— Та де ж,— не таїлися нові піддані галицького князя, — як не в полку старійшини Прова. Заледве степ загув шд копитами ваших коней, як.покликав їх Пров до себе. Казали гінці Провові: "Неволю у своїх туліях несуть нам галичани. Хочете жити привільно — хапайте мечі. Пров кличе".
Презирлива посмішка торкалася звислих вусів воєводи. Хе, життя привільне. Що з того привілля, коли одежина на людях убога, коли хижі — гірше куч для свиней у галицького смерда. Нема в степах порядку, осподаря-князя нема. Хто оборонить люд перед постійною небезпекою — ордами половців та купами бродників? Єдина у нього оборона, як у зайців, утеча. Тому й селяться поблизу пущ, ярів та озер. Ледь що — шасть у густі чагарники. І це в них називається волею? Почекай-те-но, ось загосподарює ваш край Ярослав-князь: понабудовує твердинь, церков, монастирів. Землю розділить поміж боярами... земля тут масна, жито он яке вигуділо.
Воєвода розтирав на долоні грудку землі, нюхав її: земля пахла хлібом, а мо', грецьким золотом? Очі його мрійливо мружилися. В уяві краяв ралом для себе обшир-ну вотчину. Ну, та це станеться у майбутньому, після того, коли він приведе полк до Дунаю. А перед цим ще має бути зустріч із старійшиною Провом та його воями.
Поки що Пров зуби не показує. Зрідка тільки галицькі стежі бачили на видноколі вершників. Вони появлялися із степової імли і в імлі зникали. Як тіні.
Аж учора пополудні передня сторожа донесла:
— Пров недалеко табором стоїть.
— Нарешті! — зрадів Костянтин Сірославич, бо надокучила йому гонитва за тінями. Невідомість гнітила й тривожила. Він звик бачити ворога перед собою.
Мусив віддати належне Провові: зручне місце вибрав для оборони. Праворуч і ліворуч — озерця, позаду в далині чорніє ліс. Хоч... не оборонятися гадає старійшина, а, певно, наступати, бо чому ж не опоясив спереду свій стан ровом або засікою? Доста мав часу на приготування. Або й не додумався до цього... не воював досі Пров з ніким. Щоправда, в запасі у нього ніч, тисячам воїв легко прокопати й заповнити водою рів між озерцями. Недоступишся тоді до нього.
Воєвода, звівшись на стременах і приклавши до чола долоню, пильно розглядав ворожий стан. Скільки там воїв? Конче треба дізнатися... і треба вивідати, чи не вдасться кінно обійти озерця, щоб ударити в спину.
Великий ратний досвід у воєводи Коснятка. Де не міг узяти силою — там брав хитрощами. Уже сьогодні бачив,
як на долоні, завтрашню брань: чоловий піший полк
буде наступати під прикриттям щитів у лоб... про люд-
ське око наступатиме. Головний удар — у спину. Десь та
кінчаються озерця, за ніч їх можна обійти. Г опиниться
Пров між молотом і ковадлою. Утім, спробуємо не до-
пустити до кровопролиття, шкода вбивати й калічити
смердів, без них приєднана волость — пустка. Ярослав,
далеко бачить... 4
Ще сонце не торкнулося західного пруга, коли із стану галичан у супроводі сурмача виїхали два молбді відчайдухи — соцький Федько Рубець та син боярина з Чеши-біс Олекса Детько. Обидва помахували зеленим гіллям — знак, що їдуть до Прова з мирними намірами; сурмач безперервно трубив у свій ріжок. Косняткові посли везли Провові умови: "Піддайся добровільно під руку галицького князя. Прийшли ми сюди як браття. Шлях наш по землі вашій не встелений трупом і не позначений пожежами, ні одна жона не зганьблена й поля не стирловані. Князь Ярослав обіцяє: "Ніщо не зміню у вашому краї. Смерди далі оратимуть землю, рибалки робитимуть своє діло, пастух залишиться при вівцях, дереводіл — при сокирі, коваль — при горні, боярин — при маєтностях своїх".
Точно сповняв чоловий воєвода настанови Ярославові. Там, у Галичі, нишком посмішковувався з них, бо більше покладався на меч. У степу перед ворожим станом збагнув: мирні умови Ярославові сильніші живого грецького вогню. Серед Провових прибічників, напевно, знайдуться такі, які підуть на приманку, особливо серед людей можних. А це перед бранню та щось значить. Непомітно колеться Провів щит...
Однак до брані готувався Коснятко ретельно. Разом з послами, тільки в інші боки, шугнули непомітно у високі трави звідуни, які повинні оглянути озера.
Посли вернулися ще до того, поки стемніло. Федько Рубець з Детьком привезли від Прова меч.
— Бути брані,— Сірославич важив на долоні Провів меч, обводячи поглядом тисяцьких, яких покликав на думу до свого намету.
Опівночі вернулися звідуни. Потішили: берегами озерець справді можна зайти у спину Провові. Праворуч — лісками, ліворуч — балками. Зручно. Правда, Пров не дурний, на стежках нишпорять стежі.
— А ножі нащо? Чирк — і шлях вільний^ гарячився котрийсь з тисяцьких.— Гадаю, треба брати ворога в кліщі негайно.
— Не будемо передчасно насторожувати Прова, — заперечив Сірославич.— Він теж, мабуть, не спить. Коли стежі донесуть про рух наших полків — кинеться зміцнювати зади. Нам це не на руку.
( — Не таких брали,— невдоволено гули дорадці.— У Прова не вої, а купи смердів та бродників.
— Я звих поважати ворога. Провові люди, може, кепсько орудують мечами, та зате люблять понад усе свою волю і красно вміють вмирати. Нам же мерців не треба, нам потрібні роби... потрібні смерди, які б засівали цю благословенну землю,— підвищив голос Коснятко, сердячись, що дорадці його короткозорі. — Чули-сьте, що говорили посли, які побували в Прова. Бродники ж примусили старійшин прислати нам меч. Знають, собаки, що ошийники за ними плачуть.— І, заспокоївшись, додав: — Ідіть до своїх корогов. Полки правої і лівої руки виступлять в обхід озерець як тільки-но почне сіріти. Поведуть вас звідуни, які знають дорогу. Якщо Пров щось і замітить, то буде вже пізно. Полком головним буду повелівати я. Брань почнемо на світанку... всі полки одночасно. Знак — голос моєї сурми.
...І ось сіріє небо на сході. Лопотять по полотнищі намету краплини роси. Як дощ.
— Час,— будить воєвода вістових, що дрімали неподалік. Гридні скочили в сідла й щезли в темряві. Воєвода оперезався мечем.
Боголюбивим був старійшина Пров Тиверець...
Інший на його місці допався б коня та готував би полк до брані, а він у своєму наметі колінкував перед складнем грецької роботи й, втупивши зір у золочені лики святих, вишіптував молитви. Його мовби не обходило, що в галицькому стані обізвалася клично сурма.
Не до вподоби старійшині тиверців та уличів сьогоднішня брань. Зрештою, ще вчора, вислухавши галицьких послів, Пров почав метикувати: добре чи зле вчинив, що згаряча покликав під свою корогву людей від рала? Чи не ліпше було відразу зустріти полки князя Ярослава хлібом-сіллю? Що втратив би від цього підданства... він та всі достойні мужі тиверського та улицького племен? А нічого... Навпаки. Князь Ярослав наведе в степах лад, викорчує залізною рукою бродників-волоцюг без роду й племені, які почуваються тут господарями. Хіба не вони навсправжки, а не дума старійшин на чолі з Провом, правлять землею? Адже навіть у поводженні з смердами мужі достойні мусять зважати на бродників. Бо ледь піднімеш бич або зціпиш у погрозі кулак, а вже у відповідь чуєш: "Но-но, не дуже заривайся, достойний, управу на тя знайдемо".
Колись князь Іван Ростиславич, утікши від Володимирка з Галича, пробував навести у волості сякий-такий лад, та змушений був махнути рукою — подався геть. Лад треба заводити й підтримувати оружною рукою: закон тримається на вістрі меча.
То що ж йому, Провові, просити сьогодні в бога? Перемоги? Поразки? Вночі на думі старійшин він було сказав, що умови Косняткові вельми заманливі, і, хоч старійшини не кивали головами, по очах бачив — годяться з ним. Можна було уникнути кровопролиття, якби воєвода бродників Хваст зі своїми соцькими та деякі з родовитих молодиків, які прагли зажити слави, не зацитькали його. Мовляв, чи не зраду готуєш нам, Прове? Будемо битися, волю свою обстоюючи.
"Ну й бийтеся на здоров'ячко. Мо', брань ця можним на руку? — запитував у святців старійшина Пров.— Вигинуть від галицького меча бродники і найзаповзятіші з смердів. Спокійніше буде".— Думка ця втішила старійшину. Хотів за неї віддячити богові поклонами, та в цю мить забіг до намету Хваст.
— Молишся! — крикнув.— Вої твої сплять, а галичан уже сурми будять.
— Тим більше... помолитися не завадить.— Пров оглянувся через плече на присадкуватого Хваста. Побожно перехрестився і піднявся з колін. Був на дві голови вищий від бродницького воєводи, довгогривий. Лице заросло рудою бородою — не вгадаєш, скільки йому весен: п'ятдесят а чи менше. На губах блукала лагідна посмішка, а в очах — скалки. Ех, вдарити б мечем цього знахабнілого волоцюгу, щоб і не пискнув — мав би вільні руки. Однак не тепер... Хваста бродники люблять, смерди 'го обожнюють. Куди ж, оборонець їхній.
— Усякому свій час,— буркнув на те Хваст.
— Ти про що? — здригнувся старійшина, злякавшись, що воєвода підслухав його думки.
— Про молитву. Є час на молитву, і є час на брань.
— Не вчи,— злетіла з вусів Прова посмішка. — Вмерти встигнемо.
Обидва вихопилися з намету.
Над степом народжувався день. Сонце ще не зійшло, але темрява разом з росами спадала у високі трави, никла. На її місце з озерець напливав, клубочився .білими хвилями туман. Звук галицької сурми, здавалося, вистрілював з білого туману, мов гінке і голосне стебло.
(Продовження на наступній сторінці)