— Можна бачити машиніста товариша Гайдая? — спитала Жукова.
— Повернувся з рейсу, спить,— відказала жінка.
В цей час за її спиною почулись важкі кроки і голос:
— Уже встав, встав! Хто там?
— Ми зі школи,— сказала Юля.— Члени комсомольського комітету Прийшли поговорити про вашого сина.
— Про Мечика? — злякано вихопилось у жінки.— Що ж саме?
Заспаний, але гладенько поголений машиніст Гайдай чемно запросив:
— Заходьте. О, та тут ціла делегація! Роздягайтесь, прошу.
Юля першою скинула шубку і ввійшла в простору кімнату з фікусами в кутках. З сусідньої кімнати пролунав знайомий голос Мечика:
— Мамо, хто там?
Жукова рішуче підійшла до дверей і відчинила їх. Побачила збентежене обличчя Мечика, який похапцем засував до кишені затиснуті в кулак гроші. Навколо круглого столу сиділо кілька хлопців і грали в карти.
— Добрий день,— привіталась Юля.— Як бачу, тут конференція за круглим столом?
Мечик устав і зніяковіло кинув товаришам:
— На сьогодні, хлопці, досить.
— Як це "досить"? — запротестував рожевощокий і червоногубий жевжик з напомаженим до блиску волоссям.— Треба грати до кінця!
Пильно придивившись до Юлі, він мимовільним рухом погладив собі щоку. З його губ злетіло:
— А-а...
Він не доказав і вслід за Мечиком встав з-за столу. Жукова теж упізнала його.
— Здається, ми знайомі?
Фотограф одвернувся і кивнув до приятелів:
— Поїхали. У Мечика сьогодні бал-маскарад, уже й примадонна тут!
Коли картярі пішли, Юля спитала в Мечика:
— Давно ти дружиш з оцим типом?
— Коли я граю з кимсь у карти, це не значить, що я з ним дружу. Крім того, я не зовсім досконало обізнаний з теорією дружби.
— Не люблю, коли ти вдаєшся до словесної клоунади. Це в тебе виходить не зовсім вдало.
— Громадянко Жукова, що ви хочете від мене? Познайомився з фотографом, розбалакались, запросив до себе. "Тип", як ти висловилась, у мене гостює вперше. Ви задоволені?
В розмову втрутився батько:
— Дозвольте, я не все розумію. Та ви сідайте, будь ласка. Не розумію, чи ви справжня, так би мовити, делегація?
— Справжня,— ствердила Юля.— Ви пробачте, ми хочемо поговорити з вами про Мечика.
— Про Мечислава Гайдая,— сказав Віктор.— Я секретар бюро комсомольського комітету, це — голова учкому і член комітету Марія Поліщук.
— Дуже приємно, радий,— сказав Гайдай-батько.
— Але нам приємніше було б познайомитися за інших обставин,— промовив Віктор.
Він глянув на машиніста, одвів погляд і знову глянув. Справді, йому було неприємно і важко говорити те, що зараз мусив сказати. Потім нервово провів долонею по лобі і швидко вів далі:
— Одним словом, Мечислав тягне наш десятий клас назад. Розумієте — ми цього року складаємо екзамен на атестат зрілості. Більшість із нас скоро візьмуть участь у виборах до Рад — уперше в житті. В тому числі й Мечислав. Але ми вважаємо, що він на неправильному шляху!
Мечик ураз вискочив на середину кімнати:
— Дайте мені слово! Ви розмовляєте зі мною, як з комсомольцем! Влаштовуєте виїзне засідання комітету. Не забувайте, що я не член комсомолу!
— Сядь, Мечику,— наказала Юля.— Ми розмовляємо з тобою як з членом нашого колективу. Народ тебе вчить і виховує, і ми хочемо знати, що ж ти даси народові? Досі ти відповідаєш на піклування держави про тебе двійками і грою в карти. Ти граєш на гроші, а це...
— Це моя особиста справа! Людина повинна жити без контролю! А ви прийшли копирсатися в моїй душі. Тільки я не визнаю вашого контролю, я понад усе ставлю особисту незалежність! Двійки... Карти... Вам до цього немає діла! Я сам за себе відповідаю.
— Неправда! — сказала спокійним голосом Юля і зблідла.— Ми теж відповідаємо за тебе.
Марійка помітила, що Жукова ледве стримує себе — ось-ось прорветься обурення і гнів.
— Почекай, Юлю,— втрутилась вона,— Мечик просто не все розуміє. Ти, Мечику, член нашого колективу, разом з нами закінчуєш школу, і нам не байдужі ні твої успіхи в навчанні, ні те, як ти проводиш свій час удома. Ми з тобою вирушаємо по державній путівці в життя і хочемо знати, який ти нам будеш помічник і товариш у путі! Чи можна тобі довіритись? Хто ти — боєць чи міщанин? Про всіх ти думаєш чи тільки про себе?
Схвильований Гайдай-батько повернувся до сина:
— Слухай, Мечиславе, слухай! Ти неправий!
— До вас, пробачте, не знаю, як вас на ім'я й по батькові,— звернувся до нього Віктор,— у нас теж є серйозні претензії.
— Микола Маркович...
— Треба нам поговорити з вами, Миколо Марковичу. Ваш син має три двійки! Та як же він їх не матиме, коли в нього на думці не наука, а інше.
— Що саме? — хрипло спитав з кутка Мечик.
— Модні галстуки, танці й карти!
— Наївно й непереконливо!.— знову вискочив на середину кімнати Мечик.— Смішно і просто глупо! Модні галстуки? А що ж мені накажеш — носити старомодні галстуки, з часів минулого століття? Дурниці! Хіба в нас заборонено охайно вдягатись? Ти проповідуєш опрощенство якесь! Неправильно це!
— Неправильно,— спокійним голосом промовила Юля і враз стукнула долонею по столу і вигукнула: — За галстуками ти нічого більше не бачиш! Нічого не хочеш знати! У тебе культ модного галстука! Ось у чому справа! А цей культ призвів тебе вже й до картярства!
Вона повернула зблідле обличчя до машиніста:
— Микола Марковичу! Ви ж — батько йому! Як же ви терпите, що ваш син грає в карти з якимись непевними людьми? Грає на гроші! Вибачте, може, я різко розмовляю, але я від імені всього класу!
Марійка спалахнула від гордості за свою подругу, побачивши Юлине обличчя — гнівне й натхненне, прекрасне. Вся горить, уся — порив.
— Нам тепер зрозуміло,— говорила далі Юля,— звідки Мечик бере гроші на всі ці галстуки. Так недалеко й до шахрайства! Один крок!
Настало тяжке мовчання.
Марійка глянула на Миколу Марковича. Видно було, що ця розмова для нього несподівана. На його обличчі застиг вираз розгубленості і ще якогось гострого почуття, якого Марійка не могла зрозуміти. Одна брова неприродно піднялась у нього догори, друга жалісно опустилась. Губи скривились як у хлопчика, що ось-ось заплаче. Марійці здалося, що він і справді зараз заплаче.
— Та що ж це? — він розвів безпорадно руками і звернувся до дружини:— Маню, що ж це? Наш Мечик... Завжди такий ласкавий: "Татусь, мамочка..."
Потім повернувся до Юлі:
— Ми нічого для нього не жаліємо, єдиний син. Правда, двійки він іноді приносить, та каже, що не встигає готувати уроки. Та й здоров’я він слабкого. А виходить, що ви там у школі той... незадоволені ним.
Мати Мечика раптом схлипнула:
— Я давно вже бачу...— промовила вона, витираючи сльози.— Не знати, коли він і уроки готує. То — перед дзеркалом, то — в карти. А вичитувати йому, правду скажу, шкода. Він же стільки горя зазнав. Ви ж знаєте, ми вже не сподівалися знову побачити нашого синочка, та, видно, щаслива наша доля. І ми лишились, і його знайшли. Ну, правда, він трохи розбестився. А ти ж, Миколо, все в поїздках. Ще й гроші він у тебе просить, і не малі гроші, а ти даєш і не питаєш, навіщо йому...
Марійка тепер зрозуміла, яке почуття мучить машиніста. Це був сором, пекучий сором, що він не приділяв синові уваги, розпустив його, і ось йому, батькові, старому машиністові, отак вичитують школярі.
Він устав і підійшов до вікна. Стояв і мовчки дивився на вулицю, щоб не бачили його обличчя. Марійка глянула на його спину, їй стало шкода машиніста.
Потім він повернувся всім тілом, сперся долонями на підвіконня і попросив:
— Ви все кажіть. Розумієте — все, що знаєте про мого сина. Будь ласка, нічого не приховуйте.
— Ми все сказали, Миколо Марковичу,— промовила Жукова.— Тепер слово за вами. Ви повинні вплинути на Мечислава. Хоч, правда, можна дещо додати. Мечислав буває в ресторанах, бачили його за пляшкою з друзями — з такими типами, які щойно грали тут у карти. Ось що заважає йому вчитись.
Машиніст блиснув очима до сина:
— Ти чуєш? Це правда?
Мечик ураз схопився і мовчки вийшов до передпокою, з силою грюкнувши дверима.
— Ах, так! — скипів батько.
Він кинувся за сином. У передпокої почулась коротка глуха боротьба, двері розчинилися навстіж, і Микола Маркович втягнув за комір Мечика, який щосили пручався.
— Колю! Миколо! — закричала мати.— Не займай його! Пусти!
Машиніст відпустив сина і, зблідлий, з краплями поту на лобі, сів на стілець.
Мечик стояв посеред кімнати з розірваним коміром сорочки, скуйовдженим волоссям і збитим набік галстуком. Губи його тремтіли.
— Ось до чого ти довів мене! — промовив, важко дихаючи, машиніст.— Усе життя нікого пальцем не зайняв, а ти ось довів... Ганьба яка! Як цуцика За комір... Син!.. Десятикласник!
Микола Маркович сумно схилив голову.
(Продовження на наступній сторінці)