"Відомо мені все те, про що, жінко, говориш... відомо, так, але ж хто погодиться взяти на себе страждання і біль? Це ж бо не кинути зайвий камінець у подорожню торбу... зрештою, від зайвого каменя відмовиться також подорожній", — казав я Парасці. "На маєш, — заперечила її душа, — ніби всі подорожні відмовляються? Хіба ти забув почуте від свого тата чи від діда, або й ще від когось давнішого, що начебто в наших краях то тут, то там, то цього року, то тамтого з'являється Чоловік, який збирає людське терпіння, муку, наругу, сльози, смерті насильницькі і носить їх оберемками в церкву Святого Духа... носить і на кам'яних стінах все списує та списує, щоб ні одна сльоза не пропала, ні один стогін. Ніхто не пам'ятає, як той Чоловік називається, і ніхто не підтвердить, що він учора або сьогодні з тим Чоловіком розмовляв, та ніхто й не заперечить, що його нема й не було ніколи, всі вірять, що він був і є, і тільки його обличчя та ім'я невідомі".
Справді, про такого Чоловіка в нашому селі переповідали, я не один раз чув про нього ружні історії, але чи то могло бути правдою, чи люди собі на потіху вигадали описувача наших терпінь, щоб було легше свої терпіння переносити? Принаймні ніхто дотепер зі стін Святого Духа не прочитав ні однієї записаної там кривди.
Я так і відповів жоні своїй Парасці.
"Бо не всім дано прочитати? — сказала задумливо жінчина душа. Вона теж сумнівалася в правдивості переказів, що дійшли з давнини, і водночас баглося їй вірити, що таки не порожньою стоїть у Страдчій долині церква Святого Духа, повна вона — від підвалин до бані — людськими болями. — Чого ж тоді совіти замкнули церкву й заборонили до неї ходити? — запитувала далі Парася. — Ти не думав над цим, Іванку? А ти, мой, думай і думай: чи нема в Святому Дусі чогось такого, щоб його совіти боялися? Напис якийсь... слово... речення... знак? Хіба ти не знаєш, що приїхав зі Львова майстер-маляр, учений чоловік, який при зачинених дверях висиджує у церкві цілими днями: шукає там щось... малює... дослуховується. Це теж тайна, про неї знають лише Павло Ключар, що складає вірші й тримає ключі від церкви, та ще старий Данило Вербень. Хто знає, чи той львівський гість є львівським, може, в його личині знову появився Той, який списує людські страждання? Піди до нього, Йване, оповіж йому про все, що маєш на цьому світі залишити, передай йому свій хрест і будеш вільним умерти".
Я перехрестився, і душа жінчина пішла у двері; я бачив її в саду поміж деревами, поміж листям, поки не стала білим метеликом.
Я кликав її: почекай! Дарма... Метелик білий.
Нині я цілий день придивляюся до сну, що приснився на світанку, як до стертого гроша на долоні. Що він значить? Може, його вважати лише сном, бо чого не може наснитися старому чоловікові, який збирається вмирати? Але з другого боку я собі міркую: марення старого фірмана, який ціле життя мовчав, бо мав губу, зашиту дратвою, дивовижним чином збіглося із справжнім днем... адже у цьому дні є церква Святого Духа, до якої людям заборонили ходити, і є маляр зі Львова, який перебуває у церкві цілі дні. І хто мені, добродію мій Василю, доведе, що львівський маляр таки не є тим давнім збирачем людських кривд.
Може, будете сміятися наді.мною, добродію мій Василю, але я таки хочу вірити, що ви є Той, котрий забирає людські страждання; і не має, чуєте, значення, чи ви людина нинішня чи воскресли з давніх часів — якщо таке можливе — має для мене значення лише те, що вам відчинені двері Святого Духа, а в стінах Святого Духа вмуровано безліч каміння, на котромусь чистому камені, добродію мій Василю, викарбуйте долотом, намалюйте або ж вчаруйте в камінь оцей нинішній літній вечір, оцей сонний пошум Ключаревого саду, оті жовті, як латаття на мочарах, вогники в Ключаревих вікнах; і'вчаруйте в камінь, заженіть в глибочезні еподи і в кожну його жилку мене, Івана Слободяна з села Черчен, який зібрався вмирати... і не може вмерти, і не через гріхи не стинає мене смерть, бо гріхи, як гудзи, — косу обірвеш, а через те, що не висповідав комусь пережите, бачене, переболене, а головне — не сповнив те, що мені Господь призначив: допомогти розпізнати людям нечистих з пекла, які дотепер сіють на землі брехню... брехню сіють, брехню жнуть, брехню годують.
Ви, добродію мій Василю, мене слухаєте, а самі думаєте: а хто ти такий, Йване Слободяне, як ти, мудрагелику, навчився розпізнавати поміж людьми дияволів... і чо' ти, Йване Слободяне, ціле життя тоту науку від цілого світу й від самого себе приховував, і чому аж тепер, коли смерть стала на порозі й водно жона твоя кличе в нову хату, ти набрався відваги... ти, мой, повний відваги, як дзбанок води.
Маєте, добродію мій Василю, на таку думку повне право. Я теж мав право мовчати, бо чоловік, якщо вже він народився, має право на життя; сидів на моєму правому плечі ворон і в'одно нагадував про осторогу.
Історія моя проста, бо просте моє життя, воно було б схоже на життя того клена, що його мої тато, коли я народився, посадили на пам'ятку коло брами: пізно восени, коли опадало листя, а соки переставали шумувати в стовбурі й засинали глибоко в корінні, засипав; взимі клен гнувся під вітрами, що, немов здичавілі пси, налітали на село, й тріщав від йорданських морозів: а наступала весна, і він оживав, не пам'ятаючи ні торішньої осені, ні зими, викидав цвіт і листячко і знову грівся на сонці, як кіт: тихо, тепло, солодко, м'яко. Що більше треба? Я не бавився у політику, мене не обходило, що в Німеччині запанував Гітлєр, а в совітів людей позганяли в колгози, до моєї хати поштар не приносив ні однієї газети. Світ мій був малий і круглий, як бузькове гніздо на колесі від воза, і теплий, як вода в калабанях після липневого дощу; я знав тільки поле і плуг, роботу, від якої тріщали жили, й вічну журу, як роздобути грошей на податки й секурацію; зазнавав я, однак, і щастя, так, цвіла така рожева косиця, котру я носив у душі, бо, бувало, ночами тулиться до тебе молода гаряча жінка... і перса її пирскають вогнем і молоком, а в колисці на вервечках посапує мій первенець, Григор... а за вікном пливе пахуча, немов всюди на цілій землі — на дорогах, в містах і селах, устелена свіжим сіном ніч. Відчиню, бувало, вікно, зіпруся ліктями на верцаб і чую в тиші серед ночі, як росте мій син і як росте жито в полі, і як ремиґає худобина в стайні, а два мої сиві коники форкають у порожній жолоб; стою отак посеред ночі, посеред всесвіту, безмір часу, аж поки Параска моя, прокинувшись, не встане нишком із постелі та не обійме за плечі й не спитає... слова злітають з губ, як листячко з яблуні: "Що ж ти, мій Іванку, при місяці стоїш, як сновида?", а я кладу палець на її губи, щоб мовчала, щоб слухала... чуєш, над нашою хатою, над цілим подвір'ям літають та літають янголи й розсівають щастя, немов житнє зерно, а ми вранці зеренця позбираємо.
Одне слово, я жив і був, як переважно малися всі молоді ґазди за два-три роки до того, як Гітлєр ударив на Польщу. Відрізнявся я від інших хіба тим, що налягав на ногу й що дуже любив співати. Голос у мене був теноровий, чистий, як вода, без мене не обходилася ні Служба Божа в церкві, ні концерт у читальні "Просвіти", ні тим більше — фестин у Ксьондзовому Лузі. Наш парох отець Лавринюк, бувало, по Службі обіймали мене й цілували, й казали, що мій голос, мій спів, як білий голуб, долітає до Господа Бога і чарує його слух.
Найбільше любив я співати і після того, коли оженився, вечорами в парубоцькому гурті, що збирався просто-таки на моєму подвір'ї.
Що говорити, бувало, наробишся, аж поперек тріщить, бо ж весна, бо ж ореш і сієш, картоплю і кукурудзу садиш, а зійдуться хлопці... станемо колом, покладемо один одному важкі свої руки на плечі і співаємо, що не по правді, козаче, не по правді, соколю, зі мною живеш, бо, як звечоріє, до другої йдеш. Або ж про ту дівчину, що під дубом плаче, а на тому дубі ворона кряче, або ще якоїсь... іще й іще, безліч, чуєте, знали ми співанок... співанки жили посеред нас, як трава та листя. Спів наш спершу випробовував крила лише на моєму подвір'ї і літав навколо парубоцького гурту, потім поступово, бо крила міцнілії, кружляв, як бузьок над стодолою, щоб котроїсь хвилини, відчувши силу, змахнутії широко крилами й попливти над усім селом.
Я оповідаю це вам, добродію мій Василю, не задля того, щоб похвалитися, бо кому нині потрібна моя похвальба, а для того, щоб ви уявили, як співанки брали нас попід руки, як підносили вгору, як у мене самого достеменно виростали крила... і вже, бувало, не парубоцький спів і не лише мій тенор плив білим вірлом понад Черченем, а, здавалося мені, я сам літав попід небесами. Одного разу, коли я хвалився своїй жінці про свій лет поміж звіздами, вона направду стривожилася і вхопила мене за руку і... сміялася, тривожно кажучи: "Ти, мой, Іванку, не заблудися поміж звіздамп, бо що буду робити без тебе?" Це нібито був жарт, але в її голосі тремтіла ревність. Смішна...
(Продовження на наступній сторінці)