І
Світло погасло раптово й різко, навіть здалося, що від несподіванки важко схлипнув глибокий, як прірва, чорний партер. Зараз дадуть завісу, йтиме розвесела оперета, нафарбовані дівчата й чоловіки в яскравих убраннях співатимуть і тупцюватимуть на сцені; і вже заграла на золотих струнах і цимбалах жартівлива, в'юнка музика.
І в цей момент Базилевичеві раптом чомусь спали на думку сьогоднішні комсомольські збори. Що за чорт? Він забув, зовсім забув, що саме там було, навіть не може пригадати, хто ж сьогодні головував.
— Я, мабуть, просто якось не звернув уваги або… або нічого не чув, — подумав він.
І чомусь оце зараз знову спало йому на думку, що взагалі збори зробилися для нього тепер чимось таким нудним, що обов’язок висидіти на них годину-дві — це вже справжня кара.
Таке становище утворилося для Базилевича якось непомітно й само собою. Ніби якийсь цвяшок заскочив йому в серце і зробив там виразку. Ця виразка починала ятритись тим дужче, чим ближче були нові збори.
Він пам’ятає, як це було: спочатку байдужість, потім нецікаво, він почав пропускати збори, і нарешті нудота. Страшна, відворотна нудота!
Та колись на зборах же таки трапилась несподіванка для самого Базилевича: він зацікавився суперечками з приводу одного питання — і, диво, підніс руку, щоб попрохати слова. Слово йому зараз же дали, він підвівся з місця. І враз десь глибоко-глибоко в серці заболіла, занила стара знайома виразка. Великі сірі очі раптом затуманіли, і на мить міцно-міцно й болісно стиснулись виразні чіткі губи. Здалося тоді, що вся постать Базилевичева враз зігнулася, зіщулилась, і він хапливо, ковтаючи звуки, промовив:
— Я хотів те… Попередній товариш сказав якраз те, що й я хотів… — і він швидким рухом якось неприродно відкинув із гарячого лоба довге чорне волосся. Тоді для чогось озирнувся навколо і важко, ніби стомлений тяжким тягарем, опустився на стілець.
Питання, яке тоді обмірковували, було про нові методи комсомольської роботи. Багато комсомольців тоді висловлювалось, і всі вони нарікали на "сухість" офіційних доповідей, на відсутність якоїсь живої діяльності в осередку. І саме це зацікавило Базилевича.
"Справді, — подумав він, — ні к чорту така постановка роботи, як зараз. Ось я їм скажу про все…" І підвів руку. Але нічого не сказав, бо в ту саму мить уже добре знав, що для нього справа не в оживленні роботи; він відчув, що вже ніякі "нові методи" не зможуть зв’язати тієї нитки, що нею він був прив’язаний до осередку і яка якось непомітно і невідомо коли розірвалася.
— Ні, справді, хто ж сьогодні головував? І як же це я не примітив?.. — думав Базилевич.
В оркестрі з гами звуків раптом викотилась висока тонка флейта і, коливаючи тишу, впала до ніг. Тоді грякнув грім бубна і залились, зацокотіли, затріщали кастаньєти. В ту саму хвилину завіса розчахнулась і поповзла в різні боки, а зі сцени вже хлюпнув буйний, веселий гамір.
Поруч із Базилевичем сиділа Наталя, дружина Колі Шпака, з яким Базилевич приятелював. Взагалі ж близьких товаришів у нього не було, та й приятелювання його з Колею було якесь дивне. Про віщось серйозне ні Коля, ні Базилевич між собою ніколи не балакали. Не ділились вони один з одним ані своїми пригодами, ані планами на майбутнє, як це звичайно буває між приятелями. Зустрічаючись, вони міцно й довго тиснули один одному руку і обоє широко посміхались. Після цього Базилевич неодмінно витягав із кишені цигарки, і вдвох запалювали.
Коля палив із насолодою, жадібно втягуючи в себе їдкий синій дим, що потім струмочками виповзав з носа. Базилевич, навпаки, палив неуважно, якось наче з огидою тримаючи цигарку в лівому кутку пухнастих чітких губ.
Два-три запитання про справи, Базилевич ляпав Колю долонею по плечі, і обоє розходились. Іноді розмова їхня варіювала.
— Ну, як там Наталя? — запитує Базилевич.
— А що їй? Нічого. А твоя як? — широко посміхається Коля.
— Чому ти ніколи не прийдеш із нею до мене? — ніби між іншим цідить Базилевич і губами перекидає цигарку з лівого в правий куток рота. І далі:
— Як твоє життя з нею? Задоволений, та? Як вона — дуже те… гаряча? Це я так… Читав учора про шкідливість частих полових зносин, — додає він і бачить, що Коля перестав посміхатись.
— Моє життя? Ну… взагалі, як у людей. Хіба про це треба ще питати? Чому ти про це так раптом?
— Та кажу ж, що читав учора… І взагалі це питання, знаєш, таке, що… потребує докладного обговорення.
Запитання вийшло дуже недоречне. Це добре розуміють обоє і скоро з різних приводів розходяться.
Але дивне діло — минав тиждень, і Коля починав чомусь турбуватись. Це було просто якесь невільне, приховане занепокоєння.
"Що це зі мною?" — думав він і враз пригадував: чому це Базилевича не видно?
І Коля йшов його шукати. Ішов до нього в установу, розпитував про нього у товаришів. А зустрівшись, знову дивляться один на одного, широко посміхаються і балакають про зовсім сторонні речі, що, здавалося б, зовсім не можуть їх зацікавити.
Золоті струни гули, витанцьовували цимбали, і з партеру, з балконів, з галерейки дихало якесь нашорошене, тисячовухе, окате чудище. Здається, ось-ось воно заплямкає масними губами і слизькими щупальцями потягнеться до ясно освітленої, обарвленої сцени, де вихилялось дванадцять напівроздягнених молодих дівчат.
Базилевич раптом відчув, що Наталя сидить поруч, що сидить вона близько, ось-ось, що вона така принадна і має гарячу пругку ногу… Власне, він відчув зараз одну тільки її ногу, що пече йому коліно, і від того важке солодке оливо наповнює голову.
У ту саму хвилину чиясь рука лягає йому на плече, і Базилевич чує шепіт Колі Шпака:
— А якою бузою нас і досі годують! Віником би їх… Як ти думаєш, Володько, га?
Коли вийшли з театру, сіяла тонка осіння мжичка. Жалібно, одноманітно дзеленчав на розі трамвай, і ліхтарі здавалися великими золотими плямами.
Ішли втрьох — Базилевич, Коля й Наталя. Базилевич був похмурий і мовчав. Його чомусь усе дратувало: і танцюристки були мало заголені, і ця проклята мжичка, і ногу свою одсмикнула Наталя.
"Що ж, хай одсмикує, — дратується він. — Хіба вона, міщанка, розуміє? Певне, думає, що коли має вже чоловіка, всьому край".
— Чого ти, Володько, як сич, сьогодні надутий? Скажи чого?
Базилевич кинувся.
Наталя! І як це привітно, які теплі ноти бринять у неї! Наталя, ти ж любиш свого чоловіка, тобі ж ноги своєї шкода, і враз така… така любов у твоєму голосі!
— Ні, Наталю, я не надутий. А ти що, хіба не любиш сичів? Ти, певне, соловейків більше поважаєш?
У розмову встряв Коля, і, жартуючи, швидко дійшли до рогу вулиці. Тут зупинились. І коли Базилевич, прощаючись, міцніше, ніж звичайно, стиснув руку Наталі, йому здалося, що таке саме стиснення було йому у відповідь.
Коля з Наталею щезли за рогом, і в Базилевича утворилося таке враження, ніби вся вулиця в одну мить спорожніла. Всім тілом опанувала якась байдужість і втома. Ледве волочачи ноги, він плентався тротуаром. З бокового провулка вдарив різкий вогкий вітер, і щось холодне раптом прилипло Базилевичеві до щоки. Він машинально зупинився і зняв з обличчя мокрого зчорнілого листочка. Це якось ворухнуло думку. Мокрий листочок так живо викликав у Базилевича уяву про осінь, про мжичку, що він мимоволі озирнувся. Звідкіля це? Певне, із саду, з-за паркану.
Справді, ліворуч був сад — ресторан "Оріондо". Базилевич згадав, що він же щодня ходив мимо нього на посаду, і з-за декорованого паркану завше різало вухо тріо скрипок і глухо гудів тромбон.
Зараз листопад і мжичка, і сад уже давно зачинили, а ресторан перевели кудись до зимового приміщення.
"Як воно зараз там, у саду? — думає Базилевич. — От би піти оце туди, сісти на лавочці й слухати, слухати, слухати…"
Здаватиметься, що хтось ходить між чорних стовбурів акацій, і мокре опале листя м'яко схлипує під ногами. І невідомо, хто там: чи таємний невловимий бандит, чи, може, кошлаті тіні ховаються за стовбурами й ганяються одна за одною. І здаватиметься, що ось-ось на порожній темній естраді задзвенить зненацька й стихне порвана струна.
У вікнах квартири темно.
"Ніна, певне, вже спить", — думає Базилевич про дружину. Але двері не замкнуті, і Ніна не спить. Коли Базилевич навшпиньках увіходить у кімнату й повертає електричний вимикач, вона лежить горілиць на канапі й тихо зводить на нього брови.
— Ти, Волю?
Така байдужість у жінчиному голосі Базилевичеві добре знайома.
"Щось повинно бути", — думає він і так само байдуже відповідає:
— Я, Ніно. Ти ще не спиш?
Він увесь нашорошився і, вичікуючи, мовчить.
— Сьогодні в мене була Ліза. Знаєш, із музтехнікуму? — запитує вона знов так само спокійно, і тільки її округлі зелені очі блиснули на мить якимсь фосфоричним блиском, а дугасті брови лізуть ще вище вгору. Це справляє таке враження, ніби два ліниві коти випнули разом горбом свої ситі, лискучі спини.
— Лізу? Знаю, — відповідає Базилевич. Він знає, що це тільки вступ, а головне буде далі.
— Ну, так от вона…
Ніна раптом спиняється і мовчить. Її очі, здається, вдивляються в якусь крапку на стелі. Вона ніби забула про те, про віщо почала казати, і нові думки вже, певне, блукають у неї.
(Продовження на наступній сторінці)