— А ти подумай ще... Перебори сама себе. Подумай, Ніно...
18
В театрі російської драми йшла прем’єра "Три сестри". Марійка умовилася з матір’ю піти на виставу. Для дівчини це було маленьке свято: адже так рідко щастить їй провести вечір з матір’ю, та ще в театрі.
Квитки було куплено заздалегідь. Надходив вечір, але мати десь забарилась. Марійка вже хвилювалась — до початку спектаклю лишилась одна година. Дівчина раз у раз підбігала до вікна глянути на вулицю, напружено чекала дзвінка. Матері не було.
Що робити? А може, з нею що сталося?
Коли Марійка хотіла вже бігти до сусідів подзвонити по телефону в Інститут генетики, нарешті задзеленчав у передпокої дзвінок.
Прожогом кинулась Марійка відчиняти і зразу ж, глянувши на обличчя матері, зрозуміла, що з нею щось не гаразд.
— Мамо!
Євгенія Григорівна повільно скинула пальто.
— Доню, в театр я не піду. Щось мені погано, і напевне, трохи підвищена температура, йди, Марійко, сама. Я не могла подзвонити з інституту, пробач. На мій квиток запроси когось із подруг. А я... я зараз — у ліжко.
— Я не можу тебе залишити, мамо. Може, лікаря викликати?
Євгенія Григорівна рішуче запротестувала:
— Доню, нічого серйозного в мене немає, ніякого лікаря не треба, і ти зараз же, доки ще не пізно, йди в театр.
Марійка ще встигла зайти до Юлі Жукової, і рівно за десять хвилин до початку вистави подруги зайняли свої місця в партері.
В антрактах Юля розповіла Марійці про листи Чехова, які вона недавно прочитала.
— Знаєш, Маріє,— говорила Юля,— я читала ці листи, і в мене весь час було дивне, до болю гостре відчуття живого, розумієш — живого Чехова! Ось він пише до брата, до сестри, до Ліки, розповідає про себе, яке нове оповідання написав, куди думає поїхати влітку, просить підшукати для нього дачу — тисяча різних справ, зустрічей з людьми, образів, почувань... Ах, Марійко, яка це була людина! З великої літери — Людина! Я плакала і сміялась, раділа за Антона Павловича, журилась разом з ним. А які в нього думки про літературу — це діаманти! Не варто з тобою розмовляти, якщо ти не прочитаєш його листів — усі три томи! Я не збираюсь бути письменницею, як Ніна, але, може, не менш за неї люблю літературу. До речі, я зовсім не впізнаю Ніни. Вона стала така нервова, і... вона, я помітила, так негарно заздрить твоїм успіхам у навчанні. Це вже зовсім ганебно, зовсім! Знаєш, навіть Мечик учора сказав, що між тобою й Ніною пробігла чорна кішка. Він теж помітив.
— Невже їй було б приємно,— промовила Марійка,— щоб я знову зійшла на трійки? Не розумію цього, хоч убий!
Додому Марійка повернулась о першій годині ночі. Щоб не турбувати матері, вона взяла з собою ключ. Тихо відчинила двері і ввійшла. Якесь важке, гнітюче почуття каменем давило груди.
"Що це? Невже таке враження від п’єси? Ні, зовсім ні". Пригадалися чомусь слова Ольги з п’єси: "...Музика грає так весело, так радісно, і, здається, ще трохи, і ми будемо знати, для чого ми живемо, для чого страждаємо...", та зразу ж відпливли.
Мати не спала й обізвалась до дочки. Марійку вразили її очі — дуже стривожені, і водночас наче німе запитання застигло в них.
— Мамочко, що з тобою? Як ти себе почуваєш?
Євгенія Григорівна хотіла усміхнутись, але усмішка не вийшла.
— У мене нічого не болить,— сказала вона,— я почуваю тільки кволість. Правда, болить трохи голова, і температура підвищилась на один градус. А ось на руці з’явився якийсь пухирчик... Ти, Марійко, глянь...
Вона показала руку.
— О, вже й другий вискочив...
Трохи нижче ліктя у матері набігло два пухирчики з прозорою шкіркою, схожі на водянки, які часом можна надавити собі під час прання.
Марійка так спочатку й подумала:
— Це ж якісь водянки, мамо! Водяні мозолі.
Євгенія Григорівна похитала головою:
— Ні, щось інше. Завтра піду до лікаря.
Вранці пухирчики луснули, і на їхньому місці з’явились ранки.
Ще ні Євгенія Григорівна, ні Марійка не знали, що до них прийшло страшне нещастя.
З поліклініки Євгенія Григорівна повернулась з перев’язаною рукою і листком непрацездатності.
— Якось дивно,— сказала вона дочці,— через дурні пухирчики лікар звільнив мене на кілька днів від роботи. Ну що я робитиму вдома? Та ранки загояться до завтра. Прикладатиму марлю, змочену в пеніциліні, і все буде гаразд.
Проте ранки не загоїлись ні наступного дня, ні пізніше. За тиждень усе тіло в Євгенії Григорівни обкидали зловісні пухирчики. Вони лопались, утворювали все нові ранки, які слизились. Окремі виразки зливались у великі рани. З поліклініки приїхав лікар. Марійка добре його знала, це був батько Вови Мороза. Він уважно оглянув хвору, якій боляче було навіть поворухнутись.
— Треба в лікарню,— коротко сказав він,— у клініку шкіряних захворювань. Ні, ні, вдома лікування не дасть потрібного ефекту. В клініці вам робитимуть ванни, перев’язки.
Він поверх окулярів глянув на Марійку:
— А ви... ви не хвилюйтесь так... Ви...
Його голос здригнувся, і він швидко почав писати щось до блокнота.
В очах у лікаря Марійка помітила глибокий жаль і ще щось невимовлене; і тривога ще дужче стиснула їй серце.
— Я прошу вас...— звернулась вона до лікаря.— Який діагноз? Що це за хвороба?
І враз побачила, як лікар заметушився, одвів очі, недоречно розвів руками, пробурмотів скоромовкою:
— Безперечно, тяжке захворювання шкіри... Ще не зовсім вивчене. Але обов’язково вилікуємо... Поставимо вашу маму на ноги.
Марійка зачинила за лікарем двері й повернулась до матері. Вражена, зупинилась на порозі: мати, тамуючи біль, усміхалась! Та не могла вона зовсім сховати зусилля, якого коштувала їй ця усмішка.
— Доню, ти хвилюєшся більше, ніж я. Повір, що все буде гаразд!
Тоді, неймовірним зусиллям волі подавивши спазму, яка перехопила горло, Марійка відповіла:
— А хіба в мене є якісь сумніви? За тиждень ти будеш здорова!
Того ж дня Євгенію Григорівну забрали до клініки.
Увечері прийшли Ніна й Юля, вони вже знали про Марійчине горе.
— Слухай, Маріє,— сказала Юля.— Не думай, що ми прийшли розважати тебе чи втішати. Не такий, мабуть, у тебе сум на серці, щоб його можна було так легко розвіяти. Але з нами тобі буде все-таки не так самотньо. Правда ж?..
Утрьох посідали пити чай. Невеселий він був.
— Мене тривожить,— замислено промовила Марійка,— що в мами якась загадкова хвороба. Лікар чомусь не назвав її... Чи справді не знає, чи не хотів сказати...
— Можливо, що це — на нервовому грунті,— сказала Ніна.— Я читала, що багато шкіряних хвороб нервового походження. А от гангрену так навіть лікують тим, що роблять операцію на якомусь там нерві. Це — факт.
— Ну, в наш час,— підхопила Юля,— майже немає невиліковних хвороб. Найстрашніше — рак, проте й від нього виліковують, якщо своєчасно виявляють. Я вірю, що мине десять-п'ятнадцять років, і наші вчені знайдуть якийсь могутній засіб довголіття. Ось побачите, дівчата. Ми житимемо до ста п’ятдесяти літ.
Потім розмова зайшла про наступні вибори до місцевих Рад. Юля розповіла, як вона робила в агітпункті доповідь про Конституцію СРСР, і потім посипалось стільки запитань про міжнародне становище, що відповідь на них забрала більше часу, ніж сама доповідь.
— Я могла б сказати,— розповіла Юля,— що запитання — не на тему доповіді, але, думаю, чи вірно ж це буде? Та й як же так: я — агітатор і піду, не відповівши виборцям? Ну, і стала відповідати на всі запитання. А багато з них такі: "Коли ж Народно-Визвольна армія Кореї скине в море розбійників-інтервентів?" Або: "Чому робітничий клас Америки не заборонить своєму урядові гонку озброєнь?" Ну, серед виборців веселе пожвавлення, хтось кидає репліку: "А тому, що це зовсім не "свій" уряд!"
— У мене завтра теж бесіда, — сказала Марійка.— 3 домашніми господарками. Це мій перший дебют як агітатора. Як ви думаєте — не провалюсь?
— Ну, от! — промовила Юля.— Тільки знаєш що? Ми тебе звільнимо від агітаторських обов’язків у зв’язку з хворобою Євгенії Григорівни.
— Ні,— різко заперечила Марійка.— Я працюватиму, як і раніше. Знайду час і маму відвідати, і на бесіду піти.
Бесіда відбувалась в червоному кутку великого житлокоопу. Марійка прийшла з конспектом, діаграмами і навіть картою побудови нових гідростанцій, вирізаною з "Правды". Навмисне повільно вона розкладала весь цей матеріал на столі, чекаючи, доки стихне її хвилювання.
— Молодесенька,— почула вона розмову двох бабусь у першому ряді.— Наче моя Зіночка.
— Папірці розкладає,— промовила друга бабуся,— щоб не заплутатись. На тому тижні приходив до нас лектор і, сердешний, візьми й заплутайся. Усі слова розгубив. То ми ледве допомогли йому розплутатись.
— Так, у них теж діло делікатне, у цих агітаторів та лекторів. Науку проходять.
(Продовження на наступній сторінці)