— Питаєте, як у хворого здоров'я. Як тільки в моїх кулачках призбиралося трохи сили, небіжчик тато тицьнули грудку глини, наказали: "Мни її, доцю, доки не потепліє. З розігрітої глини що хочеш виліпиш. Подивимось, чи вистачить у тебе впертості оживити глину теплом своїх долонь. Це не кожному дається".
Якось при зустрічі я поцікавився:
— А що мають робити ті, хто працює з холодною глиною?
— Ти хотів сказати,—підморгнула,— з холодною душею? А нічого, хай ліплять прості горшки. Горшки потрібні всякі.
Так вона ділила гончарів: є гончарі-митці, а є — ремісники. Аякже!
Уперше мене познайомили з Павлиною Йосипівною восени 1959 року. Редакція однієї республіканської газети, де я працював кореспондентом, доручила мені написати нарис про когось із видатних майстрів народної творчості, і я обрав Павлину Цвілик. Одразу ж випала щаслива нагода: в обласному центрі відкривалася художня виставка, присвячена двадцятиріччю Возз'єднання, на яку запросили Павлину Йосипівну.
— Ет,— відмахнулася вона від моєї пропозиції,— кому буде цікаво таке читати? І чим я краща від тих, що тут представлені? ^— й показала на стенди виставки.
Однак я не відступав від неї. Павлина Йосипівна, забувши про "надокучливого кореспондента", неквапно переходила від стенда до стенда. Вишивка, кераміка, різьба по дереву, вироби з шкіри, предмети мосяжницького ремесла, скульптура, живопис, ткацтво — все це, зібране в просторому залі обласного музею, вигравало барвами, дивувало формами, милувало око красою.
Треба було в ці хвилини бачити її. Слабосила на вигляд, старенька вже жінка, вона то німіла від захоплення, засвічувалась втіхою, то ронила сльозу. Інколи сплескувала в долоні, в тому сплескуванні було щось від безпосередності дитини. Я тоді зрозумів, що вона не тільки милувалася експонатами, не просто захоплювалася красою, а співпереживала з творцями, віддаючи належне їх талантові, й трішечки їм заздрила.
— Ото, братчику, сила, ото — майстер,— раз по раз повторювала.
— Хто? — перепитував я, гадаючи, що Цвілик має на увазі когось конкретного.
— Та хто ж... люди,— пояснювала.— Ось про кого, легінику, треба писати. А ти нипаєш за старою Цвіличкою, ніби тебе до запаски прив'язали.— її очі при цьому збиточно поблискували.
Я відповів, що про всіх не напишеш, та й, зрештою, пишучи про неї, віддам належне всім майстрам, адже й вона з їх чародійського кола.
— Чого ж це саме на мене упав твій вибір? — поцікавилась.
— Бо знаю вас здавна,— кажу.— Купую при нагоді ваші вироби.
— О, то ти один з моїх годувальників? У такім разі — пиши. Тільки... ти на кераміці бодай трохи розумієшся?
— Пробую...
— Ну-ну, не ображайся. Був у мене в Косові один знавець: вартість виробу визначав на звук. Ударить пальцем по черепку і вслухається: чи дзвонить? Дивак... Ну, запитуй, що тебе цікавить...
Тоді, як кажуть, мимохіть я почерпнув деякі відомості про неї. Власне, тільки-но почав "черпати", як Павлина Йосипівна, побачивши якусь річ, на котру досі не звертала уваги, стрілою бігла до неї.
Згодом поверталася до мене.
— Вибачай, легінику. Стара, а лечу на красне, як метелик на косицю.— І, споважнівши, перейшла на зовсім іншу тему.— Слухай-но, а чи знаєш, що в цій ратуші, де тепер музей, засідало і раду радило черевате панство. Хлоп не смів сюди й підходити близько.
— Знаю... Хоч панство не завжди черевате,— посміхнувся я.
— Усяких панів набачилася, бодай не згадувати. Та малювала їх завжди череватими... Ти бачив мої старі довоєнні миски? Людям вони подобалися... Люди такими уявляли панів і корчмарів. А цікаво... цікаво було б здибати отут якогось старого панюгу. "А ти, Цвіличко, яким правом по нашій ратуші спацеруєш? Місця свого не знаєш?!" — Вона пирснула дрібним сміхом, уявляючи цю сцену.— Минулося,— знову заговорила.— Тут і духом їхнім, панським, не смердить. Провітрили залу — і посіяли жито.
Вона могла сказати, маючи на увазі художню виставку, "посіяли квіти", проте сказала: "посіяли жито". Жито означає хліб і життя.
Панував у світі місяць вересень, а день розлився бірюзово, як у квітні. В тому бірюзовому дні сиділи ми з Павлиною Йосипівною на лаві перед фонтаном біля ратуші. Старенька притомилася від метушні виставки і моїх запитань. Оперлася на спинку лави і з-під вій стежила, як недалеко малеча й пенсіонери годували голубів.
— Дармоїди...— промовила зневажливо.
— Хто? — я не второпав, про кого так висловлюється.
— Голуби ж. Бачиш, які тлусті та ліниві. Я люблю дике птаство... того ж голуба дикого люблю. За день гай-гай скільки мусить налітатися, щоб прогодувати себе і діток. Це ж неабияка праця. А ці — на готовому.— Було трохи незвично таке слухати, адже голуб — птах поетичний, рідко яка співанка обходиться без нього. Цвіличка мала про те свою думку. В жінці з Косова поруч з поетичним світобаченням уживався тверезий житейський практицизм. Довгі роки важкої гончарської праці, боротьби за кусень хліба, постійні нестатки проклали свої борозни в її характері. Митцем у повному розумінні цього слова вона фактично стала тільки за радянського часу.
А все ж хотів з нею посперечатись:
— Припустимо, що міські голуби справді дармоїди. А як бути з півнями? Хіба велика між ними різниця? Однак ви їх любите. В мене є ваш боклаг: на одному боці намалювали цимбаліста, на другому — півня.
— Когут — інша річ,— пояснила Цвіличка.— Боже, скільки когутів пустила-м співати по світу. Та всі різні... та всі крикливі, і в кожного з них порив: ось-ось змахне крильми, запіє, віщуючи світанок. Отже, він віщун доброго. Так розтлумачували мені небіжчик дєдьо Йосип Совіздранюк, а вони гончарем були мудрим, знали, що й до чого.
Заплющила очі й надовго замовкла. Я думав, що Павлина Йосипівна задрімала.
— Вгадай, про що я зараз снила,— торкнулася стара моєї руки. Здавалася свіжою і бадьорою, мовби не вона була хвилину тому сонна і втомлена.— Снила: я малюю день, оцей зеленкуватий день, що скаче на жовтому коні. Зеленкувате... бірюзове і жовте. Це гарно. Не знаю, тільки, як день малювати...
Потім, уже в Косові, Павлина Йосипівна згадувала бірюзовий день і голубів.
— Слухай-но, а то правда?.. Хтось казав, нібито перед ратушею в Станіславі, там, де ми сиділи, шляхтичі рубали голови опришкам?
— Я читав про це в старих документах.
— Гм...— замислилась.— А то річки крові текли.— Вона, мабуть, уявила закривавлену площу середньовічного містечка, бо принишкла, згорбилась. І водночас мовби до чогось прислухалася.— А сліз... а пла-чів, чуєш? Ет, що ви, молодики, можете чути,— махнула рукою, ніби я винен, що в цю хвилину не зміг почути звучання струни, яка обізвалася у ній. Втім, швидко перемінилася: — Може, це й добре, що ви, молоді, не чуєте давніх болів і плачів. Це ж бо такий тягар!
Бесіду Павлина Йосипівна вела імпульсивно, переходила несподівано від однієї теми до іншої, її співбесідник мусив триматися насторожі. їй подобалось, коли хтось не випускав нитку розмови з рук, ця нитка мовби єднала, зближувала її.з співбесідником.
Пам'ятаю, з якою увагою слухала вона мій осуд на адресу тих молодиків, що намагаються жити легко, без тягарів та обов'язків. Для митця ж таке життя — певна смерть.
— Правда твоя,— сказала.— Приходь нині надвечір до мене. За правду свічником преміюю.
У ній повсякчас жила дитина; в кожному справжньому митцеві живе дитина, яка інакше, ніж дорослий, бачить світ. Творчість — це безперервний ланцюг відкриттів, і там, де ланцюг кінчається, світ стає буденним, як на звичайній фотографії. Істини ці загальновідомі, я згадую про них лише тому, що знайшов тут їх підкріплення. Цві-лик поетично мислила і контрастно сприймала навколишню дійсність завдяки своїй безпосередності.
Я оглядав десятки робіт майстрині у музеях, у приватних колекціях, порівнював їх з виробами інших кераміків, намагався зрозуміти, в чому її вищість над іншими, адже спеціалісти цю вищість помічають.
Уловити ріжницю було нелегко. Павлина Йосипівна кохалася у традиційних для гуцульської кераміки кольорах: блідо-жовтий, густий коричневий, зрідка — жовтогарячий, різні відтінки зеленого. Ось і вся га-ма. Значить, справа не в кольорах. У формі? Інші теж робили і роблять миски, жбани, плескачі, боклаги, свічники, вази, сервізи, декоративні пласти. Словом, і тут установилась певна традиція. Не випадково за наших часів дехто із спеціалістів вважає, що традиційність форм у певній мірі сковує розвиток гуцульської народної кераміки.
Виявляється, особливість Павлини Йосипівни — у своєрідному малюнку, в тих буйних квітах-візерунках, якими вона мережить свої роботи, у сценах з народного життя. її лінії наївні, мовби виведені дитячою рукою, близькі до народного примітиву, стримані, аж ніби невпевнені. Створюється враження, що майстриня лякається свого пориву, власної сили і ніби не помічає, як ті лінії бринять, мов натягнута тятива. Це і був її стиль. А де є стиль — там присутній талановитий майстер.
Я був щасливий, що самотужки відкрив для себе таємницю Цві-личчиного таланту.
(Продовження на наступній сторінці)