— Що ж, так треба. Люди живуть у місті і влітку. У нас є парки, сади... Ну, а Варя без мене теж, певно, не поїде. Хай це тебе не вражає так прикро, я сердечно тобі вдячна, Ніночко, але — не можу!
Хоч як заспокоювала Марійка Варю Лукашевич, але потай тривожилась за неї більше, ніж за себе.
Їхні парти стояли поряд.
— Мені буде веселіше,— сказала Варя,— хоч і знаю, що ти не напишеш за мене твір.
...І знову ці напружені хвилини чекання, ця глибока тиша, коли входять члени екзаменаційної комісії і весь клас встає й застигає.
Кожен учень сидить за окремою партою, перед кожним уже лежить зошит, а на першій сторінці у верхньому кутку синіє штамп школи. Так, ця письмова робота — важливий документ, вона ввійде складовою частиною в атестат зрілості.
Олег Денисович оголосив теми екзаменаційної роботи і записав їх на дошці.
Перша тема... Друга...
Серце Марійчине швидко застукало від радості за Варю. Другою темою було: "Образи комуністів і комсомольців у романі Миколи Островського "Як гартувалася сталь".
Якраз учора вона допомагала Варі характеризувати Павла Корчагіна і Федора Жухрая. Недавно Варя вдруге перечитала роман, це була її улюблена книга.
Вона глянула на подругу, їхні погляди зустрілись. Марійка непомітно показала Варі два пальці й запитливо підняла брови.
"Так, так,— кивком голови відповіла Варя, — беру другу тему".
— Третя тема вільна,— оголосив Олег Денисович. Він прочитав, а потім написав на дошці:
Я буду старатись достойно й сміливо,
Правдиво і чесно народу служить.
(Лебедев-Кумач)
Настала хвилина першого роздуму. В зошиті вже виведено чіткими літерами:
Екзаменаційна робота з російської літератури на атестат зрілості учениці 10-го класу Поліщук Марії Климентівни.
А теми ще не обрано. Хочеться написати про Павку Корчагіна, такого знайомого, близького... Про хворого письменника, прикутого до ліжка... Вже складається план твору і мимохіть виникає речення: "Бувають у житті подвиги, а буває життя, як подвиг..." Марійка й сама не знає, звідки це. Чи, може, вичитала колись, чи придумала зараз.
Але інша тема вабить ще більше. "Правдиво і чесно народу служить".
І враз хвилюючим потоком нахлинули дорогі, рідні образи. Постає перед очима горда, світла Зоя. Капітан Гастелло скеровує палаючий літак на ворогів. Виникає в уяві пам’ятник молодогвардійцям у Краснодоні, і на чорному граніті сяють золотом прекрасні слова:
И капли крови горячей вашей,
Как искры, вспыхнут во мраке жизни.
И много смелых сердец зажгут
Безумной жаждой свободы, света!
Марійка відчуває, як гаряча хвиля підносить її, і так згори бачить вона від краю до краю неосяжні простори рідної країни. І вже рядок за рядком складає вона план твору в полоні образів, уявлюваних картин, сповнена то гнівними, то зворушливими почуттями.
Батьківщино моя! Що є могутніше від твоїх гірських хребтів, суворіше від тайги твоєї, прекрасніше від твоїх пшеничних ланів? Багатолюдні й чудові твої міста, повноводні ріки твої, сині твої моря й океани, розкішні плодородні сади. Але найцінніше в тобі, дорожче за всі скарби — твій чудовий народ-богатир!
Так почала Марійка свій твір.
І коли згодом його читали члени екзаменаційної комісії, вони запитували себе: "В чому річ? Здається, що все таке знайоме, і вже десь написано було і про повноводні ріки, і про сувору тайгу, а от прочитаєш твір цієї учениці, і хочеться ще раз його перечитати, і стиснеться серце від хорошої, радісної гордості за наше юне покоління!"
Марійка працювала напружено, вдумливо, іноді викреслювала написане і знову писала, одні слова замінювала іншими, робила численні вставки, дописувала речення над рядками і збоку, і незабаром її чернетку, крім неї самої, мабуть, не прочитав би ніхто на світі.
Вона писала про Пушкіна і Гоголя, про Шевченка і Чернишевського, про Герцена, який поклявся на Воробйових горах усе життя своє служити народові.
"Іноді дивуєшся,— писала Марійка,— як міг Гоголь, живучи в Росії городничих і собакевичів, як він міг говорити про те, що настане час, коли "Європа приїде до нас не за купівлею прядива й сала, але за купівлею мудрості". Яка ж могутня сила викликала в його серці таку палку віру в світле майбутнє Росії? Любов — назва тій силі. Любов до своєї батьківщини, до її талановитого народу. І весь свій блискучий літературний хист віддав великий письменник служінню Вітчизні".
Марійка писала, не відриваючись од роботи. Тільки час від часу вона піднімала голову і занепокоєно поглядала на Варю. Що в неї? Як її твір?
Проте Варя зосереджено писала, мабуть, усіма думками заглибившись у роботу. "Ну й гаразд, усе добре, даремно вона так хвилювалася",— з ніжністю думала Марійка про подругу.
Клас потроху порожнів. Учні здавали роботи й виходили.
Одною з перших закінчила роботу Ніна, трохи згодом подала і Юля Жукова. Виходячи з класу, вона озирнулась і непомітно кивнула Марійці: кінчай, мовляв, швидше!
Але Марійка не поспішала. Робота була майже написана, лишилось тільки придумати закінчення.
"І сьогодні на екзамені на атестат зрілості я з хвилюванням обрала тему "Я буду старатись достойно й сміливо, правдиво і чесно народу служить", бо вона висловлює заповітне бажання кожної дівчини і юнака нашої країни. Спасибі тобі, мудра партіє! Спасибі тобі, народе мій! За все спасибі: за нашу сонячну юність, за любов і ласку, за відкриті перед нами світлі дороги, за те, що, тримаючи в руці "молоткастий" радянський паспорт, ми можемо з гордістю повторити слова великого поета:
Читайте,
завидуйте,
я —
громадянин
Радянського Союзу".
Марійка ще раз переглянула чернетку, переписала твір начисто і, підійшовши до столу, хотіла покласти зошит, але Олег Денисович узяв його з Марійчиних рук. Він з усмішкою кивнув учениці, немов привітав із закінченням роботи, і тут же, розгорнувши зошита, почав уважно читати.
Марійка вийшла з класу. В коридорі, біля вікна, розмовляли учні, які теж уже закінчили роботу. Назустріч з жартівливими оплесками кинулись Юля і Ніна. Вони засипали Марійку запитаннями — яку обрала тему, з чого почала, як написала.
— Ти, Маріє, подала роботу останньою з нашої трійки,— сказала Ніна,— а написала, мабуть, найкраще. Я поспішила трохи, треба було ще посидіти. Тільки ж дивлюсь — година залишилась. Ну, що, думаю, як не встигну закінчити? А тут ще, мов на зло, забула використати цитату Бєлінського. Пам’ятаєш? "Завидуєм внукам и правнукам нашим, которым суждено видеть Россию в 1940-м году, стоящую во главе образованного мира, дающую законы и науке и искусству и принимающую благоговейную дань уважения от всего просвещенного человечества..." Оце — прозорливість! Оце — віра в свій народ!
— Як ти закінчила? —— спитала Марійка.
— А знаєш як? Ми, радянська молодь, і є, мовляв, та молода парость, до якої звертається Пушкін: "Здрастуй, плем’я незнане, молоде!" І, вступаючи в нове життя, ми клянемося "достойно й сміливо, правдиво і чесно народу служить". Ось у такому плані.
— А я взяла другу тему,— похвалилась Юля,— і найбільше сказала про образ самого Миколи Островського. Як ви думаєте, не ухилилась я від основного?
В цей час із класу вийшла Варя Лукашевич. Ще здалека вона усміхнулась подругам своєю ясною усмішкою, і Марійка з радістю зрозуміла, що Варя написала твір добре.
— Я ж казала тобі, Варюшо! — кинулась вона до подруги.— Все гаразд, правда? Ти задоволена?
— Мені просто пощастило,— збуджено розповідала Варя.— Тема про героїв моєї любимої книжки...
42
Уночі над містом пройшов дощ. Крізь сон Марійка чула, як шуміла в ринвах вода, як важкі краплини стукали у вікно.
Це був благодатний дощ першої половини червня, після якого ще густішим стає листя на липах і кленах, ще буйніше росте трава і починають наливатися соком перші ягоди.
Коли Марійка з Варею вийшли вранці на вулицю, тротуар вигравав срібними полисками, і кожна найменша калюжка парувала. З густих каштанових крон ще зривалися важкі краплини, зривалися часто, одна за одною, і здалека здавалося, що вся крона прикрашена кришталевими намистинами.
Все було вимите до глянцю — і плитки мостової, і лаковані машини, і небо над хаосом дахів. На розі вулиці продавали троянди, і на їхніх свіжих пелюстках теж тремтіли прозорі краплі.
У Марійки був той особливий, радісний і водночас тривожний настрій, передчуття ще невідомого щастя, коли дівчина дивиться на все навколишнє закоханими очима, і коли свою юність відчуваєш, як нестримний високий політ.
Уже третій день, як вийшов з лікарні Мечик, і сьогодні Марійка обов’язково повинна його побачити. Вона піде до нього зразу ж після екзамену. З хвилюванням думала про це наступне побачення. Таємною радістю було відчувати, як зріє в серці щось невидиме, безмірно хороше, тепле, як заповнює воно всю істоту, як рветься з грудей піснею, ласкою і породжує то ніжний смуток, то незрозуміле піднесення.
— Варюшо, давай купимо троянди!
Марійка підходить до столика і вибирає у відрі найкращі квіти. Одну троянду вона пришпилює собі до грудей, другу дає Варі.
— Варенько, ти сьогодні просто надзвичайна! В тебе закохаються всі наші хлопці!
(Продовження на наступній сторінці)