Він помовчав, прокашлявся й промовив:
— Мені, Лідо, сподобалось, як ви сьогодні сказали. Признаюсь, навіть не чекав від вас таких щирих і мужніх слів. Я вірю, що це не тільки слова. Правда ж? Ну, от. Я не помилився у вас.
Вчитель пройшов з нею до рогу вулиці й зупинився.
— Пробачте, мені ліворуч. Дайте вашу руку. До побачення, Лідо! Бажаю вам успіхів.
Він пішов, а Шепель стояла, мов скам’яніла. Її приголомшило, що Юрій Юрійович потиснув їй руку після всього, що говорилось на зборах. Отже, йому не було противно заговорити з нею, йому навіть сподобався її виступ. І це після всього, після всього, коли її так нещадно критикували, коли всім стало ясно, яка вона є, як її ніхто не любить у класі... Ніхто не любить!..
Ліда повільно пішла сквером. Ішла й нічого не бачила перед собою, сніг набивався в калоші. В найдальшому кутку зупинилась. Пухнастою ковдрою застелено самотню лавку. Ліда нахилилась, змела рукавичкою сніг з краю лавки і сіла.
Вдалині гриміло радіо. Забриніли струни бандури, сильний чоловічий голос злетів угору, його підхопили інші голоси, полинула пісня.
В цей пізній час у сквері було порожньо. Ліда Шепель сиділа сама з своїми думками. Їй треба було подумати про щось дуже важливе, та воно відпливало кудись у туман. У неї з’явилось дивне почуття роздвоєння, наче справжня, жива Ліда стежить за іншою, химерною Лідою, яка чомусь сидить пізнього вечора, під снігопадом, на одинокій лавці в далекому закутку скверу.
Шепель озирнулась і хотіла встати, але всією істотою оволодів такий безтурботний спокій і затишок, що не хотілося робити жодного руху. Після напруження, після буйного льоту думок цей спокій здавався дівчині таким відрадним і бажаним. Тільки одна-єдина думка билася в свідомості важким крилом: "Чи зумію ж я? Чи зможу зробити з себе іншу Ліду Шепель?"
А сніг падав, падав, падав...
Віктор провів Юлю до будинку, де вона жила.
Вже прощаючись, вона раптом пригадала:
— Слухай, Вітю, я давно тебе хотіла спитати. Пам’ятаєш, на вечірці в Марійки ми розмовляли про вибір професії. Ти розповідав про завод, про сталь...
— Ну? — насторожено обізвався Віктор.— Розповідав...
— Ти чомусь тоді не висловився до кінця, чогось не договорив. Так мені принаймні здалося. Ти ще сказав, що в тебе є якась своя думка. Пам’ятаєш — про інститут.
Юлина рука лежала на широкій Вікторовій долоні, і дівчина відчула, як пригнулась ця долоня.
— Юлю,— відповів хвилюючись Віктор.— Давай домовимось: не питай мене ніколи про мою майбутню професію, про інститут... Гаразд? У мене є причини... Розумієш, я зараз не хочу тобі всього казати, бо мені ще й самому не все ясно. Але потім я сам тобі все розкажу.
Юля знизала плечима:
— Як хочеш. Хоч це й образливо — ти ховаєшся від мене з якимись думками. Дружба — так дружба! Не розумію, які там у тебе причини. А мені прикро...
— Юлю, слово даю, що нічого від тебе не приховую. Але зараз не можу сказати. Навіщо тебе тривожити, коли я ще й сам не знаю.
— Тривожити? Щось серйозне?
— В тому й справа, що, може — не зовсім серйозне. Згодом я сам розкажу.
— Ну, гаразд,— зітхнула Юля.— Я тобі вірю...
15
Немало вечорів просиділа Ніна Коробейник, працюючи над своїм оповіданням. Після порад Юрія Юрійовича вона переробила його: дія тепер відбувалася в п’ятому класі. Але виявилось, що не можна механічно змінити в оповіданні героїв. Адже школярі п’ятого класу були зовсім іншими, ніж десятикласники. Вони й розмовляли інакше, і мислення та їхні школярські вчинки були ні в чому не схожі на думки та мрії десятикласників.
Отож довелось образи школярів опрацьовувати з самого початку.
Ніна тепер з радістю ходила до своїх піонерів. Перед нею були живі герої майбутнього твору. Їй здавалось, що треба було тільки описати якогось п'ятикласника, хоча б і Миколу Сухопару, і потрібний образ готовий.
Вона так і зробила, сумлінно зафіксувавши всю Миколину поведінку.
Зайшло вже далеко за північ, коли Ніна закінчила оповідання. Вранці вона перечитала його і жахнулася: ніякого Миколи Сухопари в оповіданні не було. Замість живого, пустотливого хлопчини по сторінках рукопису гуляв якийсь школярик, зроблений із фанери — без думок і почувань, з кляксою замість серця.
Ніна не вірила власним очам. Невже це вона написала вчора оці сторінки?
Це був страшний удар. Дівчина поклала собі на голову подушку й довго плакала злими сльозами. "Бездарність! Яке ти маєш право віднімати в самої себе час на писання нікому не потрібних дурниць?"
Може, вона помиляється, може, вона занадто вимоглива до себе або не розуміє, що погано і що гарно?
Дати зошит Юрієві Юрійовичу? Нізащо! Хай вона вже марнує свій власний час. Прочитати Юлі, Марійці? Звісно, їм. Вони щиро скажуть свою думку. Якщо погано — не глузуватимуть, якщо вдало — похвалять...
І хіба ж знає Ніна, як воно сталося, що дала вона свій рукопис не трійці, не Юлі, а Вові Морозу?
На великій перерві Вова підійшов до Ніни.
— Скажи, будь ласка, що нам на завтра задано з російської літератури? — спитав він.— Я забув відмітити.
Ніна здивовано підняла брови:
— Володимире Мороз, адже ви мене питали вже про це! На минулій перерві. Ви що, втратили пам’ять?
Вова зніяковів страшенно. Він почервонів так, що аж сльози виступили
— Як? Невже? — забурмотів він.— Як же я забув?.. Але чому ж так офіціально? Володимир, та ще й Мороз. Хіба я...
Ніна дивилась на хлопця, не розуміючи, чому той так зашарівся від якоїсь дрібниці. Ну, справді, хіба він не міг забути?
— А як же не офіціально, шановний товаришу Мороз? Ні, я буду вас кликати тільки так. Навіть не Мороз, а товариш Морозище.
— Чому ж, Ніно, так? Хіба я такий холодний? А згадай мій натюрморт. Ти ж казала, що в мене дуже теплі фарби...
Ніна розсміялась:
— Ти, я бачу, все пам’ятаєш, хто що каже про твої малюнки! А не забув що ти мені говорив про моє оповідання? Що воно в мене вийде, що я добре бачу своїх героїв... Ну, і ось я вже його закінчила.
— Закінчила? — зрадів Вова.— От цікаво!
— А хочеш прочитати? Я тобі дам до завтра.
— Та чому там "до завтра"? Я його ще сьогодні прочитаю на уроці фізики.
— Ні, ні. Я так не хочу. Ти, Вово, повинен прочитати його уважно, дуже уважно. А то будеш одним оком читати, а другим зиркати на вчителя. Розумієш, для мене це так важливо, так важливо — кожна думка... Зверни увагу на образ хлопчика-пустуна. Він у мене, здається, якийсь дерев’яний.
Уранці другого дня, перед початком уроків, Ніна й Вова посідали, щоб ніхто не заважав, у кутку на останній парті.
— Ти не терзай, — просила Ніна, — скажи зразу: погано?
— Зовсім ні, буде хороше оповідання.
— Буде? — скрикнула дівчина.
— Якщо трохи ще попрацюєш над ним. Знаєш, Ніно, не вистачає ще якихось рисочок, щоб твій твір "заграв". Мазки ще треба якісь знайти. Школяр твій і справді неживий, бо ти розказуєш, а не показуєш. А хочеться ж його побачити, а не почути про нього.
— Ой, Вовко! Оце, мабуть, ти підказуєш мені секрет! У дії треба показати мого героя! Я тобі так вдячна!
— Вдячна? А я ж — "Морозище"?
— Ні, ти просто Морозик!
— Ну, то-то. Дозвольте продовжувати? Якась у тебе дуже сльозлива дівчинка, головна особа оповідання. Розумієш, Ніно, це не в’яжеться з її вольовим вчинком, коли вона навмисне не відповідає урок і потім вимагає поставити їй двійку. Подумай над цим. І дай один-два мазки на обличчя її матері-вчительки, а то я не бачу його. Ну, оце й усе.
До них підійшов Мечик Гайдай і багатозначно кахикнув.
— Кха-кха, ось воно що! — проспівав він.— А ми й не знали! Не знали, що наш художник має ще й інші таланти...
Вова Мороз підвівся, зміряв поглядом Мечика з ніг до голови й відповів:
— Так, бог — несправедливий дідусь: одному віддав усі таланти, а другому залишив єдине: по-модному зав’язувати галстука!
Мечик крутнувся й кинув через плече:
— Не так гостроумно, як ослоумно!
Але було ясно, що перемога лишилась на боці Мороза.
Увесь піонерський загін п’ятого класу вважав, що доручення, яке виконував Микола Сухопара, найцікавіше з усіх. Не було піонера, який би не заздрив Сухопарі.
Електрифіковану карту великих гідростанцій вирішили встановити в агітпункті виборчої дільниці. Над картою працювали ще два піонери: Геня Маслов і Петя Малюжанець, але Сухопара вважався за бригадира; сам себе він з гордістю називав головним інженером.
Ніна Коробейник бачила, що піонери прив’язуються до неї з кожним днем усе більше й більше, і це давало учениці справжню велику радість. Вона сама за короткий час міцно здружилася з загоном і так звикла до своїх обов’язків вожатої, що не проміняла б їх тепер ні на яку іншу роботу.
Не лякав ЇЇ тепер і Сухопара. Після того як йому доручили зробити карту, школяр хоч і не міг так швидко змінити своєї поведінки, але й Ніна, і вчителі помітили, що він став краще вчитися і менше бешкетувати.
(Продовження на наступній сторінці)