— Влітку? — Степан Якович енергійно розправив вуса, які вже почали сивіти.— А хіба я не ловив окунів в ополонці? Та мені всі рибалки заздрили! Тут головне що? Блешня! Блешню треба підібрати підходящу. Одну спробувати, другу... Взимку, з ополонки, коли хочете знати, ще цікавіше ловити, ніж улітку. Поставив на кризі наметик з брезенту од вітру, тепло вдягся — шапку, валянки... До речі, чи їх міль не з’їла? І сиди над ополонкою, орудуй блешнею. Водити її треба вміючи, щоб вигравала у воді, як жива рибка...
— Які щуки були сьогодні на базарі! — втрутилась бабуся.— Морожені. Колгосп вивіз на продаж. А я думаю: візьму коропів. Щуці, думаю, до коропа, як галці до індика...
— Не помилилась, мамо,— сказала Лукія Федорівна.— У нас в дитбудинку акваріум улаштували. Вчора золотих рибок впустили. Діти весь день товпились, не схотіли й книжки слухати.
Лукія Федорівна працювала в дитячому будинку вихователькою. У неї було тонке обличчя без зморщок і пишна зачіска, з-під якої визирали мочки вух із слідами дірочок від сережок. З сином у неї була щира дружба. Віктор звик звірятись їй у всіх своїх справах. Тільки якось так сталося, що про Юлю не сказав ні слова. А коли й згадував її в числі інших своїх однокласниць, то намагався вимовити її ім’я з найбільшою байдужістю. Та Лукія Федорівна материнським серцем відчувала правду. Сьогодні вона весь час нишком поглядала на сина. Помітила, що вже кілька днів він щось носить у серці, чимсь дуже збентежений, щось його мучить. Але не питала. Напевне, він і сам розповість.
Катя була весела й радісна. Працювала вона співробітником на метеорологічній станції і мріяла знайти якусь закономірність у природі, щоб заздалегідь, принаймні за півроку, безпомилково визначати, коли і де випадуть дощі.
Віктор часто доброзичливо насміхався з цієї сестриної думки.
Сьогодні Катерина Степанівна прийшла особливо збуджена і відразу накинулась на брата:
— Ану, голубчику, що я тобі розкажу!
— Тебе яка муха вкусила? — відмахувався Віктор.— Цеце чи звичайнісінький гедзь?
— Так от,— урочисто оголосила Катя за вечерею,— до нас приїхав з Лубен старик, колишній агроном. Слухайте ж, особливо ти, гедзю!
— Отож, я вже в неї став гедзем,— муркнув Віктор, якому було не до суперечок і якого сьогодні дратував піднесений настрій сестри.
— І ось цей старик відкрив закономірний зв’язок між туманами й памороззю взимку і дощами влітку. На підставі народних прикмет. Подумайте, старий чоловік, ходить зігнувшись. "Мені,— каже,— скоро переходити в третю стадію, та тільки не вмру, доки не приймуть на озброєння мій метод, а впертий!" Все управління гідрометеослужби його вже знає!
— Ну, хай йому щастить доля,— сказав Степан Якович,— хоч я, правду кажучи, не дуже вірю, щоб можна було за якимсь методом точно вгадувати дощ. Так-то... А що ж це наш синок такий похмурий? — звернувся до Віктора.— Як ти, за новий метод чи за старий? Еге-ге, щось розстроїло нашого майбутнього сталевара. І навіть короп його не захоплює. Може, двійку впіймав? Не припускаю. А може,— ота дівчина, що сидить на третій парті?
— На якій парті? — скинувся Віктор.— Про яку ви дівчину?
— Ти краще знаєш. Що ж, "на світанку туманної юності" законно. Буває, і дуже часто.
— Ну що ти, тату!
— Нічого. Якщо вгадав, то і в мене бувало. Уперше трапилося в сімнадцять років. Думав, що це вже кохання навіки. І вона так думала. Палання, зітхання, вірші, пісні!.. А потім ще двічі закохувався і кожного разу теж думав, що тепер уже на віки вічні. Аж доки не знайшов нашу маму. Виявилося, що тільки аж тепер по-справжньому — на все життя. Так-то, сину.
— Нікого на третій парті у мене немає,— сказав Віктор.
— Охоче вірю, що не на третій. А від мук кохання найбільше допомагає знаєш що? Палітурне ремесло! Слово честі, Вікторе! Давай сьогодні переплетемо Флобера. Давно пора, друзі ж твої й потріпали. Та й "Огонек" за минулий рік я ще не закінчив.
Віктор глянув на батька, на його довгі вуса, на примружені очі (їх так мружив тільки тато), і серце огорнули тепло й ніжність. Було приємно вслухатись, як це тепло повільно захоплює всю істоту, підступає до очей, і тане в грудях крижаний холодок.
Рідний татусь, який він хороший, як добре працюватиметься поруч з ним біля печі! І чомусь так зворушила зараз його пристрасть переплітати книжки. У Степана Яковича була власна велика бібліотека на три чималі шафи; книги він шанував і, якщо траплялось переплітати, робив це з особливою любов’ю.
В серці Віктора лишилася зараз тільки маленька колючка, але й її атакувало з усіх боків тепло, заповнюючи груди. І він раптом відчув, що голодний, як вовк, і що справді немає в світі смачнішої їжі, як короп!
А мати вже підсовує збоку склянку з паруючим чаєм і здобу.
Син глянув, ледь-ледь усміхнувся — мати була велика чайовниця. Не існувало, мабуть, такого сорту чаю, якого б вона не спробувала.
— Спасибі, мамо. Це ж який? Індійський чи китайський?
— Грузинський, "екстра", його треба вміти заварювати.
— А цейлонський як?
— Розчарувалась.
— Та й гарячий же твій чай! Нічого, приємно. З мене й досі холод виходить. Надворі таки справжній мороз! Якщо й завтра так... Але однаково шапки не надіну. Кепка — й усе...
Він випив чай, відсунув склянку.
— Ну що ж, тепер можна і Флобера!
Віктор встав з-за столу, поцілував матір, ущипнув за шию сестру — так що вона скрикнула, і пішов з батьком у кухню. Тут у кутку стояв гвинтовий верстат для зшивання і лежала акуратна купа аркушів "Огонька".
В пресі було затиснуто вже зшиту книжку...
Віктор із задоволенням поставив прес, узяв ножа і плавно провів ним по краю книжки. Ніж був круглий, схожий на коліщатко, з-під гострого леза легко посипались на підлогу вузькі відрізані смужки паперу.
— Не дуже натискуй! Спокійно! — приказував Степан Якович, сідаючи за верстат і звичним рухом пальців рівняючи купку аркушів...
30
Ніна Коробейник не пам’ятає такого нещасливого дня. Ще вранці настрій зіпсувався від того, що Вова Мороз прийшов у школу разом з Варею Лукашевич.
"Тепер уже ніяких сумнівів,— подумала Ніна.— Вова здружився з цією мовчальницею".
Самолюбство дівчини було глибоко вражене. Вона запевняла себе, що нічого не трапилось, їй ніякого діла немає до того, з ким дружить цей "художник". І, взагалі, ще невідомо, чи з нього вийде коли талановитий митець.
"Про що ж він може розмовляти з Варею? Що вона тямить у мистецтві?"
Але справжня неприємність чекала Ніну пізніше. В коридорі її зустріла старша піонервожата Зоя Назарівна.
— Я тебе шукаю, Ніно. Ти вже, звісно, знаєш про Сухопару?
У Ніни тьохнуло серце.
— Що сталось?
— Як?! — вигукнула Зоя Назарівна.— Ти вожата в п’ятому класі і не знаєш, що там сталось? А пам’ятаєш, я казала, що цей Сухопара, якого ти вихваляла в стінгазеті і взагалі на всіх зборах, підставить тобі ніжку? От і підставив, полюбуйся ним!
Виявилось, що сьогодні на уроці Микола Сухопара пустив паперову стрілу, і вона впала перед учителькою на класний журнал.
— Іди зараз же до класного керівника, до піонерів,— порадила Зоя Назарівна,— вживай заходів. За такі речі... знаєш?
Ніна пішла в учительську кімнату і відразу ж побачила засмучене й стурбоване обличчя Зінаїди Федорівни.
— От добре, що ви прийшли,— сказала вона Ніні.— Вже знаєте? Микола наш знову "зірвався".
Від неї Ніна довідалась про вчинок Миколи Сухопари. Зінаїда Федорівна викликала його відповідати урок з арифметики. Школяр нічого не знав, і вчителька поставила йому двійку. Заняття в класі тривали. І раптом Сухопара пустив паперову стрілу. Вона пролетіла над головами учнів і впала на стіл учительки.
— Ви розумієте, Ніно,— говорила хвилюючись учителька,— це помста за двійку.
— А ви ж? Що ви йому сказали? — спитала Ніна, почуваючи, що частина провини Сухопари лежить і на ній, вожатій.
— Я йому наказала: "Сухопара, негайно вийди з класу". Ну, і він вийшов, але так грюкнув дверима, що забряжчали шибки.
Того ж дня відбувся піонерський збір загону. Юля Жукова послала туди і Марійку.
— Послухаєш, подивишся,— сказала вона.— Ти ж член комітету, і ми мусимо знати, як працює Коробейник. Можливо, що їй треба допомогти. Здається, у неї в загоні останнім часом не все гаразд.
— Я теж це помітила,— сказала Марійка.— Була в неї на зборах, з піонерами розмовляла.
— Ну, от, піди й сьогодні.
Ніна ввійшла в клас разом з Марійкою і Зінаїдою Федорівною. По зосереджених обличчях школярів, по напруженій тиші Ніна побачила, що піонерів дуже хвилює вчинок їхнього товариша, і цей збір має бути незвичайний.
Сухопара сидів на останній парті. Спершись підборіддям на долоню, він дивився вниз, немов у нього перед очима на парті лежала книжка. Ніна хотіла зустрітися з ним поглядом, але школяр не піднімав очей. Зате погляди всіх піонерів були зараз прикуті до Ніни, і вона відчувала, як напружено чекають школярі її слова.
(Продовження на наступній сторінці)