На лісовій галявині вже палахкотіло вогнище. Лижники підсмажували на вогні сало, настромлене на довгі шпички. Вогкий хмиз стріляв на всі боки жаринками, сало закопчувалося, з нього падали у вогонь важкі, чорні краплини жиру.
Мечик простяг Ліді довгу шпичку з підсмаженим шматочком сала:
— Уклінно прошу покуштувати моєї кулінарії.
— Дякую, я вмію й сама.
Ліда байдуже відвернулась і підійшла до Марійки.
— Я тебе чекала. Що Ніна?
Марійка махнула рукою:
— Гедзь її вкусив, не інакше.
— Я хотіла тебе спитати...
Ліда підхопила Марійку під руку й одійшла з нею від товаришів.
— Марійко, мені таке сказав Віктор про Мечика...
Вона переказала дівчині свою розмову з Перегудою.
— Ти не знаєш? — допитувалась.— Чи правда це?
Ліда дуже хвилювалась, ледве не загубила в снігу окулярів.
Марійка обняла подругу за плечі:
— Правда, Лідочко.
— Ну, от... Я так і думала. Навіщо б Віктор таке вигадував. І мені було дуже боляче, Марійко. Кажу це тільки тобі... Навіть коли б він був мені зовсім байдужим, то й тоді... як це гидко!.. Ах, як гидко!
Ліда дивилась кудись у гущавину і нічого не бачила.
— Не знаю,— тихо сказала Марійка,— звідки в нього це бажання посміятись з хорошого людського почуття? Невже Мечик сам не розуміє, що це просто підло?
Шепель струснула головою, немов відганяючи якісь важкі думки.
— Я буду весь час з тобою, Марійко. Я не можу з ким говорити зараз.
Марійка притихла. Їй зіпсувала настрій Ніна, шкода було Ліду. Турбувалась і про Варю Лукашевич. Варя теж обіцяла взяти участь у лижній прогулянці і чомусь не прийшла. Чи не сталося чого з нею?
Старі дуби оточували галявину. Сухе листя деренчало на них, як жерсть. Навколо біліли високі замети, тільки де-не-де визирали з них верхівки кущів. На снігу виднілися заячі петлі. Ліда закричала:
— Жолуді! Жолуді на снігу!
Всі засміялись, а Ліда, придивившись до жовтих горішків, трохи зніяковіла. Віктор побачив на високому бересті гніздо. Стали сперечатись, якому птахові воно належало.
Ніни довго не було. Нарешті на узліссі замайорів її синій костюм.
— Друзі,— сказав Віктор,— умова: жодного слова про її лижні таланти! Дівчина самолюбива!
— Комплекція непідходяща для чемпіонки! — додав Мечик.
Коли Ніна підійшла до вогнища, ніхто й словом не обмовився, що вона відстала од усіх майже на півгодини.
Віктор видерся на лижах на замет, став під дубом і, піднявши вгору бамбукові палиці, проголосив:
— Увага! Увага! Слухайте казку зимового лісу! Ріс на світі чудовий ліс. І ніхто не знав, що в ньому діють чари злої чарівниці. Кожний дуб у лісі був колись богатирем, кожна береза — білолицьою кралею...
Жукова нахилилась, захопила снігу і кинула у Віктора. Засліплений, він протер хустиною очі й метнувся до противниці. Але Юля вже мчала між дерев, далі й далі, здіймаючи срібний пил.
Віктор наздогнав її в гущавині. Обоє важко дихали.
— Юлю, бідненька, отак захекалась! Чого ти тікала?
— А ти... чого наздоганяв?
Вони дзвінко засміялись і враз замовкли. Сміх прозвучав у казковій тиші химерною луною. Старі берези, дуби, клени — все спало. З намету витикався кущ шипшини з почорнілими зморшкуватими плодами. Тільки на верхівці червоніла одна ягода, на диво врятувавшись від перелітних птахів і морозів. Юля зірвала її, і вона немов розтанула між пальцями, м’яка і драглиста. Всередині було повно кісточок і шовковистого пуху.
— Ми знову під березами,— сказав схвильовано Віктор.— Ти пам’ятаєш, Юлю, як ми вперше з тобою були вдвох... теж під березами?
— Вітю, коли ти перестанеш бути сентиментальним? Пора б уже — вісімнадцять років!
— Ні, я просто чулий. Хоч я не читав у комсомольському статуті, що нам сентиментальність протипоказана.
Віктор уважно подивився Юлі в обличчя:
— А ти хороша сьогодні, Юлю! Радості в тобі стільки, що от-от бризне! Що з тобою?
— Просто відчуваю, Вітю, щастя жити! І навіть те, особисте, що завжди викликало такий біль, останнім часом змінилось на краще. Це я про батька. Вчора вранці повернувся з нічної зміни вкрай стомлений, але страшенно щасливий. Він же придумав універсальний різець. Ну, поки що випробовують, і, здається, успішно. Батько просто літає і вже місяць не бере в рот і краплі.
— Даремно,— посміхнувся хлопець.— Заради такої події можна! І мені теж радісно, Юлю. І за тебе, і взагалі радісно. За клас, за товаришів. А Марійка? Як вчиться! Професор!
Віктор зняв шерстяну шапочку і скошлатив своє буйне волосся. Але Юля вихопила її в нього з рук:
— Ну-ну, простудишся, а тоді переживай за тебе. Надінь! От так... упертий мій хлопчику!
Вона поривчасто нахилила його голову й поцілувала в теплі губи.
— Ой, Вітюсь, мені здалося, що хтось побачив!
— Нікого немає, Юлю. А зачаровані богатирі сплять. Міцно сплять...
Він схвильовано замовк, наче розгубив усі слова, які хотів сказати Юлі.
Мовчала і Юля. Обоє прислухалися до лісової тиші, ніби вона ховала в собі все невисловлене.
Несподіване різке скрекотання немов розбудило їх.
— Ой! — вихопилось у Юлі.
— Це — сорока,— засміявся Віктор.— От клята душа!
— Зараз на її крик хтось сюди прийде...
— А ти не хочеш, щоб сюди прийшли?
— Навіщо ти питаєш? Не хочу... Хочу бути з тобою, Вітю.
— Може, ти будеш сміятись,— промовив якось нерішуче Віктор,— але, знаєш, мені так шкода буває інколи того Віктора, який колись міг жити на світі і не любити тебе, не думати про тебе... Який він був нещасний, той Віктор! А ти... ніколи не відчуваєш, як я тобі щовечора бажаю "на добраніч"? Укриюся з головою, уявляю твою усмішку і тихо засміюся до тебе...
Вони мовчали, притулившись одне до одного. Грудочки пухнастого снігу падали на них з берези.
Потім Віктор прошепотів:
— Як хороше!
— Що хороше?
— Що ти є на світі... що ти — Юля... І мені стає страшно, серце боляче стискається, коли подумаю, що скоро ми розстанемося з тобою.
Юля притиснулась до Віктора.
— Не хочу!.. Вітюсь! Хороший мій... Восени я піду в університет... І ти зі мною. Як було б чудово! Як би це було... Ми б сиділи поруч на лекціях, разом готувалися б до екзаменів. Разом закінчили б університет, а тоді поїхали б працювати кудись далеко, наприклад — на Урал. Я викладала б історію, а ти... на заводі.
— Так, так, заводи там, на Уралі,— мрійливо промовив Віктор.— Можна й у Магнітогорськ...
— Ну от, бачиш. Ми працювали б в одному місті. Подумай — все життя, все життя ми були б разом! Хіба це не щастя — разом працювати, радитись одне з одним, звіряти одне одному всі свої думки, навіть такі, що нікому б не сказав про них — найзаповітніші свої думки. А вдвох мріяти! Вітюсь!
— Юлю, ти просто мене мучиш... Ти такі малюєш картини, що в мене перехоплює дихання. Але як же з моєю мрією? З моїми планами?
— З твоїми планами... Я знаю, ти — впертий... Наполегливий. Що задумав — не відступиш... Та хіба не можна поєднати твоїх планів...
— З любов’ю?
— Вітю, невже ти смієшся?
— Ну, як тобі не соромно? Це зовсім не смішно, Юленько. Мені згадалось, як ти говорила, що наші почуття треба берегти.
— Берегти, Вітюсь, бо це дорогий скарб.
— Ось я й думаю: хіба тоді, коли я працюватиму на заводі, а ти вчитимешся в університеті... хіба тоді ми не збережемо нашої любові, нашої дружби? А може, в університеті зустрінеться тобі хтось...
— Вітю!..
— Гаразд, не буду, Юлю!
І вони знову цілувались, не помічаючи, що з берези посипалась ціла сніжна хмара. Її збила руда білка, яка здивовано поблискувала на них очицями, не розуміючи, що роблять тут ці двоє невідомих...
33
Збори партійної організації школи почалися пізно ввечері. Давно скінчили роботу численні гуртки, учні розійшлися, і в усій школі настала незвичайна тиша. Тільки десь на другому поверсі прибиральниці пересовували в класах парти.
Ця лунка тиша, коли кожний звук виникає несподівано, ці порожні коридори завжди викликали в Юрія Юрійовича почуття незатишне і неспокійне.
Він швидко пройшов довгим коридором, відчинив двері в учительську кімнату і з задоволенням побачив, що більшість товаришів уже зібралися.
Тетяна Максимівна розповідала якийсь епізод із свого вчителювання. Біля неї примостились на дивані Надія Пилипівна і Олег Денисович. Зінаїда Федорівна і вчитель малювання Яків Тихонович розглядали за столом малюнки в зошиті якогось учня. Інші вчителі стиха розмовляли в різних кутках цієї великої кімнати.
— Ось і Юрій Юрійович,— сказала Тетяна Максимівна.— О, та який ви прийшли нарядний, урочистий! Немов іменинник.
— Іменинник і є! — посміхнувся старий учитель.— Для мене ці збори — знаєте, які!?
Справді, для нього ці збори були незвичайні. Класний керівник повинен був звітувати перед партійною організацією про свій клас, про те, як десятикласники готуються до екзаменів на атестат зрілості.
(Продовження на наступній сторінці)