Було каторжно, тяжко перенести свій потворний духовний горб через поріг, щоб потім, мовби враз воскреслий, випрямитися, набратися хоробрості (як, бувало, напровесні в полях зачерпуєш у легені густого й паркого, як молоко, земляного духу... і разом із запахом землі ковтнеш також жменю жайворонкового співу) й скинути з себе тягар багаторічного страху, непевності, незримі, але завжди сутні кайдани собі під ноги... скинути й, стиснувши зуби, потолочити їх на друзки й солодко (аж серце заходиться) слухати, як вони потріскують, репаючись, мов старе череп'я.
...Сьогодні я переступив самого себе.
Хочете кинути в мене каменем, звинувативши, що довгі роки блукав по світу з горбом, не помічаючи ні його потворності, ні не відчуваючи його тягару?
Хто перший хоче кинути?
Ти? Він? Вони?
Почекайте! Спершу, ніж мене каменувати, погляньте на себе збоку, власне, зазирніть у власну душу. Після цього, я чомусь упевнений, у вас відпаде охота кинути в мене каменем. Ми всі, а не лише мистці, живемо з горбатими душами; ні, ми, звичайно, не винні у нашій потворності... потворність стала нормою, буденним явищем. Якщо хтось поміж нами ходить без духовного горба, то він дивак або ж каліка. Правда?
Та правдою також є те, що поміж нами живуть герої.
Колись наші внуки розповідатимуть своїм дітям бувальщину про те, що за глибокими морями та за високими горами на п'ятій частині світу жила собі й мучилася Земля, яку замкнули на замок. Найстрашніше, що мешканці цієї Землі навіть гордилися своїми замками, бо звикли до мовчання, до покори, до страху, до фуфайки засмальцьованої, до кирзаків.
Правнук, слухаючи бувальщину, спитає:
— То правда, що в них були згорбатілі душі?
Знаєте, чого я боюся?
Боюся, що мій правнук нічого цього не спитає; я боюся, що й він звикне до згорбатілих душ.
Я вірую у тайни.
Є таємні знаки на землі й на небі, на кожному з нас.
Я переконаний: і тайна у тому, що мій старий вчитель реставраторського мистецтва Петро Степанович Грицай скерував Данила Вербеня з Черченя якраз до мене. Бо хіба мало у Львові знавців стародавнього живопису? Він міг порекомендувати іншого, не я один у нього вчився.
Є тайна в нашій із Вербенем мандрівці зі Львова до Черченя; все, що відкривалося мені, — розгойдані на горбах і в долинах поля і ліси, цікаві витрішкуваті хати в садках, сіра нудна стрічка асфальтованого гостинця, зустрічні здиблені, немов бики, вантажні автомобілі, жінка на сінокосі з косою над Золотою Липою, запах скошеної трави — усе увібрало в собі тайну, перед якою я стояв, як перед кованими дверима, прагнучи її розгадати і водночас — я знав це достеменно — було мені й шкода, якби раптом я тую тайну розгадав. Щось би я втратив у душі від цього розгадування; розгадане — це завжди пустеля, на якій, окрім гіркого полину, нічого не росте. Колись, пам'ятаю, в дитинстві, сидячи у верболозах над річкою Унявою, я припадкове підглянув, як роздягалася, щоб скупатися, доросла сусідська дівчина Орися, в яку я був "закоханий". Вона й гадки не мала про моє підглядування, скинула через голову спідницю, потім — сорочку. Голизна тіла мене вразила своєю звичністю, нічого в Орисі не було "аж такого", і в душі я кепкував із парубчаків, які, "просвічуючи" мене, казали, що кожна дівчина — це ціла солодка тайна. А я з-поміж кущів побачив одну дівочу відкритість... ну, груди, ну, чорний кущик нижче живота — і більш нічого.
А може, до тайни треба було дорости, як доростають до карабіна, до чепіг і до пера?
Бо й справді: є тайна в кожному таки слові, є зерно, яке хочу розлущити... і боюся його розлущити.
Є тайна в нашій розмові з Ключарем; на цей раз тайна схожа на срібну рибку, що плаває в прозорому океані наших душ, ми ніколи цієї риби не бачили, ми лише здогадуємося, що вона існує; а може, коли ми туманіємо і дерев'яніємо, обростаємо глеєм, то рибі стає тісно в нашому єстві, і тоді вона б'ється, як у саку, тріпочиться — і будить нас.
Є, очевидно, тайна в моїй сміливості, що я, врешті, переніс свій потворний горб через поріг і потовк його на череп'я: згинь і пропади.
Існує тайна в дрібному різьбленні липового листка, в жовтому суцвітті зела-звіробою і навіть у польоті бджоли... за бджолами, коли вони перелітають з квітки на квітку, прядуться золотисті павутинки; бджоли світ заткали золотистим сяйвом, і тому цілий світ пахне медом.
Слухайте, може, ми самі?..
Одного дня ми відкриваємо, що тайна тайн таїться у нас самих; ми ціле життя шукаємо ключів до самих себе і часто не знаходимо.
А якби знайшли?
Я переступив поріг...
І коли ми з Ключарем опинилися в церковці Святого Духа, то перше, що я відчув, — це чиюсь невидиму присутність, чиїсь очі, що споглядали на мене зацікавлено, доброзичливо й водночас насторожено; погляд стріляв у мене із неосяжних глубин а чи з безмірної висоти, він просвічував мене наскрізь, і душа моя стояла перед ним оголена, як перед Христом на Страшному суді.
Круглий невеликий храм, званий серед спеціалістів ротондою, будівлею у наших краях рідкісною, вражав суворою простотою. Грубезні його стіни, муровані з кам'яних блоків, були, окрім північної округлої стіни, необштукатурені, а тільки побілені вапном;
і хоч вапно давно посіріло й стіни були схожі на напнуті вітрила із згріб-ного полотна, вони, проте, мали охайний вигляд. Різьблені "царські врата", їх позолочений виноград, що полущився від часу, були розчинені навстіж, і здавалося, що із-за престола ось-ось тяжко видибає ігумен Данило й привітає нас у своєму храмі, і гордо скаже, що в Святому Дусі нічого не змінилося: так само на "царських вратах" росте й плодоносить виноград; так само хмуриться, немов брова святого, почорнілий іконостас; так само долівка, що викладена каменями-ріняками, вишіптує, повторює кожний людський крок (і кроки людські злітають високо під баню, як голуби); так само, як із самого початку постання храму, тут пахне сухим житнім полем, що проситься під серп. Нема тут ні сирої затхлості, ні спертого смороду застарілого людського поту й воску; нема тут безлічі вишиваних рушників, що поробилися модними в теперішніх церквах, не провели сюди також електрику й парове опалення. Панував у храмі прадавній Бог.
Мене вабила північна округла стіна, я вже бачив на ній мальовидло Страстей Господніх... я здалека бачив, що мальовидло на цілу стіну потріскалося, фарба поскручувалася в спіралі, одначе я не відразу кинувся до стіни, до цього мальовидла, задля яких власне приїхав у Черчен, щось мене неначе притримувало біля дверей, не давало зробити ні кроку, чиєсь око пантрувало за мною.
Чиєсь?
Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама за собою... споглядала і бачила, як у дзеркалі, підтоптаного чолов'ягу спортивного типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковці.
Наляканого?
Попервах я собі не признавався, що страх ударив мене, як батогом, несподівано й підступно в ту ж саму хвилину, коли церковні двері відчинилися і ми з Ключарем переступили поріг; я ще себе обдурював, що це, може, не страх, не осторога навіть, а тільки хвилювання перед важливістю роботи, яка мене очікувала; коли ж побачив площину мальовидла десь метрів три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змісту роботи — так я себе потішав.
Поступово потіха моя блідла, миналася, не міг я далі сам від себе загулюватися брехнею, а правда ж була гірка: я злякався єфрейторів, про яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно розмовляли. До того, поки церковні двері не були відчинені, єфрейторів можна було не боятися, вони сиділи в Рогачі, у Львові, Києві чи ще десь, я до них протерся, був слухняним, бунтував тільки сам на сам-у майстерні або ж ще часом у кав'ярні з двома-трьома приятелями, в бесіді з якими не виважував слова. І ще котив біду на єфрейторів у розмовах із Петром Степановичем Грицаєм. І більше, мабуть, ніхто не чув мого сміхотворного, шепітливого бунту.
П-с-с! (Палець на губах).
Ось тільки в розмові з Ключарем дав собі волю, перед ним дивним чином я нічим не таївся, і навіть не знаю, чим це пояснити; чи таке уже тут повітря, такий настрій панує у Страдчій долині, чи тут заблукана людина скидає з себе одежі, зіткані з олжі й призначені для світу й для єфрейторів, і стає сама собою?
Та одна річ розмова, якісь слова, думки, речитатив, білий вірш, якісь зітхання, чиста сльоза — чим це загрожує єфрейторам? Зовсім інша річ — розчищена, явлена світові фреска, на якій зображено... ні, я не знаю, я ще довго не буду знати, що на тій фресці під штукатуркою і новим мальовидлом зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе... якась особлива тема, якась небезпечна, бо марно її зненавиділи і хтось (тогочасний єфрейтор?) наказав осліпити її вапном і затулити уста й по новій штукатурці намалювати щось дуже безпечне, звичне, оці Страсті Господні. Новина про таємничу фреску покотиться селами, цілим Опіллям, люди згадають, що колись вони приходили до Козацької та до стрілецьких могил на прощу, з корогвами, з співами, щоб тут купно помолитися за Україну, щоб постояти під склепінням Святого Духа... постояти й зачерпнути чогось. Те "чогось" не мало імені, не кожний міг пояснити, чи це дух, чи сила, чи каяття, чи прозріння, чи причастя, але досить того, що після Страдчої долини починала себе людина запитувати: "Хто єсьм?"
А якщо тепер потечуть людські ріки до Страдчої долини?
А якщо сьогодні почнуть себе запитувати: хто вони, чиї діти?
(Продовження на наступній сторінці)