Може бути, що даремні мої страхи, він уже не годен обійтися без мене. А що... коли Іван Ростиславич, якого зовуть тепер на Русі Берладни-ком..."
— Що Берладник? — перепитав князь.
— Та мовлю: уранці не встиг доповісти тобі про нього.
— Щось важливе? — Ярослав зірвався на крик. Смерть Тита — вістря стріли в його душі. Та що значить смерть попа супроти... Супроти кого або чого? Ах, супроти ізгоя Івана. Літає той по Русі, сіті плете. Снить Галичем.
— Як сказати,— тягнув Ян.— Донесли мені: "В Суздалі, в тестя твого князя Юрія, мед Іван п'є".
— Як?
— А так. Гнівається на тебе тесть через свою доню, тому й ворогів твоїх пригріває.
Це вже було небезпечно. Дружба Івана Берладника з великим князем Юрієм — хмари над Галичем. Він тут над убитим попом мається, колиски оглядає, а...
— Ольга завтра-післязавтра вернеться.
— Тоді кліть із звіром зачиниться. А що? Відпишемо великому князеві Юрію: "Мир у нас з Ольгою. Віддай мені Івана..."
Князь похнюпився. Мир з Ольгою? І тут мусиш поступитися особистим заради того великого, про яке говорив владика. Та якось воно буде.
— Подумаємо, печатнику. Лише не випусти звіра з кліті.
— Тримаю при Юрію вірних людей. Вони й повідомили.
— Тут би їх треба мати побільше.
— І тут, і там — скрізь, княже. Розплодив їх попередник мій отець Остафій і батько твій. Чом би нам не користатися готовим? Вороги ж навколо.
(Продовження на наступній сторінці)