Я тоді якраз ночував біля Святого Духа, вхопив вила й хотів крикнути... але не крикнув, не було потреби, світив ясно місяць, і при місячному світлі я видався, певно, тим злодіям примарою з того світу. Вони втекли, злякавшись до смерті, кинули навіть лопати, а потім снувалася в навколишніх селах та в райцентрі поголоска, що в Страдчій долині ночами ходить Страх.
Та пощо тобі про це знати, Майстре зі Львова? Це тільки мій біль...
Чи тільки мій?
8
Я очікував, що він сам спитає, чому Страдча долина так називається, чому власне вона Страдча; я боявся передчасно його сполошити, бо хіба не траплялося з деякими начебто поважними туристами, які заледве почувши історію Страдчої долини, чимдуж зникали на своїх автомобілях, оглядаючись, чи хтось випадково або й навмисне не позаписував номери, а безмашинні розчинялися в житах, як посеред зеленого страху, і самі себе виправдовували: "Ми в ніякій долині не були... не знаємо... не чули-сьмо... а якщо туди й заблукали, то з глупоти своєї, припадкове".
Чи не могло щось подібне трапитись з Василем Бережаном, адже старий Вербень, з усього видно, нічого йому про Страдчу долину не оповідав, мовляв, цвинтар то й цвинтар, хрести, липа, предковічна церковця, що по коліна запалася в землю, що тут "такого"? Вербень привіз його з однією метою: подивитися на фрагмент фрески, що виглядала з-під відпалого кусня штукатурки. Я повинен був про це пам'ятати і оберігати художника від зайвих стресів.
Але він сказав:
— Ви знаєте, Павле... може, це завинив ваш речитатив, молитва... так, дуже це схоже на молитву... чи винен я сам, що настроїв себе на таку нуту... так, настроїв, бо й боляче, бо й сумно, і світло в мені... а може, винен навколишній світ, що тут мене оточує, але ось сиджу я з вами, Павле, полудную, розмовляю про бозна-що, а в моїй душі щось плаче, це властиво й не плач, воно швидше схоже на тривожну музику, що пливе у твоїй крові. Так буває, коли слухаєш музику: звідусіль на тебе падає лавина звуків, немов водоспад кольоровий, і ти аж зіщулюєшся, аж сліпнеш, вони дуже різкі і різні, їх багато, короткі, довгі, глухі, уривчасті, протяжні, але ти знаєш, що вони не головні... головна скрипка, що час від часу виринає з-під напористого плину мелодії, сідлає її, мелодію, пливе по ній, як човен, і залишає за собою борозну. Я собі, отже, ламаю голову: Чому ця долина одночасно Стратча і Страдча?
Я міг узяти його під руку й одвести далі від цього питання; я міг, але не посмів. Ми стояли якраз на північному боці цвинтаря, за Святим Духом, навпроти Козацької могили; з Козацької цієї могили, за переказами колись високої, залишився невеликий горб, у підніжжі якого стримів дубовий зчорнілий, як залізо, хрест, сподак якого вже не один раз підрізали від гнилизни і знову закопували... і знову він виглядав, дарма що був присадкуватим, кріпким і плечистим козарлюгою. Я чомусь вважав цього присадкуватого, грубо обтесаного хреста за вартового: за його раменням обіч Козацької могили вишикувалися рядами по шість сто вісімнадцять могил стрільців Української Галицької Армії, які поховані тут у 1919 році. Він, хрест цей дубовий, начебто собою їх заслонив, він був "дозволений", "законний", і тому мав право когось обороняти, приймати на себе удари. Тому, може, він стояв чорний, як жаль.
Стрілецькі могили тулилися щільно одна до однієї, начебто стрільці й по смерті ходили в багнетні атаки... і в запалі бою вискакували на вал над річкою і тут залягли: низенькі, з цементу литі хрестики були майже непомітними серед високої трави і серед кущів калини; здавалося, що стрільці рядами лежали з крісами напоготові й вдивлялися в близькі опільські горби, очікуючи сурмача, який би знову покликав їх до бою. Сурмача, однак, не було чути, десь, певно, заржавіла сурма чи, може, зрадив сурму сурмач, досить того, що стрільці напружено ждали, а щоб вони, поранені, переболені, перемучені до краю, з двома-трьома набоями в патронташі, не проспали сигналу, щоб сонце їх не засліпило й не заколисало, хрест на Козацькій могилі взяв на себе обов'язки дозорного.
Він розправив рамена й надслуховував.
То мав я вдати, що нічого цього нема: ні Козацької могили з дубовим хрестом, ні стрілецького цвинтаря, ні очікування сурми? Повинен я був пройти мимо й не почути такого природного запитання художника: "Слухайте, а чому ся долина називається і Страдчою, і Стратчою?"
Я розповів йому, що знав.
Була це легенда? Був це переказ, що передавався від покоління до покоління? Була це оповідь стародавнього хроніста, ім'я якого забуто? Папір його хроніки давно зотлів, став прахом, а вистраждані й написані ним слова... а чи переповіджені слова поколіннями... а чи виспівані слова в пісні — а чи перебуте й пережите гніздилося, вкорінилося й жило в людській пам'яті. В людській пам'яті жила сльотава осінь 1648 року, коли полки Богдана Хмельницького відкочувалися втомленим валом з-під Львова й Замостя на схід, не здійснивши задуму гетьмана взяти під свою булаву Волинь і Галичину. Разом із козаками також покидали рідні краї покозачені сотні з повстанського полку знаного на Підгір'ї Семена Височана, який мав Отиню обіч Коломиї за полковий город. А на п'яти їм наступала, квапилась до своїх родових гнізд шляхта з гайдуцькими і жовнірськими загонами.
— Ви собі уявляєте, Майстре, той відступ, тую втечу з вітцівщини? — спитав я Бережана. Він не відповів; Бережан задивився на пощерблений дощами й вітрами дубовий хрест на Козацькій могилі, й мені баглося, щоб він мистецькою своєю уявою перенісся в дощовий осінній день 1648 року; ні, не тільки, щоб уявив, не тільки, щоб побачив той день здалека, як марево, як спогад, а щоб давній минулий день став для нього реальним, сьогоднішнім, щоб він, Бережан, увійшов поміж гурти вершників на охлялих конях, поміж напівбосу піхтуру з мушкетами й косами на плечах, з шаблями на мотузках через груди і з вилами в руках; я хотів, щоб він відчув, як тяжко місити босими ногами студену грязюку; я хотів, щоб він заблукав поміж валки возів з жінками й дітьми, пораненими і хворими, щоб плачі, прокляття, накази, іржання коней, рев волів, що падали на коліна і спускали дух, як люди, — увесь розпач втікацький, прощавання з отчою землею, лють на Хмельницького, страх перед помстою шляхетською над збунтованим хлопом осідали в його душу на дно, щоб він це знав, щоб він це пережив, йому це конче потрібно не лише для того, щоб пізнати історію Страдчої долини, це йому потрібно на щодень для роботи над будь-яким полотном, не обов'язково історичним, хай навіть над картиною з колгоспного буття.
Бережан далі мовчав, задивившись на дубовий хрест; було у цю хвилину два Бережани, один теперішній, який щойно приїхав зі Львова, мовчазний і напружений; другий же Бережан ожив аж у сімнадцятому столітті, у нижчих світах; я взяв воскреслого за руку, й ми так рушили з людськими гуртами на схід; нам було жаль покидати ці розтолочені копитами поля, що споконвіку годували нас хлібом, і ці темні ліси на горбах, повні звірини, і ці річки, в яких матері змивали нам голівки; інколи закрадалися до нас ниці думки про те, щоб скоритися й залишитися у котромусь із зустрічних сіл, загубитися серед осіннього мрева, але по дорозі ми надибували на розграбовані, на спалені дідицькі маєтки, на поруйновані католицькі костьоли й спорожнілі дзвіниці... із католицьких дзвонів ми, покозачені посполиті, виливали гармати, і нас, як вовків зацькованих, гнав уперед страх перед шляхетською відплатою. Ми не могли розтлумачити їм, шляхті, по-доброму, що чернь невинна у своїй зненависті... ненависть завжди, як ріка, що виходить з берегів, як повінь, що затоплює простори — і нема на неї ради... в нашій хлопській ненависті ви самі завинили, панове... винні ваші пейсаті орендарі, шинкарі, яким ви віддали ключі від наших святинь, винні ваші єзуїти, що потоптали нашого Бога. І хіба дивно, що ми взяли в руки шаблю або ніж, або вила, і, ковтнувши волі, зачумлені волею, пішли косити все, що ляхом зветься?
Та кому це скажеш, до кого промовиш тверезе слово, перед ким оправдаєшся? Та й чи потрібно? Та й чи хтось би нас зрозумів?
Інколи на привалах, коли ми поспіхом ховали померлих в дорозі, появлявся з своєю сотнею сам полковник Семен Височан; він висідав із сідла, легкий і моторний, кидав у могилу на груди мерцям грудку землі і потішав нас неголосно (а може, він говорив до тих нещасних, що лежали в могилі?), що ми недалеко відступаємо... відступаємо на Україну, на козацькі землі, щоб набратися сили, вигострити шаблі, підкувати коней... ми сюди мусимо повернутися, бо це наш дідичний край, чуєте?
Хтось йому вірив, полковнику Височану? Ой, леле...
Полковник і його сотня сиділи на добрих конях, вони поїхали гострити шаблі, а нас, піших і босих, голодних і майже беззбройних, одного дня наздогнала польська корогва... наздогнала задніх, найбільш, зрозуміло, охлялих — і заходилася смерть вистелювати землю трупом. Врятували нас настромлені на гастро коси й вила; ми ощетинилися хліборобським цим святим знаряддям — і шляхетські шаблі нас не досягали, а коні їхні харапудилися і вили, як пси, присідаючи на задні ноги, а за нашими плечима тим часом відчинилися ворота монастиря Святого Духа з мурованою церквою посередині й дубовим частоколом доокруж на валах.
Трапився нам Святий Дух на нашій мученицькій дорозі.
У ті непевні часи ціле Підгір'я було забудоване чи то шляхетськими замками та замочками, чи то монастирськими стінами, чи то церковцями з частоколами навкруг, і навіть багатші кметі у селах клали міцні ґражди, обкопували їх ровами і осторожували високим парканом. Була необхідність повсякчас боронитися від татарви, від шляхоцьких взаємних наїздів, а часто й від жовнірських шайок, найманців із чужих країв, що розповзалися повсюдно, немов саранча.
(Продовження на наступній сторінці)