— Не воруши старе, княгине,— попросив.— Болить.
— Не таке, видно, й старе, коли ще болить. Кохав ти Настусю, Ярославе? — Очі її ожили, зелені льодинки розтаяли. Крик нуртував у ній, у глибинах її єства, в очах.
Осьмомисл не відповідав. Боявся обпектися об жала глибинного Ольжиного крику чи, мо', жахався власного незагоєного болю? Стояв біля вікна, задивлений у прозорість шибок... з-поза шибок, з-поза їхньої прозорості посміхалася Настуся... попіл з Настусі розвіяли по дебрях і вертепах, пилинки з неї не лишилося... а вона, гляди, насміхається.
— Кохав, Ольго,— зважився-таки сказати.— І кохаю дотепер... до старості... до могили. Смішно? — раптом розхвилювався.— Гірко? Дивно? Розпусно? Не знаю, як люди скажуть, як осудять моє кохання... Люди, зрештою, бодай тепер повинні зрозуміти. Чи як гадаєш, Ольго?
Він не помічав, що його слова падали на неї кам'яними брилами, ранили до крові, розтирали, як жорна, на порох. І княгиня, чи то рятуючись од коленого каміння, чи то для того, щоб спити гірку чашу до кінця, спитала:
— За що, мужу, так кохав жінку з простого роду? Нащо це їй знати?
— Це важко розтлумачити, Ольго, ти цього не второпаєш. Правду кажучи, я сам не відаю за що. Може, за її ум, за щирість, за палкість у постелі. Може, за те, що ходила боса, як сама вона говорила, й завжди відчувала під стопою тепло отчої землі. Вона, певно, призначена богом для того, щоб виповідати мені про всі болі й жалі.
Вони ніколи між собою так мирно не розмовляли, а після страти Настусі мовби обоє поніміли, особливо уникав Ольги князь. Його не було з нею й тоді, коли лежав поруч на постелі, коли сидів поруч за столом у стравниці, коли молився поруч у божниці. І вона леліяла тепер надію, що Ярослав, роздобрений і схвильований, простить їй старе... простить смерть Настусину. Мусить простити. В неї мало часу... коні вже запряжені... зараз її коні рушать з Галича дорогою на Суздаль. Туди їде вмирати.
— Я прийшла, мужу, попрощатися.
— Бувай здорова, Ольго.
— Я прийшла сюди подякувати за все добре, що зазнала на цій землі.
— Молися за неї, Ольго.
— Я прийшла сюди просити, Ярославе Володимировичу: прости мені сварки численні, зло, котре виношувала, плодила й на тебе насилала...
— Прощаю.
— Що дітей проти тебе ворохобила. Володимира найперше...
— Прощаю.
— ...що стараннями моїми повели Настусю на кострище. Смерть її прости.
— Ні,— відказав рішуче, гнівно. В одну мить перемінився: з ласкавого і млявого став енергійним, холодним.
Хотіла цілувати йому руки й ноги, хотіла... але він не дав, підняв із землі, повернув до порога й злегка відштовхнув від себе.
— Іди, Ольго. Не проси, бо такого не прощають.— Високий, крутоплечий, з довгим сивим чубом, що пасмами спадав на плечі, був схожий на бога Саваофа, якого малюють ізографи на іконах. Саваоф теж не завжди вміє прощати.
Княгиня переступила поріг.
Осьмомисл далі стояв біля вікна; за вікном, на ґанку, Ольга цілувалася з сином Володимиром, невісткою та онуками. Цілувалися без слів, без причитания, ніби зібралася кудись у гості, а не до монастиря у Суздалі. Оддалік хилився у поклонах, мнучи в руках соболині шапки, гурт великих бояр: Сірославичі, Дитятичі, Мо-либоговичі, Ратичі. О, саме на них у замислах своїх опиралася Ольга. О, саме вони точили з нього кровцю, поки не виточили до краплі... поки не став він живим трупом.
Княгиня Ольга зійшла з ґанку. Єпископ благословляв її у путь. Хрест сяяв у його руці чистим злотом.
Вся в чорному, ніби уже прийняла схиму, княгиня клала поклони на схід, на захід, на південь і на північ. Губи її щось вишіптували. Що? Прощення собі? Прокляття йому, Осьмомислу?
— Княже...
Ярослав здригнувся. Задивившись у вікно, не помітив, як до світлиці зайшов вобвода Костянтин Сірославич.
— Послали мене великі бояри до тебе, княже, сказати; вийди й прилюдно попрощайся з княгинею своєю. А також прости їй усе... адже навіки розходитеся.
Князь не відразу зрозумів воєводину бесіду: борсався у полоні догадок, що вишіптує на прощання Ольга. Деякий час кліпав розгублено очима, потім дійшло до нього веління боярське; Осьмомисл уздрів себе на Золотому Току, уявив прилюдне своє прощання, темні, гнівні погляди містечан галицьких, і масні — боярські. Погляди... прощання... вони наготовленні... посмішки боярські... торжество боярське — все це переплелося, збилося, зрослося в пекучий клубок. Князь задихнувся, без надуми вийняв клубок з грудей і жбурнув межи очі Сірославичу.
— Пріч звідси, холопе!
Слова з "Хронографа":
"Нема спокою в палатах Ярослава Осьмомисла. Літа 1174-го Володимир, його син, утік до Луцька, щоб князь тамтешній Ярослав Ізяславович відвоював в Ось-момисла окреме для нього княжіння. Князь галицький найняв за 300 гривен срібла ляцький полк і пішов з ним на Луцьк, кажучи Ярославу Ізяславичу: "Змову проти мене не чини. А сина віддай. Бо буде брань". І на підтвердження цих слів спалив у Луцькій волості два городи. Ярослав Ізяславович, злякавшись, відіслав Володимира у Торчеськ до вуя свого Михалка. Однак той, щоб ворога собі не нажити, переслав Володимира аж у Чернігів до Всеволода Всеволодича. Цей же просив Андрія боголюбивого піти раттю на князя галицького. Андрій сказав: "Відаю, безпутний Володимир, син Ярославів. Зрікаюсь його... через нього не хочу втрачати дружби з Галичем".
...Того ж літа княгиня галицька Ольга, сестра Андреева, поїхала назавжди у Владимир".
Слова з "Хронографа":
"Диво дивнее: він любив бога, постійно ім'я боже було в нього на устах; він збудував град неподалік від Владимира і нарік його Боголюбовим; він много храмів воздвиг; він книги святі збирав і велів переписувати? він звався Боголюбським, а бог одвернувся від нього й послав йому страшну смерть. Він любив свої Суздаль і Владимир, возвеличуючи їх між землями й племенами, а вони, замість віддяки, привели у його ложницю ключпика Анбала, Іоакіма Кучковича та багатьох інших мужів, котрі двадцять дев'ятого дня місяця червня літа 1175-го закололи його, обдерли з одежі до голого тіла і викинули труп на город, щоб собаки зЧли. І тільки через п'ять днів поклали убієнного у Володимирській церкві богородиці.
Чом так сталося? Невже і там бояри злякалися Андрієвого соколиного лету, як у Галичі — Ярославо-вого? Обом їм обрізано крила. А може, Андрій, подібно, як Ярослав, не знайшов ключа від кола купальського?"
Слова з "Хронографа":
"Князь Ярослав Осьмомисл повелів сьогодні в усіх церквах дзвонити: представилася у Владимир і суздальському княгиня Ольга Юрїівна, наречена в інокинях Єфросинією. Сталося це четвертого дня місяця червня літа 1182-го.
Скорблю над її долею. Вмерла жона, яка не відала, що є на цьому світі любов".
Слова з "Хронографа":
"У літо 1184-те князі руські великою силою, з ними і полк галицький, ходили на половців. І дарував їм господь перемогу: взяли вони в полон сім тисяч, без числа поганих побили..."
Глава двадцять четверта, з літа 1187
Побачивши, що печатник у гридниці не один, поманив його пальцем у сіни.
— Кажи,— дихнув Ян хмільним сопухом у маленьке зморщене обличчя бирича.— Як там князь?
— Князь Ярослав просить: не відкладай задумане мною на завтра.— Бирич озирався по кутках, млів перед каламутним зором боярина.
— Ти здогадуєшся, про що мова? — Ян нетерпляче теребив сухими пальцями руду борідку.
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа — не-не знаю,— кидав на себе хрести бирич.— Моє діло маленьке... я чоловік маленький — задкував.
— Гнида ти, а не чоловік,— злостився боярин.— Що я, звір?
— Заведено так у Галичі: бояться тебе, — без пам'яті белькотів бирич.— Ну і я...
Це було приємно слухати. "Та ліпше, щоб мене не лякалися, а любили, як Івана Русина. Може, якраз цього мені бракувало в житті? Не таланту, не багатства, не слави, а якраз любові,— дозрівала твереза думка в хмільній голові.— Бо хто любив мене по-справжньому? Яка жона... який муж?" — Несподіваний жаль ячав у серці, на око набігла сльоза.
Бирич, оговтавшись, з безпечної відстані споглядав байдуже на печатника. Не вперше бачив його хмільним і заплаканим; печатник плаче тільки хмільним будучи.
— Ти чого тут... підглядаєш? — отямившись, гримнув на нього Ян.
— Відповіді чекаю.
— Скажи князеві: сповню, як велено.
Бирич здимів, як дух: був і нема. Печатник повернувся до гридниці. Зачиняв двері уже протверезілим. Він умів у скрутну хвилину взяти себе в руки і цим вельми гордився. Якби не підкошувались ноги, то й сам не повірив би, що пиячить з Покручем від передвечір'я, коли повернувся з-над дністрового берега. Голову мав ясну, осяяну полум'ям вогню, біля якого сьогодні грівся над Дністром князь Ярослав.
Зупинився перед столом і шарпнув Покруча за плече. Той, поклавши голову на купу кісток, смачно посапував носом. "Нагоду ж яку бог посилає... тепер би йому шнурок на шию або ніж під ребро — не пискнув би",— пронизала нагальна думка. Власне, з цією думкою в останні дні їв і пив, молився богу і полагоджував державні справи. Вона, як хробак, сиділа в голові, бо Галич боявся Яна, а Ян — Покруча. І коли б не сьогоднішня бесіда з князем Ярославом на березі дністровому, то ще зараз запалив би свічу за упокій душі роба божого Дуліба. Та поки що...
Поки що мусить термосити Дуліба, лити з цеберки на нього воду.
— Смерде проклятий! — лютував боярин.— Очумайся. Роботу маємо невідкладну, а він напився як свиня.
Покруч приходив до пам'яті поволі.
— К-купаєш ня, боярине. Честь вельми велика,— дзвонив зубами Дуліб.— Як то красно, що осподар дбає про чистоту тілесну свого роба. Дивно тільки, що я досі живий... що осподар не скористався моєю п'яною слабістю. Хоч... я п'яний тепер щодня... я в твоїх пазурах повсякчасно. Однак поки що живу... живу всупереч вироку смертельному, що затаївся в твоїх очах. Ніби не правда?
— Теревені правиш, Дулібе,— сміявся боярин.
— О, певно. Те-ре-ве-ні. Хіба тебе не знаю? Але ти признайся: смерть мою носиш у помислах... у черепку твоєму полисілому вона причаїлася? І я, здогадуючись про це, не рятуюся, не втікаю, не шукаю оборони й захисту в святих монастирях. Там би я, мов у притчі про розбійника, поливав би суху довбеньку, поки не зазеленіла б; її зелені листочки свідчили б, що Дуліб переродився, став святим Антонієм або Діонісієм.— Його рука навпомацки шукала на столі жбан з вином, а очей з Яна не спускав. Боярин споглядав на нього, як на збитошне дитя. Мовляв, досить уже забавлятися, чадо мале. Намолов сім мішків вовни й затихни.
— Ти мені потрібний,— просто відповів Ян.
— Колодиця відмикається без хитрощів: я тут, бо я тобі потрібний. Поки що. Ти так вирішив. І я це знаю... знаю і жду приречено тієї днини, коли стану зайвим. Чудасія... чудо... чудаченько... Це для дурня чудо, боярине. Розумний-бо знає, що змія заворожує жаб своїм поглядом і вони покірливо скачуть на її гнилий зуб. Це, мабуть, гидко й страшно: жаба і змія. Але що вдієш? Єсьм жаба.— Він припав до жбана, зуби цокотіли об криси.
— Досить! — урвався Янові терпець, і він луснув по жбану срібною чарою. Череп'я посипалось під стіл.— Потім доп'єш,— злагіднів.— Тепер не час. Є робота.
— Цієї ночі учинити богоугодне діло... рятувати Галич; завтра Галич ударить об поли руками: ай-я-яй, утопився княжич Володимир в Дністрі. Таке нещастя, таке...— блазнював Дуліб.
— Звідки-бо довідався? — похололо в грудях боярина. Очі полізли на лоб.
— Бирича бачив-єм... здогадався-м: є веління князеве. Нагадує він. Поспішає. А про спосіб умертвлення Володимира ти сам нещодавно вибовтав.
— Я? — ухопився за бороду печатник.— Старію, отже. Зрештою, не маю від тебе таємниць. Я — це ти, ти — це я!
— Бог-отець і бог-син в одній особі. По правді, не хотів би я бути тобою, боярине. Я лише твої руки,— журно хитав головою Покруч.— Яку ж нову роботу даси рукам після загибелі Володимира?
— Не сповнив ти поки що мого веління... Про Русина мова. Викради бодай книги... писанину його мерзенну, якщо не спроможний пустити його терем з димом.
— А потім? — скалив око Дуліб.
Не впізнавав старий Ян старого Покруча. Виглядав так, мовби й не брав у рот краплини вина: рухи спокійні, голос рівний, очі запалилися... очі ніби віддалилися і з глибин зорили уже не зіниці, дивилася звідти сама душа.
— Що ж потім? Станеш вільним. Подарую тобі сільце, як обіцяв, на Пониззі. Заживеш у спокої. Збудуєш церкву і відмолюватимеш гріхи.
— Досить, що ти збудував... і спалив. Мені вона ні до чого: нема в мене гріхів. Вони вчинені по твоєму велінню. Крім того, я не багну спокою... я хотів би знову стати тим Дулібом, яким був до зустрічі з тобою в корчемці.
— Це неможливо... неможливо повернути літа,— зітхнув Ян. Був згорблений, висушений...— Та й пощо? — стрепенувся.— Ти щось дивне говориш. Що з тобою?
— Зі мною? Я думаю... думаю... думаю: коли б тя не було на світі...
— Я був і єсьм,— випрямився гордо печатник.
— Але коли б тя не було, га? г— прошептав по-змовницькому Покруч. Покруч шептав, а в боярина дилькоті-ли коліна. Щось сталося з його слугою... щось сталося з очима Покручевими, він звик у них бачити жорстоку байдужість або лукаву хитрість, або пожадливий блиск. А тут зіяє з очниць порожнеча... як з дірок черепа. Мороз пробирає, коли він пожирає тебе порожніми очима.
"Порожніми чи безумними? Чи приверзлося мені з перепою? Ну певно... приверзлося. Черствий, кам'яний Покруч — і раптом божевілля? Пусте. Божевілля приходить з розпуки, з потрясіння, горя. Цей же чолов'яга нічого подібного не переживав; рука-бо не мислить, вона відчуває тільки біль. Розумно, правда? Ну, звичайно. Ось він знову похилив голову на стіл. Дрімає, собака".
— Час, Дулібе. Ніч наступає. Князь велів...
Це були останні слова печатника Яна, сина Чагрового. В цю мить Дуліб скочив на нього. Ян не встиг і скрикнути, як відчув на шиї кістляві пальці.
...Коли до гридниці вбігли двораки, то боярин уже лежав без духу. Навколо нього стрибав на одній нозі Покруч і приспівував:
Тихо-тихо, хай боярин спить.
Прийшла його черга спати,
а моя — літати.
Бо я білий-білий птах.
Білий птах ударив дзьобом чорного...
II
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Стрічався днесь з володарем. Лежав на смертнім одрі, стурбований слідами життєвими, чи не заростуть вони бадиллям різним. Де й ділась пиха гордовита, де сила, що узду тримала й стерно держави немалої. І може, аж тепер явивсь мені у ньому чоловік ізтер-заний у двобої із князем; ціле життя боролися в ньому два начала: добро і зло, обов'язок князівський і розуміння бути чоловіком. Щоденно і щомиті дволичність жила в ньому, тривав герць... Тепер, коли полуда смерті затьмарила йому зір, хотів би він пройтися знову вже чесними стежками. Але, о пізно, володарю, бо сіють ранньої весни, щоб восени торкнувся ти устами хліба. При хлібі чеснім, осподарю, і смерть нам не страшна".
Іван Русин мав звичку перечитувати останні дві-три сторінки свого "Хронографа" перед тим, як починати нову. Настроювався таким чином на відповідний лад і зважував значимість написаного.
Сьогодні губи його вишіптували:
"Три дні тому князь наш Ярослав Осьмомисл покликав мене й многих інших писців і книжників і при думі боярській велів записати у хартії, що залишає після себе на столі галицькому молодшого сина Олега Настащи-ного, а Володимирові старшому дає Перемишль. Великії бояри загуділи були при цій звістці, однак з пошанівку до старого князя, що прощався зі світом, умовкли й хрест прилюдно цілували, що любитимуть і шануватимуть Настащиного Олега, як його самого.
Дали собі руки на знак згоди й Олег з Володимиром. Цей останній заприсягся вітцеві, що не шукатиме для себе Галича, волю вітцеву не зламає. "Будемо жити, отче, в мирі, землю Галицьку й далі установлюватимем і кріпитимем. Будемо, як належить братам, любитися, щоб ти, отче, споглядаючи на нас з вікон небесних чертог, радувався синами".
Так медово говорив Володимир Ярославович перед тим, як поцілувати хрест.
І всі від цієї його синівської покірливості просльозилися. Князь Ярослав благословляв обох, сини впали йому на груди... і ніхто не міг відірвати їх від батьківських грудей, у яких нарешті утих біль. Князь напевно забув про незгоди з Володимиром, взаємні образи; він думав, що його смерть поріднить братів, смерть і відповідальність за долю Західної Русі. Дав би бог, щоб так сталося.
Врешті сини підвелися заплакані, сумні. Князь мовив:
— Слухайте, сини, і ви, боярове, мій державний завіт: Галич досяг многого... шанують Галич на Русі і в землях чужих. Завдячуємо це трудам нашим і союзові з князями суздальськими. Далеко Суздаль від Галича, але єднали нас не так узи родинні, бо не вельми вони були щасливі, як почуття братерські, подібність долі. Вони на півночі стережуть і розбудовують землю Руську, ми — на заході. І вони, і ми — заборола, об які розбиваються ворожі сили. Так було при батькові моєму Володимирові, так було при мені. Коли ж ви про ці узи забудете або ж їх розірвете — лихо буде вам, і дітям вашим, і онукам. Полки наші сильні, та много ворогів чигає на нас, без помочі братської поля ваші витопчуть ворожі коні, города ваші попалять, а жон ваших візьмуть в неволю. Поміч братська — це не тільки поміч мечем. Іноді слово мудре, порада, свідомість того, нарешті, що не один ти єси на білому світі, примножує твої сили. Пам'ятайте про це.
Князь помовчав, відпочиваючи, потім продовжив:
— Я грішний був у житті. Многії гріхи чинив несвідомо... многії свідомо. Прошу простити ня... хай простять мене живі і мертві. Багато з вас согрішили переді мною — я прощаю вам, браття. Хочу відійти до бога з чистим сумлінням, хоч і не єсьм до кінця переконаний, що сповнив на землі все те, що повинен був сповнити. Недороблене мною — дороблять мої сини, а ви, браття, допоможете їм у цьому многотрудному ділі. І світильник наш не погасне.
За життя я чимало скарбів придбав, скотницю, отже, державну не залишаю порожньою. Повеліваю сьогодні ж наділити злотом-сріблом — про це скарбник Тимофій знає — монастирі і храми святі в Галичі й поза ним у нашій землі сутні, а також училища для книжного учення, приюти для сиріт і калік: хай моляться за мою грішну душу. Як умру, то поховайте мене при вході у храм Успення Богородиці... топчіться по мені, братове, але не забувайте".
Обдумував Русин передсмертне слово Ярославове: "Вмирає князь, як чернець: усім прощає. І просить: топчіть ня. Вмирав самотній, бо не має ні приятелів щирих, ні поплічників вірних. Ціле життя прагнув увійти в коло купальське... наближався до нього... і віддалявся. А коли б був увійшов, то любила б його не одна Настуся, а всі простолюдини. Многії великі діла з любов'ю цією сотворив би він для Русі.
Суджу його, а він, може, не міг стати вище себе, бо князь князем залишається.
Суджу його, бо жадаю Русі добра, а того не бачу, що сам помилявся, прагнучи поєднати князя з народом; не можна примирити воду з вогнем".
Перегорнув Русин сторінку:
"Зустрів я нині на паперті храму Успення дворака й приятеля небіжчика Яна — Дуліба Покруча. Сидів тихий і сумирний, очі мав відкриті, а в тих очах — пустка. Він упіймав мене за полу корзна й проспівав: "Я білий птах... білий птах ударив дзьобом чорного". Мене, правду кажучи, пойняв жах, я скинув корзно, щоб більше не носити одежини, до якої доторкнувся прокажений духом.
А може, дух його воскрес у безумстві, може, заподіяння Я нові смерті омило його й очистило?"
Старий Русин, згорбившись і заклавши за спину руки, кружляв по світлиці: від порога до образів і назад. І так безліч разів. Любив він це ходження, так краще думалось... а думати-розмишляти було над чим. Ось Галич сьогодні-завтра осиротіє... Суздаль теж лишився без Андрія Боголюбського. Порожніють вежиці сторожові на заході й півночі Русі. Всередині ж руського дому чваргі князівські.
Хронограф зупинився біля вікна, власне, зупинила його зачаєна тиша, що вливалася разом із осіннім духом до світлиці. Він збирався приглянутись до тиші, вслухатись у неї. А вона раптом озвалася на горі Галицькій ударами об дерев'яні била; озвалася гулко й тривожно, мовби добувалася з-під землі. Через хвилю до перших бил приєдналися ще одні, і ще, і ще...
— Князь умер! — десь внизу протяжно скрикнула жінка.
"Князь умер,— писав Русин. — Що тепер буде із землею Галицькою? — Хотів би я вірити присягам Володимировим і хресному цілуванню боярському, хотів би... і не можу, не маю права. Чую-бо: лисиці виють на черленії щити".
А в пущі на Горбах Анна народила сина. Василько, осліплений від радості, не помічав змученого усміху Анни, не чув лементу дитяти. Аж тепер щастя пригубивши, Чагрів син зрозумів, що воно в нього неповне. Були б тут, у пущі, люди, вони розділили б з ним радість, збагатили б його. "То треба кликнути сюди людей... тих, що воліють жити без князів і бояр. Збудую тут город... житиме в ньому вільна громада. На варті своїх світильників поставимо меч..." — думав Василько.
Івано-Франківськ — Львів 1966-1972 рр.