— Я оце, не знаю чому, згадав про Шепель. Що в неї — чи така цілеспрямованість, яка відкидає все стороннє, чи обмеженість?
— Хіба ж можна назвати стороннім життя? — палко відгукнулась Жукова.— Шепель не живе, а існує. У неї все розкладено по поличках.
— Може, це вищий ступінь організованості? — вголос подумав хлопець.
— Це вищий ступінь сухого педантизму. "Гончарова я зараз не читатиму, бо ми його ще не проходимо; хто відкрив Антарктику — мене не цікавить, бо я не збираюсь туди мандрувати!" Це — організованість?
— Звісно, ні,— погодився Віктор.— Я тільки намагаюся збагнути цю натуру для того, щоб знайти, чим вплинути на неї. Що буде в нас за колектив, коли ми не зуміємо її перевиховати! Ти — секретар комітету, ти думала над цим, Юлю?
— Ти — секретар бюро комсомольської організації класу і повинен думати так само, як і я,— відпарирувала Жукова.— А по-друге — я не тільки думала, а й діяла. Пам’ятаєш карикатуру на Шепель у стінгазеті? Повір, це примусило дівчину замислитись. А ставлення до неї класу, а розмови з нею Юрія Юрійовича, а... Ні, Шепель переборює свій характер. Ну, звісно, це робиться не відразу, хоч ми й допомагаємо їй у цьому. І скажу правду тобі, Вікторе: від неї ще можна чекати всяких сюрпризів і навіть не дуже приємних. Все ж таки ми ще як слід не підійшли до Шепель, вона ще далека від нас.
Юля і сама не розуміла, як сталося, що вони звернули з головної алеї вбік і опинились на тихій самотній стежці. А може і стежки ніякої не було, бо вони брели кудись навмання, взявшись за руки. Опале мокре листя не шелестіло під ногами, лише вітер гудів над верхівками дерев та здалека долітала музика з гучномовця.
Вони вийшли на галявину з високими березами. Білі стовбури немов випливали з густого присмерку і здавались таємничими й журливими.
Не змовляючись, Юля й Віктор стали під старою березою, спершись на неї плечима. Було вогко, теплий туман серпанком наповзав на галявину. І якийсь нічний птах беззвучно зірвався з гілки й майнув над головами.
Віктор мовчки перебирав у своїй руці теплі пальці дівчини. Він чув її близьке дихання, і йому хотілось, щоб ці хвилини мовчання тяглися без кінця.
Юля вдивлялась в обличчя хлопця, яке здавалось їй у темряві загадковим і незнайомим, а сам Віктор був ніби іншим Віктором, якого вона досі не знала.
Раптом його обличчя немов виросло і опинилось просто перед її очима.
— Юлю! — шепнув він самим подихом і несміливо обняв її за плечі.
Вона тихо відсторонилась.
— Що ти, Вітю?
Він знову взяв її руки й мовчки гладив їх долонею. Вона була в нього така тепла, широка й трохи шершава від роботи. Юля пригадала, як завзято копав він ямки, коли школярі садили на пустирі сад.
Десь високо вгорі, в нічному небі, виник рокіт літака і попливли вогники.
— Вітюсь, бачиш?
Юля ніколи так не називала його раніше. Тепла хвиля колихнулась у грудях.
— Я колись мріяв стати льотчиком, ще в п’ятому класі. Подумай, Юлю, яка благородна й відважна професія! А потім переконався, що, наприклад, бути сталеваром, як мій батько,— це такий же благородний труд. Не було б сталеварів — не було б і льотчиків. Вірно ж?
Жукова не відповіла. Болючий спомин уколов серце. Вона згадала про свого батька.
Віктор збагнув, чому мовчить Юля, він знав усе про її сім’ю.
— Нічого,— тихо промовив,— зрештою, він же повинен зрозуміти. А що, він і досі пиячить?
Вона довірливо поклала йому на плече руку.
— Тепер уже не так, як раніше. Видно, що він і сам з собою бореться. Але... от учора знову... Ну, як він з похмілля стоїть біля верстата? Уявляю: руки тремтять, погляд каламутний. Де вже тут виконувати норму! Є якісь "приятелі", що тягнуть його з собою пиячити. Сором за нього! Коли б ти знав, Вітю, як я намучилась!
Ніколи ще Юля не говорила Вікторові про свої сімейні справи, про батька. Хлопець знав про її сім’ю від інших. А зараз щирі й сумні слова Дівчини викликали в нього бажання допомогти їй, зробити так, щоб ніщо не затьмарювало її життя. Вперше сьогодні Віктор побачив її іншою — не Жукову, секретаря комітету, а Юлю, свою однокласницю, з її болем і простими проникливими словами.
Йому хотілося сказати Юлі, що з сьогоднішнього дня він буде її найкращим другом, але хіба досі вони не були друзями? "Треба не словами, а ділом допомогти їй,— подумав він. — Тільки як це зробити?"
Хлопця зворушила думка, що справді він може допомогти Юлі, може піти до її батька, поговорити з ним, може піти навіть на завод...
— Юлю, я часто уявляв... уявляв, що ми з тобою десь зустрілися вдвох... Як оце зараз.
Він почекав, чи нічого не відповість Юля. Але дівчина мовчала, і він продовжував далі:
— Мріяв, що скажу тобі якісь особливі, незвичайні слова... А ось сьогодні... А ось сьогодні... просто не знайду, що тобі сказати.
— Нічого й не треба говорити, Вітю.
— Чому? — злякався він і зазирнув їй в обличчя.
Вона усміхнулась і заспокійливо провела рукою по його щоці.
— Юлю, ти ж давно, давно вже мені подобаєшся,— гаряче зашепотів він, підбадьорений її усмішкою, світлом її очей, які бачив навіть у густій сутіні.— Ти помітила це? Я ховав свої почуття за жартами, а тільки й думав про те, що ось побачу тебе.
Юля ніжно погладила його високий лоб.
— Мені здається,— сказала вона,— ніби я знала, знала, що ти скажеш мені такі слова. От у мене зараз дивне почуття, наче тебе довго-довго не було. Наче я тебе скрізь шукала. І ось зараз ти повернувся до мене... Мені завжди хотілось бути з тобою. Але я не замислювалась... не знала, чому це так...
— А тепер знаєш?
— Знаю, Вітюсь.
Вона взяла його раптом за руки.
— Вітю, скажи мені... Мені здавалося, що Софа...
— Софа?
— Що ти не зовсім байдужий до неї.
Вона говорила несміливо, наче боялась почути прикру правду і водночас немов вибачалась, що питає про таку дурницю.
— Ой, що ти вигадуєш? Ніколи, ніколи вона мені не подобалась.
— Правда? — радісно вихопилось у неї.
— Правда, Юленько. Я навіть дивувався — що в ній знаходять хлопці?..
— Правда?
— Ну, ясно. Ти навіть не думай про це...
Враз Юля жахнулась:
— Ой Вікторе, що ми робимо? Про Лукашевич забули!
— Це краще, що ми трохи затримались,— Лукашевич встигне прийти додому.
Жукова похитала заперечливо головою:
— Думаю, що вона не додому поспішала.
На околиці парку довідались у зустрічної жінки, де саме вулиця Коцюбинського. Знайшли будинок № 9. За високим парканом темніло гілля дерев. На воротях біліла якась табличка. Віктор у темряві ледве розібрав: "Злі собаки".
На стукіт справді обізвався охриплий пес. Потім почулися кроки, і якась жінка відчинила хвіртку.
— Варя Лукашевич живе в мене,— басом сказала вона,— тільки її немає, ще не приходила з школи.
Жуковій хотілося зайти в дім, побачити обстановку, в якій живе Варя, але жінка не мала наміру запросити їх.
— А може, ми її підождемо? — спитала Юля.
— Ні, вона прийде пізно,— відрубала жінка.— Скажіть, що їй переказати і хто ви такі будете?
— Ми з її класу,— сказала Жукова.— А не знаєте, де вона тепер?
— Я в неї звіту не питаю,— пробасила жінка.— Знаю тільки, що як так забариться, то повертається пізно. Ви її не дочекаєтесь.
З цими словами вона пішла.
— Не дуже привітна тітка! — зітхнув Віктор.— Її б у самодіяльний хор, бас добрячий.
— Я так і думала, що вона поспішала не додому,— замислено сказала Юля про Лукашевич.
Але ніхто з них — ні Юля, ні Віктор — не жалкували, що витратили час на сьогоднішню мандрівку.
Вночі Ніна прокинулась.
За чорним вікном виє вітер. Гострий кігтик раз у раз шкрябає по шибці — то обережно і сумовито, то настирливо і тривожно.
Що йому треба?
В раптовій тиші між поривами бурі він шкребе жалібно, тоненько, навіть попискує, як миша. Напевне, це колючка акації. Голе дерево простягло з саду гілку і стукає ночами у вікно.
Ніна уявляє, яка холодна осіння ніч надворі, уявляє чорні стовбури дерев і знову натягає аж на голову пухнасту ковдру. Яке щастя лежати в таку ніч у затишній і теплій постелі! Дівчина хоче заснути, але під’їхала машина, світло фар майнуло по стіні. Трохи згодом цокнув ключ, і рипнули в передпокої двері.
Це приїхав з заводу батько. "Ах, бідний, бідний татусь! Як пізно він повертається додому!"
І вона починає думати про батька, про себе, про школу. Все-таки вона дуже щаслива. Ні, мало так сказати,— просто страшенно щаслива! Батька її знає вся країна, сама вона найкраща учениця, і не тільки в десятому класі, а й, мабуть, у всій школі. У неї чудові подруги: Юля Жукова, Марійка... Ну, звісно, вони вчаться гірше за Ніну, бо в неї здібності, гостра пам’ять, з нею ніхто не зрівняється. Вона таки страшенно щаслива! Саме так: страшенно щаслива!
І враз думка увірвалась. Колючка вже тут, у серці.
Щаслива? Ой, ні, в неї є своє болюче переживання.
Качан! Коротуха!
Просто огидно, огидно бути такою низенькою, натоптуватою. Ще хоч би на кілька сантиметрів вище!
(Продовження на наступній сторінці)